Із пані Наталією журналістка зустрілася випадково, але ця зустріч знов доводить, що випадковості є невипадковими. Як вийшло, що жителька Енергодара потрапила на зустріч у Первомайському краєзнавчому музеї, та що вона розповіла про своє місто, яке перебуває в тимчасовій окупації, читайте.
Днями у Первомайському краєзнавчому музеї відбулася зустріч на честь захисників та захисниць України, на якій була присутня і авторка статті. Коли надали слово учасникам зустрічі, пані Наталія стала розповідати присутнім про те, що російські окупанти коїли та продовжують коїти в Енергодарі, місті-супутнику Запорізької АЕС.
«Я побачила очі тих дітей, одна дівчинка просто плакала, у неї загинув хрещений, — пригадує пані Наталія. — Я бачила великі очі хлопців, їх це теж розчулило». Те, що ці діти прийшли, і хотіли віддати шану загиблим захисникам, це дуже знаково.
Прізвище та фотографію пані Наталії журналістка не публікує на прохання героїні матеріалу: вона боїться не за себе, а за тих людей, друзів і рідних, які залишилися на окупованій території.
«Люди виходили проти танків з голими руками і з прапорами»
— Як для вас почалося 24 лютого 2022 року?
— 24 лютого ми прокинулися вранці від того, що почули вибухи. Ми прокинулися, і не знали, що це робиться. Бомбили аеродром у Мелітополі. До Мелітополя —
Люди в паніці були, усе в магазинах розкуплювали, гроші в банкоматах знімали, ліки в аптеках розбирали. Ми дивилися телебачення, що робиться у Бучі та Ірпені, і ми були дуже злякані. Через тиждень війна добралася і до нас.
У перші дні були великі черги добровольців, які хотіли записатися в тероборону. Не вистачало усім гвинтівок, автоматів, охочих було багато, але цю тероборону вивели десь під Запоріжжя. Люди по двадцять тисяч виходили на дорогу, перекривали дорогу, цивільні люди, військових не було. В основному, працівники атомної станції. Ставили машини, скати, перегороджували дорогу. Із прапорами і з голими руками. Місто у нас розташоване на півострові, у місто одна дорога. І на цю дорогу виходили люди. Танки під’їжджають, вони думали, що їх тут будуть зустрічати з хлібом і сіллю, вони не думали, що люди з голими руками будуть виходити на танки. Але команди стріляти, мабуть, ще не було. Вони постоять-постоять, від’їжджають, і наступного дня така ж історія. Так було декілька днів.
Потім, із 3 березня на 4 березня 2022 року, це було уже після 9-ї години вечора, ми почули стрілянину. Наш будинок на крайній вулиці, тож ми бачили ці вогні, стрілянину. Обстрілювали атомну станцію. По атомній станції стріляли із танків. І чули автоматні черги, це відповідали наші хлопці, які захищали атомну станцію.
Атомну станцію очепили, нікого не впускали і не випускали. Та зміна, яка працювала і мала змінитися увечері, — вони ще двоє діб, без води та їжі, працювали. Їх не випускали з робочого місця і наступну зміну не впускали. Ми були дуже злякані.
Спочатку зайшли до нас у місто кадирівці. Це були жорстокі люди. Після них прийшли буряти, це дикі люди і теж дуже жорстокі. Вони крали все, навіть електрочайники без підставок, бо не знади, як ними користуватися. Після того, як зайшли рашисти в наше місто, ми цілий тиждень сиділи в квартирі, я вам чесно кажу: ми боялися, ми не знали, що вони з нами будуть робити. Ми боялися, що нас будуть убивати, катувати і так далі. На жаль, були такі люди, колаборанти, які чекали на цей «російській мир». Здали списки атовців, у перші дні обшуки були в квартирах, де були люди, котрі не встигли виїхати, які служили в АТО, військові. Вони цих людей забирали, катували. Як ми казали, «забирали на підвал». І багато хто з них не повернувся.
Потім забрали заступника міського голови. Він їздив за гуманітарною допомогою. Місцевий голова Дмитро Орлов ще був у місті, і ми виходили до міськвиконкому, який вже захопили рашисти, і вже прапор російський висів, — ми приходили з українськими прапорами, і мітинги були, щоб звільнили тих людей, яких захопили. Ці мітинги розганяли, приїздили машини із військовими, з автоматами, димовими шашками, людей розганяли, активістів в’язали і теж «на підвал».
