Життя нас зводить з різними людьми. З одними, познайомившись, розлучаєшся назавжди, з іншими стаєш близькими і розумієш, що ця людина неспроста з’явилася у твоєму житті. За час повномасштабної мені доводиться комунікувати з сотнями. Серед них і ті, хто залишають світлі спогади і бажання спілкуватися надалі. Оксана Цуприк якраз серед таких. Перше наше знайомство відбулося ще в літньому таборі ТУР. Тепер — на мовних курсах «Єдині».
Оксана у мовному клубі «Єдині»
«У кожного своя історія»
Коли було перше знайомство в розмовному клубі, Оксана ще тоді сказала: «То ми ж з вами знаємося з табору, я там працювала кухарем». Тоді я згадала привітливу і усміхнену Оксанку, яка випромінювала тепло і сердечність. А ще мене тоді вразила її фраза: «Я вперше в житті буду кухарем, але знаю, що впораюся з усіма задачами». Ця фраза тепер стала ключовою і я розумію, наскільки сильною є ця жінка. У неї двійко дітей, чоловік на фронті з перших днів. У Первомайську винаймає житло і має статус ВПО. Колись у неї була квартира у Миколаєві, однак коли почастішали вибухи і місто залишилося без води, Оксана ухвалила рішення вивезти дітей у безпечніше місце. Цим місцем став Первомайськ. І найперше, де Оксана зупинилася, — це був літній табір ТУР.
«Після гучних вибухів і постійних проблем з водою, — розповідає Оксана, — це місце стало для нас рятівним. Це свого роду місце сили, де діти відчули себе просто щасливими. Ми спали в палатках уперше в нашому житті, хоча мріяли дуже давно про це. Ми з родиною легкі на підйом, тож подорожі для нас не були дивиною, але щоб в палатці — таке уперше! Ми отримали масу задоволення і незабутні враження. Ці гори, природа, рафтинг — все це вражаюче. Справжня терапія, яка допомогла подолати страхи та виклики. Ми познайомилися там з безліччю людей, таких же, як і ми. Це переселенці із Донеччини, Херсонщини, Маріуполя. У кожного своя історія, але кожний із незламним духом і вірою в Україну. Ці знайомства і досі гріють душу. Знаєте, це абсолютно інший бік життя. Ти познайомився з людьми, які теж вийшли зі своєї зони комфорту, в якому ти був багато років поспіль, і раптом опинився в ситуації біженця. Тоді я і зрозуміла, що нині час для життя і продовження діяльності, а ті всі речі, які ми накопичували, абсолютно не важливі. То все просто умовності. Наші цінності змінилися. З країни нікуди не хочеться їхати. Я чую, що треба допомоги — і біжу, і роблю це залюбки. Після того, що нам довелося пережити — табір нам здався казкою. У мене діти знали: коли тривога, де ховатися та як перечікувати ракетні обстріли. Ми натерпілися багато біди, бачили наші розбомблені школи, будинки, тому сьогодні цінуємо усе, що маємо. Мої діти із задоволенням нині ходять до школи, беруть участь у різних гуртках. І головне — ніхто із них ні на що не скаржиться».
На майстеркласі з виготовлення мотанки
«Живіть повноцінно зараз, бо на перспективу ми більше не живемо»
«Ми живемо і просто радіємо кожному дню, — продовжує Оксана. — Мій чоловік так і каже: «Живіть повноцінно зараз, бо на перспективу ми більше не живемо. Треба зараз спілкуватися, розмовляти, читати, потрібно виховувати дітей». Він розуміє, що кожен день може бути останнім. Зрідка ми з ним бачимося, але переважно спілкуємося телефоном. Діти щодня знімають йому відео, розповідають, як день пройшов. І з нетерпінням очікують на зустріч».
У Первомайську в Оксани нині своє коло знайомих і друзів. Це переважно переселенці. Вони між собою комунікують, вирішують певні завдання та мріють повернутися кожен у свою домівку. Оксана сама швачка, нині входить до волонтерської інтернетспілки, яка опікується воїнами.
«Ми там комунікуємо, — говорить Оксана, — знаходимо матеріали. Пораненим хлопцям необхідний спеціальний одяг, тож шиємо під замовлення. Знаєте, мене дуже обурив факт, коли Олена Кравець отримала 27 мільйонів на якусь програму (Олена Кравець із «95 Кварталу» отримала із державного бюджету понад 27 мільйонів гривень на створення авторського вечірнього шоу «Тихий вечір» на телеканалі «Дім» — ред.). Про що мова, коли мої діти уже два роки не бачать телевізора? То спрямуйте ці гроші на потреби хлопців. Як таке можливе? Треба думати про воїнів, про поранених. Їм важливо, аби подбали про їхні потреби, про потреби їхніх побратимів. Бійці теж не розуміють, як таке можливо?»
