Анна поїхала з Миколаєва на 38-му тижні вагітності. Це було 14 березня 2022 року. І за місяць уже народила хлопчика Матвійка. Дякує богові, що це сталося не в підвалі під час масових ворожих атак, де ховалася разом з іншими миколаївцями. За професією вона бухгалтерка. Має ще сина, тепер уже першокласника. Нині проживає у Первомайську. Радіє, що має можливість виховувати дітей і мріє про повернення додому.
Фото на пам'ять про Різдво для нескорених
«Ми бачили, як вибухали снаряди. Ми чули, як літали літаки та свистіли ракети»
24 лютого 2022 року Анна офіційно мала піти в декретну відпустку. Залишалося лише підписати документи та ранок 24-го все змінив. О п’ятій ранку вони з чоловіком почули сильні вибухи. Це був аеропорт Кульбакіне, жителі якого першими в Миколаєві відчули на собі всі жахи війни.
«Ми бачили, як вибухали снаряди. Ми чули, як літали літаки та свистіли ракети. Звісно, почалася паніка. Ми не знали, що робити і як себе вести. Та до всього ми ще й не вірили, що таке можливе. Як то — війна в 21 столітті? Здавалося, що ось-ось все закінчиться. Майже місяць ми прожили в підвалі: ховалися від ворожих нападів та намагалися витримувати атаки. Було дуже страшно: хтось кричав, десь падали поверхи, день і ніч змішалися. Все було, неначе у жахливому сні. Ми то ховалися у ванній, то в коридорі спали. Чоловік весь час мене пригортав, захищаючи мій живіт собою. Але то був не сон, то були реалії. А коли прильоти почастішали і снаряд упав просто на подвір’ї нашого будинку, тоді ми вже не витримали і вирішили їхати подалі від небезпеки», — розповідає Анна.
Молоде подружжя нашвидкоруч почало збиратися. Взяли з собою найнеобхідніше: теплі речі, ковдру (якщо доведеться в підвалі перебувати), документи та кота. Вирішили їхати до батьків чоловіка у Лису Гору, куди перед війною відправили старшенького сина Дмитра. Їхали доманівською трасою майже півдня, долаючи блокпости та тривожні симптоми вагітності.
«Дякувати, що так сталося, що старшенький Дмитрик не бачив і не чув усіх жахіть, — продовжує Анна, — бо невідомо, як би він впорався зі своїми емоціями. Я після прильоту снаряду на наше подвір’я впала в ступор і довго не могла дійти до тями. Це було так страшно. А потім ще довго серед ночі прокидалася і плакала від жаху. Рідні мене заспокоювали і навіть до психолога радили звернутися. А ще я дуже хвилювалася за свекра, якого забрали на фронт. Тож все разом і створювало такий тривожний настрій».
«Не так я мріяла народжувати. Я готувалася до цього хвилюючого моменту, а тут сталося, як сталося»
Строк народжувати Анні був у травні, та за місяць до визначеної дати пологів у жінки почалися перейми.
«Так сталося, але народжувати почала раніше терміну, — розповідає жінка. — Мені пощастило, що на той момент в Лисій Горі була швидка допомога. Якраз це була комендантська година. Мене завезли до пологового і за кілька годин на світ з’явився Матвійчик. Не так я мріяла народжувати. Я готувалася до цього хвилюючого моменту, а тут сталося, як сталося. І дякувати богові за все, хоча я до останнього мріяла народжувати у рідному Миколаєві. І сьогодні мрію повернутися туди, та поки ще нікуди».
Двадцять днів безперервного обстрілу, які довелося пережити, Анні і досі ввижаються. І досі не може тями дійти: як то сусіди могли так вчинити й відібрати нормальне життя та мрію у неї та у всіх українців? Тепер розповідає дітям, хто такі росіяни та чого ще можна очікувати від них.
«Я налаштовую усіх в родині на те, — каже Анна, — що може статися ще гірше, тому не варто прив’язуватися до місця, де ми зараз знаходимося. Бо ми не знаємо, де можемо завтра опинитися. Такі реалії. Хоча за кордон я не планувала і не планую. Навіть і думки такої не було, хоча чоловік пропонував мені виїхати. Та я для себе вирішила, що Україну не покину. Тут все рідне, все знайоме і своє. Моя культура, традиції, мої батьки, земля. Ну, хто як не ми? Ми потрібні тут».
Анні разом із дітьми довелося пройти непростий шлях адаптації. Спочатку в селі, а потім у Первомайську.
«Навчилися нічого не планувати наперед. Живемо тут і зараз»
«Тут, — ділиться Анна, — для нас із дітьми комфортніше. І школа поруч, і з Матвійчиком у місті простіше. Відвідуємо різні гуртки, танцюємо, дуже подобається Дмитрику в школі. Ми потрапили до проєкту «Світ чекає крилатих». Це в п’ятій гімназії. Дуже цікаво і вдячні нашій вчительці за змістовні заняття. Загалом нам місто дуже подобається: річки, парк, різні гуртки. Ми любимо гуляти містом, знайомимося з його частинами, дізнаємося щось нове. Намагаємося жити повноцінним життям. Навчилися нічого не планувати наперед. Як то кажуть, живемо тут і зараз. Хоча мріється, щоб Україна була вільною. Дуже хочеться додому. Але коли то станеться, поки не знаю. Ще лячно після всіх подій, що пережили, щось планувати, бо не знаємо, що буде завтра».
Сьогодні Анна відвідує ще й розмовний клуб «Єдині». Каже, що мова для неї стала справжнім орієнтиром на майбутнє. І якщо раніше розмовляла російською, то від початку повномасштабного вторгнення перейшла на українську. Спочатку писала, а тепер удосконалюється в розмовній.
«Кожен українець має розуміти: нація починається з мови»
«Я сама родом зі Скадовська, — так продовжує моя співрозмовниця. — Потім, коли не стало мами, переїхала до тата в Миколаїв. І в Скадовську, і в Миколаєві весь час розмовляла російською. Тепер — принципово українською. І вважаю, що кожен українець має розуміти: нація починається з мови. Тому так важливо сьогодні вивчати та удосконалювати рідну мову. І я вдячна за таку можливість проєкту "Єдині"».
Комунікує Аня більше з переселенцями. Каже, що одне одного бачать і відчувають на відстані.
«Маючи під боком такого божевільного сусіда, треба бути готовими до усього»
«Ми відчуваємо одне одного відразу, — стверджує Анна. — Не знаю, як то відбувається, але якесь внутрішнє відчуття є, що то, наприклад, із Миколаєва хтось. То на гуртках дитячих, то десь на якомусь заході. Ми так і з Оксаною познайомилися. Тепер дружимо. Загалом всі питання переселенців вирішуємо спільно. У нас є група у вайбері, де ми спілкуємося, підказуємо один одному, якщо виникають проблеми. Волонтеримо і віримо, що над Україною засяє мирне сонце. Я дуже сподіваюся на Перемогу, вірю в Перемогу і Добро. Але, маючи під боком такого божевільного сусіда, треба бути готовими до усього».
Живе і радіє тому, що має: що у місті відносно тихо, що діти можуть виховуватися у такому середовищі. І люто ненавидить тих, хто зламав її життя, хто примушує українців страждати та поневірятися. Але знає, що наступить день, коли все це божевілля скінчиться, і страшний сон назавжди відійде від неї, її родини та України.
- Підписуйтесь на нас у Telegram: канал Гард.City або Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook.
- А ще ми є у Instagram.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
