У листопаді 2023 року в Первомайську відбувся перший Вінграновський Art FEST, який відвідали багато творчих особистостей. Серед них — письменниця Лариса Ніцой, авторка двох десятків книг для дітей. Що пов'язує письменницю із нашим містом і творчістю Вінграновського, та про що розповідають дітям її історії, читайте в інтерв'ю на Гард.City.
Для зручності читачів пропонуємо інтерактивне меню: натисніть посилання, щоби перейти до певного розділу.
- Про перший віршик, школу, виш та казки
- Які є книги та про що вони розповідають читачам
- Історія видання першої книги
- Книги для дітей — це не тільки про зайчиків та ведмедиків: вони дають установку на майбутнє
- Як подолати «письменницький блок»
- Поезія Вінграновського — прозоро-блакитна
- Первомайськ — це наче повернення у дитинство
«До написання казок підштовхнули дві причини: донька та учні-школярі»
На фесті Вінграновського відвідувачі мали змогу погортати книжки та послухати, як авторка розповідає про них на презентації у краєзнавчому музеї. Журналістці дуже сподобалася цікава «родзинка» книги про бджілку: до кожного екземпляра додається порційний пакетик гіпоалергенного меду, щоби маленький читач, дізнавшися про те, як бджоли збирають мед, спробував, як же смакує бджолиний дарунок.
«Родзинка» книги: пакетик меду
Із пані Ларисою дуже приємно спілкуватися, це така ж світла та позитивна людина, як і її історії.
Письменниця Лариса НіцойФото: із особистого архіву
— Коли ви почали писати, із чого почалося? Чи були це із початку дитячі твори, чи щось інше?
— У дитинстві я написала віршика про песика. Мама крутилася на кухні, щось варила, а я сиділа з листочком неподалік і придумувала віршика. Не знаю, скільки мені було, років сім. Чи й менше, я рано навчилася читати й писати. Я сиділа, вигадувала віршика і таки написала його. Мені здавалося — це шедевр. Аж подих перехопило, наскільки він мені видався гарним. Я сказала мамі, що написала віршика, і прочитала їй, а вона, дмухаючи на ложку з чимось гарячим, сказала, що це якась «єрунда» і відвернулася робити щось своє. Моє горло здавили сльози. Замість овацій я отримала відро крижаної води. Це був шок, нокдаун… Я була вразливою дитиною. Бідна мама на це навіть уваги не звернула, а мене «блокануло» надовго, років на 15. Так почалася моя творча кар’єра (сміється, — прим. авт.).
— І що ж було далі?
— У школі я нічого не писала. Твори терпіти не могла, я тупо дивилася в зошит і не знала, що писати, тож і мала за них такі собі оцінки. Зовсім інша справа — диктанти. Диктанти в мене завжди були написані на 5/5 (найвищий тоді бал), а от твори кульгали. Твори я навчилася писати вже в педагогічному інституті на методиці викладання української мови. Це виявилося легко і я тоді собі сказала: «Коли я працюватиму в школі, у мене останній двієчник писатиме». До речі, так і було. Але коли я ще лише вчилася на філфаці, в моєму житті відбулася цікава розмова. Професор Світлана Григорівна Барабаш якось на курсі 2-3 сказала мені принести їй почитати мої вірші. Я здивувалася, і сказала їй, що я не пишу. У мене немає, що їй показувати. Тоді здивувалася вона і сказала, щоб я не вигадувала, я — та, хто пише. Я відповіла, що вона помиляється. Проте вона не здалася і взяла з мене обіцянку, що я подумаю над її словами. Я посміялася і тоді на цьому й закінчилося.
Пройшли роки. Я закінчила виш, пішла в школу вчителювати, у мене народилася донечка — і отут на мене подіяли дві причини, які підштовхнули до писання. Перше — це доня, яка вимагала все нових і нових історій від мене. Ми все прочитали, що було вдома. Це були 90-ті роки. Страшенна економічна криза в країні. Полиці магазинів порожні. Домашнє прочитали, бібліотечне прочитали — нового купити немає де. От я і вигадувала доні різні казки, а згодом стала їх записувати.