Оксана знаходить час для всього: біжить на заняття розмовного клубу, буває на заходах, які організовуються для переселенців, встигає волонтерити, шити, допомагати іншим, водить доньку до музичної школи, разом із дітьми відвідує різні гуртки, словом — живе повноцінним життям.
«Ми тут згадали, що є футбол, велосипеди та різні вуличні ігри, — ділиться пережитим Оксана. — Нам дуже подобається п’ята гімназія, там такі молодці вчителі та крута директорка. Вони завжди в гущині усіх подій. Хоч у нас і була непроста адаптація, але все по краплиночці, по краплиночці ми зуміли подолати усі труднощі. Ми завжди інших запрошуємо, розповідаємо, як тут, у Первомайську, гарно. У нас багато сімей, які поїхали не в тому напрямку: виїхали в окупацію, потім пішки виходили звідти. То ми їх запрошуємо сюди. Знаєте, справжні українці залишилися тут, хто шукав пригод — ті поїхали. Але є частина дівчат, які опинилися за кордоном, стали потужними волонтерами».
У Первомайському краєзнавчому музеї
«Первомайці навіть не підозрюють, які вони щасливі»
Початок війни для Оксаниної родини, як і для більшості українців, став повною несподіванкою. Вночі її чоловікові повідомили, що почалася війна. Сама Оксана вже почула цю звістку зранку. Її плани зустрічі з випускницями (вона кроїла для них сукні) повністю поламалися. Які випускниці, коли Миколаїв уже бомбили? Перші три дні ще трималися, а потім пішли до бомбосховища. Евакуюватися за кордон Оксана не збиралася, тому, коли постало питання виїздити задля безпеки, поїхала до Первомайська. «Ми просто від’їхали поодаль від епіцентру війни, — говорить моя співрозмовниця. — Первомайці навіть і не підозрюють, які вони щасливі. Вони мають роботу, тишу і спокій. Вони не знають, що то таке вибухи, і слава богу. Зараз багато з тих, хто виїхав із рідних місць, повертаються. У Миколаєві поки важко із водою, тож ми поки не поспішаємо, бо діти є діти і щодня потребують турботи».
«Всі, хто говорять: «Какая разница», пройдіться просто вулицями Миколаєва і Херсона»
Оксанка сама родом із Харкова. Її батьки молодими приїхали на будівництво глиноземного заводу. Сподівалися на отримання квартири, але перебудова не дала їм здійснити мрії. Тож самі собі добували житло.
«Не пам’ятаю, щоб моя мама скаржилася на життя»
«Не пам’ятаю такого, — розповідає Оксана, — щоб моя мама скаржилася на життя. Хоча жили в приватному секторі, а це пічка, дрова; батько ходив розвантажувати баркаси; ми варили борщ із бичків. Вони були весь час на позитиві. Сама я за освітою менеджерка модельного бізнесу. Можливо, і хотілося б щось розпочати власне, але поки війна. Поки мої зусилля потрібні воїнам, я ні про що інше думати не можу. До речі, ручна машинка приїхала зі мною з Миколаєва. Тепер працюю на ній. Це таке натхнення, навіть важко передати словами. Мені хочеться допомагати усім, хочеться все віддати і дітям, і воїнам. Тож сьогодні намагаюся дітям дати усе найкраще. А тепер ще пішла удосконалювати мову. Ми ж приїхали сюди російськомовні і зараз хочу покращувати свою рідну. Нам дуже важливе це спілкування. Ми намагаємося дома спілкуватися українською, дивимося українські мультики, знаходимо книжки. А всі, хто говорять: «Какая разница», пройдіться просто вулицями Миколаєва і Херсона, тоді, думаю, зникнуть такі думки. Коли ти мав якісь свої життєві скарби, і вмить став безхатченком — тоді приходить розуміння. І ще дуже важливо змінюватися внутрішньо, наповнювати себе красою і світлом. Пам’ятаю, як до нас в табір приїхала літня жінка в гарній сукні, в капелюшкові. Ми нею всі милувалися. А потім вона сказала гарні слова: «Жінка завжди має нести в собі красу: і зовнішню, і внутрішню. Має випромінювати світло. І цей промінчик має бути завжди попереду». А ще нічого не треба залишати на потім. Треба жити тут і зараз. І якщо люди потребують від тебе тепла чи допомоги, треба це робити. Всі проблеми вирішуються, якщо є бажання. Люди мають знаходити внутрішні сили, і якщо тобі здається, що ти нещасливий, подивись в інший бік. У бік, який буде вести до краси і Перемоги!»
- Підписуйтесь на нас у Telegram: канал Гард.City або Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook.
- А ще ми є у Instagram.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