Інтернет блокували, зв’язок теж блокували. Ми не могли зв’язуватися ні з рідними, ні з близькими, навіть до сусідів не могли зателефонувати, тому що глушили мобільний зв’язок та інтернет. Щойно починалися обстріли, відразу інтернет пропадає. І досі так — щоб люди нікуди не сповіщали, звідки ідуть обстріли.
Потім взялися за підприємців. Відбирали магазини. Із деяких вимагали гроші, із деяких вибивали, щоб віддавали все майно. Люди деякі погоджувалися, щоби тільки залишитися живими і їм дали можливість виїхати.
«Ми думали, що це ненадовго»
Спочатку дітей та жінок вивозили організовано, мікроавтобусами, на яких писали «Діти», і на цивільному транспорті. Не всім вдавалося виїздити. Працівники атомної станції були у списках «невиїзних», база даних була вже на пропускних пунктах, через Василівку їх не пропускали. До чоловіків призивного віку теж були питання, не всі могли виїхати. Людей, що працювали на атомній станції, багатьох катували. Хто відразу не підкорявся владі російський, їх — «на підвал». Багато дуже людей почали виїздити, хто як.
Я та моя сім’я думали, що це ненадовго. Ми півроку жили в окупації, тому що, коли настало літо, спека була до сорока градусів, і людей тижнями тримали у полі, без води, люди не витримували. Деякі мої знайомі намагалися виїхати по чотири рази. Машини доїжджали до Василівки — проїзд закривали, черги були кілометрові, тому що до Василівки люди з'їжджалися з Херсона, і Мелітополя, Бердянська, Маріуполя.
У тих, в кого родичі були в АТО чи в ЗСУ, вони теж були невиїзні, тому що вважалося, що вони теж будуть боротися проти російських військ.
«Розумні діти їм не потрібні. Потрібні роботи, яким дали автомат, і вони виконують накази»
Директори шкіл виїздили. Із тими, хто залишався, почалися розмови персонально з кожним. Погрожували життям близьких і спонукали до співпраці. Тому що вони розуміли, що вчителі несуть інформацію, і підростаюче покоління їм потрібно було виховувати так, як вони «виховують» вже більш як дев’ять років на Луганщині, на Донеччині. Що ті діти, які були ще підлітками, зараз із автоматами приходять і нас же вбивають.
Ще влітку вони (окупанти — авт.) спочатку грабували у школі всю техніку, комп’ютерні класи, вивозили, не можу сказати, в якому напрямку. Вони обрали кращі школи і організували там літній табір для дітей. Відкривався цей табір під гімн росії, я ще була тоді в Енергодарі. Десь тридцять дітей там було. На мою думку, це батьки, які вже пішли співпрацювати. Тому що у цих дітей зазвичай починався день із гімна росії, дітей вивозили на Ростовську атомну станцію, на 2-3 тижні, показували, «як гарно живуть в росії». Я розмовляла із однією жінкою, яка відправила свого онука, йому було років 14, із табором в росію. Він приїхав через три тижні. Ви знаєте, дітей уже там зазомбували. Що «яка сильна могутня росія і як гарно там живеться». Психіка підлітків ще така гнучка, що як їм твердити щодня, «яка росія імперія велика», то деякі діти починали в це вірити.
Дуже багато людей почали виїздити у серпні, тому що дітей уже треба було в школу оформляти. У нас у місті деякі школи почали відкривати із російською мовою навчання. На превеликий жаль, деякі колеги мої теж пішли на співпрацю. Кожен урок починається з гімну росії. Предмети — російська мова, література, праця і військова справа. Більше предметів ніяких немає.
— А як же математика? — не витримала авторка статті, бо це звучало дико.
— Розумні діти там не потрібні. Їм треба просто роботи. Яким дали автомат і вони виконують команди.
Окупанти ховають військову техніку на атомній станції
Спочатку місто не бомбили. Бомбили промзону і бомблять дотепер Нікополь, Марганець. Обстріл ведуть, як по годинах. У машинних залах атомної станції ховають техніку, і потім, через декілька годин, звідти виїжджають і роблять обстріли. Це гаубиці, «Гради». І обстрілюють то місто, то Нікополь. Дотепер така ситуація.
— Вони ховають техніку на станції, щоб її не можна було знищити? Прикриваються атомною станцією?