Книга «Бджілка»
І друга причина — це школярі. Мені не подобалися тодішні книжки з української мови, сухі й нецікаві. Я вигадувала учням невеличкі історії, часто казкові, щоб пояснити матеріал, та й ще щоб ці історії були виховними. Дітям це сподобалося.
Якось я дала їм завдання написати казку-жахастик з виховним моментом. Як зараз пам’ятаю, одна учениця, Наталочка, принесла казку про цигарковий дим. Уявлєте? Як він заходить всередину людини і псує її органи… Ми писали казки на корисні теми. У школі навіть виникла ідея видавати альманах з цими казками. І першу підбірку казок, написану й ілюстровану учнями, забрало кудись нагору освітянське начальство. На жаль, на цьому історія альманаху й закінчилася, бо мого чоловіка покликав на роботу в Київ В’ячеслав Чорновіл — і я, залишивши школу, в якій працювала, і Кропивницький, у якому ми жили, поїхала з родиною до столиці.
«Видані 20 книг: для читачів від садочка до юнацького віку»
— Скільки книжок видали та які, для дітей якого віку ваші історії?
— У мене видано 20 книжок від садочкового віку до юнацького.
Книги для дітей Лариси Ніцой на фестивалі Віграновського
Наприклад, «Ярик-векалка» про хлопчика-вередія — зовсім для малят, як казка «Колобок». А «Казка про славного Орленка» присвячена В’ячеславу Чорноволу і боротьбі українців за незалежність. Вона для юнацтва і для батьків. Казка «Незламні мураші» — взагалі універсальна: що для малих, що для дорослих. Це про нас, мурах, які рятують свій мурашник від сусідів-жуків, які напали на мурашник, хоча клялися мурашам у братній любові. Ця книжка активно використовується мною на сеансах з казкотерапії. Мою казкотерапію підтримало ООН, і я об’їздила у 2019 році весь схід України, зустрічаючись на казкотерапевтичних заняттях з родинами військових. Після повномасштабного вторгнення мене неодноразово запрошували із казкотерапією в Польщу до наших біженців. Взагалі, переважно всі мої казки терапевтичні. Я вивчала досвід Василя Сухомлинського. Він запровадив в українській педагогіці казкотерапію як метод коригування поведінки дітей. Я пішла трохи далі і застосовую свої казки на заняттях не лише з дітьми, а й дорослими. З кожної моєї казки можна винести щось виховне, щось таке, над чим задумуєшся. Казка «Страшне страховисько» про те, як ми на природі лишаємо сміття і в лісі через забруднення завелося страховисько. Крім того, що я пишу казки, я ще й популяризую в Україні родинні читання — це коли читають уголос дорослі дітям і навпаки. Читаючи разом мої казки, і діти, і дорослі задумуються над важливими темами, які сьогодні постають перед нами, і які я доношу через казку.
Книга «Навіщо песикові гавкати»
«Навіщо песикові гавкати» — це взагалі казка на дуже складну тему в нашому соціумі — тему ідентичності, яка пізнається через мову. Але не лякайтеся (сміється, — прим. авт.), книжка написана дуже легко, на прикладі песика, який нявкав, мекав, ко-кокав — і всі його сприймали за того, як він говорить: кицею, овечкою, курочкою, але всі його сприйняли песиком лише тоді, коли він заговорив своєю мовою — загавкав. І він сам себе усвідомив песиком, коли перейшов на свою мову. Тобто, це казка ще й про мову — тему, яка безупину колошматить нашим суспільством.
«Ці казки має читати вся Україна»
— Розкажіть історію видання вашої першої книги. Хто ілюструє та хто видає ваші книжки?
— Мою першу книгу видав мій чоловік. Він мені зробив подарунок на день народження. Справа в тому, що я, уже проживаючи в Києві та працюючи у Верховній Раді, випадково в одному з вишів, куди прибігла орендувати залу для якогось засідання, зустрілася зі своєю професоркою Світланою Барабаш. Побачивши мене, ви не повірите, першим же її питанням було: «Ну що? Ти пишеш?» На цей раз я, сміючись, відповіла: «Пишу. Але не вірші, а прозу». Вона запитала: «Видаєшся?» Я відповіла, що ні. Що я писала для учнів у школі, а тепер працюю у ВРУ і пишу «в шухлядку». Вона сказала дати їй почитати. Я принесла їй почитати свої казки, а вона вичитала мого чоловіка, якого добре знала, бо вони обоє створювали в Кропивницькому Народний Рух України, сказала йому, що ці казки повинна читати вся Україна. Чому він і досі мені не допоміг (сміється, — прим. авт.). Мій чоловік задумався над її словами. Спочатку вийшла друком моя казка про В’ячеслава Чорновола на річницю його загибелі.
А потім мій коханий зробив мені сюрприз — вручив мені на День народження надруковану мою книжку «Пригоди Лисенятка Бума». Ну і з неї все поїхало. Ілюструють мої книжки різні українські художники: Олена Роща, Олена Рибакова, Арсен Джанік’ян, Ольга Пелих, а також відома англійська ілюстраторка Еліна Елліс. Останнім часом надаю право на друк своїх книжок лише дуже патріотичним видавцям, ветерану АТО Марку Мельнику — видавництво «Маркобук» та видавцеві з Правого сектору Василеві Лабайчуку — видавництво «Крила».
— Яка із цих історій є вашою найулюбленішою?
— Не можу сказати. Вони всі на різну тематику, важливу для обговорення учнями, вчителями і батьками. Це нехай вони кажуть, яка з моїх книжок кому більше припала до душі. До речі, вони й кажуть. Присилають вдячні відгуки, які мене дуже підтримують. Бо я ж часто отримую звідусюди на горіхи через свою україноцентричну позицію: в Україні повинна панувати українська мова. Що я лише не наслухалася через це. Що я і піарниця, яка піариться на мові. І що я безталанна. І що мої книжки бездарні, нікому не потрібні, то я на мові вирішила собі рекламу зробити. Наслухаєшся і думаєш: «Справді, я ніхто. І книжки мої нікому не потрібні». І тільки-но я так похнюплюся — тень-тень, починають сипатися листи. Це якась магія. Якась вища сила. Саме в такі моменти мені приходять відгуки, повні захвату від моїх книжок. І ці листи пишуть і батьки, і діти. І я видихаю. А ще коли бачу на зустрічах дітей, які вже читали раніше мої книжки і кажуть: «Ви та сама Лариса Ніцой? Авторка отієї моєї улюбленої книжки?!» Ну все, після таких дитячих слів розумієш, що живеш не даремно і, мабуть, все ж таки книжки не такі вже й бездарні, якщо вже є фанати моєї творчості, яких я зустрічаю в різних куточках України.
Лариса Ніцой на презентації у Первомайському краєзнавчому музеї
«Книги для дітей вчать, як жити на світі: це не просто про зайчиків та ведмедиків»
— Що найскладніше, а що найлегше в написанні книги для дітей?
— Насправді, книги для дітей — це дуже відповідальна справа. Це не просто про зайчиків і ведмедиків. Приказка «Книга вчить, як на світі жить» — це в першу чергу про дитячі книжки, з яких діти записують собі в підсвідомість на прикладі літературних героїв, зайчиків і лисичок, які вчинки в нашому суспільстві неприйнятні, а що робити можна; що таке бути добрим; які дії кого засмучують; від чого ми сміємося і нам весело, а через що герой, тобто ми, плачемо. Що таке обман, хитрість, що таке чесність — це все є в народних казках. І це повинно бути в літературних, авторських казках.
Неправильно написана книга дасть неправильну установку дитині на майбутнє. Таких книжок слід остерігатися. До того ж треба зважувати, на яку вікову категорію дітей пишеш. Як подати, наприклад, тему війни, щоб не ранити, і разом з тим, треба про це дітям писати. Або є у мене, наприклад, книга «Мій Блек» — це детективна історія про те, як викрадають собаку в родині. У цій історії є жорстокі сцени поводження з собакою — викрадачі її б’ють. Але на противагу злому поводженню — є й епізоди, повні любові до тварин. Тобто, я показую, як неправильно поводитися з тваринами і як правильно. Я завжди питаю, для якого віку батьки беруть цю книжку і завжди попереджаю, що там є жорстока сцена і для дошкільнят, краще її не брати, щоб не травмувати дитину. Бо такі сцени, звісно ж, ранять усіх, але в старших дітей — міцніша психіка. І це все треба прораховувати, яку дію матимуть твої тексти на діток. Але я не хочу, щоб у читачів цього інтерв’ю склалося враження, що я пишу щось таке похмуре, жорстоке. Зовсім ні. Мої казки і повісті повні доброти, милосердя, часто вони веселі, і всі закінчуються щасливо.
Книги для дітей Лариси Ніцой
«У книзі про Незламних мурашів є образи із Майдану та ЗСУ»
— Чи доводилося переживати таке явище, як письменницький «блок», та як його подолати?
— Я все думала, як це назвати, те, що в мене тепер. А воно он як, «блок». Дуже правильне слово. Я не можу сказати, що це творча криза, бо ідей повна голова. Але я не можу на них зосередитися, щоб втілити. А якщо й зосереджуюся — все одно нічого не виходить, бо одразу щось роззосереджує. І від цього не втечеш в якусь нірку. Не існує її на світі, поки в Україні війна і москалота замахнулася на наше існування.
Отже, так і є: блок. Ну, про перший блок ви вже знаєте, він стався в дитинстві. Попустило мене вже в дорослому віці. Другий блок стався після 18 лютого 2014 року, після розстрілів на Майдані. Я була активною учасницею Майдану. Я перестала писати після цих подій. Так хотіла написати дітям казку про Майдан, щоб пояснити українським дітям у казковому стилі, що таке Майдан і Революція Гідності, але я пережила таке потрясіння, що мене «заціпило». Я хвилювалася з цього приводу, бо в моїх друзів-поетів якраз було навпаки, у них вірші фонтанували, а в мене, як ви правильно сказали, блок. Коли мене питали, чи я щось пишу, я відповідала, сумно усміхаючись: «Мої зайці й ведмеді живуть в ідеальному світі, а тепер щось таке страшне відбувається, що вони порозбігалися. Я думаю, що вони повернуться, як тільки це все припиниться і життя налагодиться».
Але за подіями Майдану почалися ще страшніші події, почалася війна, хлопці і дівчата з Майдану пішли рити окопи — і мої зайці й ведмеді не поверталися. Я не писала. Так пройшов рік, чи й більше. Але клин клином вибивають. На війну пішли старші друзі моїх дітей, які почали на цій клятій війні гинути, моя доня і син були в шоці, плакали, я плакала з ними, пережила нове потрясіння — і… сіла за казку «Незламні мураші», де використала образи і Майдану, і вже добровольців, які пішли на фронт, та ЗСУ. Так закінчився мій другий блок. Третій блок відбувається зараз. Він має якийсь такий перманентно-хронічний стан, то загострюється, що я геть німію, то попускає — і я пишу, а потім знову німію. Ну і знову ж таки, не можу назвати це творчою кризою, бо кажуть, тоді геть голова пуста. У мене ідей купа – не можу зосередитися на їх виконанні. Постійно якісь новини вибивають ґрунт з-під ніг.
«Поезію можна відчувати на смак і на дотик»
— Як ваша творчість пов'язана із Вінграновським, як вийшло, що взяли участь у фесті?
— Вінграновський мені подобався своїми словечками в поезіях. Це дуже смачно
У Неквапи білі лапи,
А в Неквапоньок — свої:
Йшли Неквапи-непоквапи
Зимувати у гаї…
Мої викладачі в інституті, просто чудо-викладачі, нас учили: «Навчіться відчувати слова на дотик». Спробуймо зараз з вами помацати слова Вінграновського. Заплющіть очі і повторіть про себе, ніби тримаєте в руках слова цього віршика. Як вам «неквапи, неквапоньки», які мають білі лапи? Мені це щось м’якеньке, пухнасте. Може вам інше на дотик відчувається, але ці відчуття дотику до слів точно є! Або нас учили мої чудо-викладачі: «Уявіть собі, якого кольору звуки».
От мені поезія Вінграновського прозоро-блакитна з вкрапленням рожевого, як будяк, що квітне. І запах вона має. Мені поезія Вінграновського пахне ковиловим полем. Комусь лісами. Комусь грушами… На фестиваль мене запросили організатори. Вони проводять ще фестиваль ШеФест у Моринцях, присвячений Шевченку. Я завжди мріяла про такі локальні фестивалі, присвячені письменникам, але в мене не було команди, щоб таке зорганізувати. Слава Богу, знайшлися молоді люди, які теж це придумали і провели. Молодці. Я їжджу на ШеФест з року в рік. Мене часто запрошують і на інші літературні фестивалі по всій Україні, так я потрапила і до вас.
«Первомайськ став точкою відліку»
— Чи вперше ви у нашому місті, які враження?
— Я не вперше у Первомайську. Моє дитинство пов`язане з вашим містом. Коли мені було 2 місяці, мого тата направили на роботу в сусідній з вами Голованівськ. Там я виховувалася в дитячому садочку, там закінчила школу, але ми часто бували в Первомайську. До того ж усе моє дитинство наша родина їздила з Голованівського району в Новомиргородський район Кіровоградської області до дідуся і бабусі — і дорога проходила через Первомайськ, де ми робили зупинку. Пізніше, коли я вступила до педагогічного інституту, я 5 років навчання їздила з Голованівська в Кропивницький (тоді Кіровоград) і назад знову ж таки через Первомайськ. Ваше місто породило в мені нові приємні емоції, бо коли я автобусом звертала з траси на Первомайськ — я вже виглядала ваше місто у вікно в очікуванні: ось перші будинки, ось міст через річку, ось автовокзал — наступна зупинка моя. Первомайськ став ніби точкою відліку. Коли я їхала додому, то в Первомайську находило відчуття: «Хух, Первомайськ. Ще трохи — і я вдома». Коли їхала назад, на навчання в Кропивницький, то виїжджаючи за межі Первомайська, я починала відчувати: все, свої землі закінчилися, їду на чужину. Дивно, звісно, бо Голованівськ і Первомайськ належать до різних областей, але чомусь мені ці землі були споріднені. Мабуть з дитинства це були ще мої місця. А Кропивницький, хоч і однієї області з Голованівськом — та все одно, мені відчувалася як вже інша територія, нова, трохи чужа, доросле життя… Після навчання я залишилася працювати в Кропивницькому (тоді Кіровограді) в школі №10. І знову ж таки їздила додому в Голованівськ через Первомайськ. А потім ми переїхали жити в Київ. Я забрала батьків з Голованівська жити у Київську область, щоб були поруч, і перестала їздити у ці краї. Я не була тут років 20. Як же ж було приємно знову приїхати в Первомайськ, ніби повернулася в дитинство.
— Що б ви порадили авторам, які теж хочуть писати книжки?
— Писати (сміється, — прим. авт.).
Раніше ми писали про цікавих особистостей, які також відвідали перший фестиваль Вінграновського у Первомайську.
- Підписуйтесь на нас у Telegram: канал Гард.City або Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook.
- А ще ми є у Instagram.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