— Так, станцією вони прикриваються. На станції є бомбосховища для персоналу, то працівники всі працюють на поверхні, а їхні солдати ховаються у сховище.
— Навіщо ж вони стріляли по місту, яке захопили?
— Вони кажуть, що це обстрілюють українські війська. Кажуть, що наші стріляють, а насправді обстрілюють самі. Люди розуміють це. Але деякі, ті, що дивляться російське телебачення, такі вірять і кажуть, що ми вже воюємо з Америкою.
— А є, окрім російського, радіо, телебачення, хоч щось українське?
— Якщо інтернет є, то можна прочитати новини. ВПН ставлять, щоб обходити, тому що все блокується.
«Встигла витягти маму в коридор, уламки снаряду пробили вікно і застрягли над подушкою»
— Почалися прильоти, — продовжує Наталія, — це дуже страшно, коли метрів за п’ятсот від тебе прильот. Я спочатку боялася, потім зайшла в один двір, бачу згорілих машин 25, у другому дворі до 15. Вікна повибивані, люди нажахані, поранені. Аптеки не працюють, банкомати не працюють. Потім в магазини стали завозити деякі продукти з Мелітополя, з Криму. А на початку війни ми по вісім годин могли просто стояти під магазином, не знаючи, чи щось привезуть. Ми могли кілька годин простояти під магазином, нічого не купивши, йти додому, або бігати — можливо десь щось ти можеш купити із їжі.
Потім ми вирішили, що потрібно виїздити, бо у місті небезпечно. Ми вирішили виїздити першого вересня 2022 року. Їхала комісія МАГАТЕ, Гроссі зі своїми колегами, і ми думали, що це буде наше прикриття. Тому що міжнародна комісія, гадали, не буде обстрілів. Але їх довго не пропускали через блокпости, і поки вони ще їхали в дорозі, нам такий обстріл міста зробили вночі! Це просто був жах. Вертольоти літають, кружляють над будинками, стрілянина з автоматів. Гаубиці стріляють. Коли снаряд упав перед нашим будинком, я встигла тільки маму із спальні в коридор, правило двох стін. І снаряд падає біля нашого під’їзду. Летять вікна. Будинок у нас дев’ятиповерхівка, блочний. Я думала, що він розсиплеться, як картковий будиночок. Вікна летять, машини вибухають, вертольоти стріляють, зв’язку немає. Ми думали, що вже просто не виживемо. І тільки я маму витягла в коридор, осколки снаряду пробивають вікно на лоджїі і застряють прямо над подушкою. Якби я маму не встигла витягти... Жінку під нами у постілі вбило насмерть — той снаряд, ті осколки. Просто диво, що ми вижили. І так вони (окупанти — авт.) роблять до сих пір. О пів на дванадцяту ночі, о другій ночі, о четвертій ранку. І це щоночі, півтора року. Щоб людям не давати спати. Люди вибиваються із сил. Родичі дотепер там, в окупації. Коли вдається зв’язатися, запитую: «Дали поспати?» — «Та ми вже й не чуємо». Якщо не дуже близько, то люди вже не звертають уваги.
Ось тут (у Первомайську — авт.) сирени, а там над головою снаряди літають. Не можна сказати, що ти до цього звикаєш, але через певний час, якщо вибух не близько коло тебе, ти думаєш: де ж це, і потім або розпитуєш, або дивишся новини, де був прильот.
«Мости були підірвані, ми їхали через висохле русло річки»
— У такому жаху я думала, що ми з міста просто вже не виїдем, — розповідає Наталія. — Але нас чудом вдалося виїхати. Нас перевіряли разів десять рашисти. Чоловіків роздягали до нижньої білизни, де які наколки, де що. Перевізник нам сказав: телефони почистити, ніяких зайвих документів, коштовностей, тому що все можуть позабирати. Ми взяли тільки гроші на дорогу і речі необхідні. Вони (рашисти — авт.) примушували нас із валіз викладати все. Ми розстеляли простирадло і всі речі вони перевіряли, фотографували. У цей час, в основному, виїздили жінки з дітьми і чоловіки похилого віку. Перевізники чергували, поперемінно тримали чергу, тому ми тиждень не стояли у черзі. Коли підійшла наша черга, перевізник зателефонував нам і сказав: «Завтра будем виїздити, щоби ви були готові». І ось другого вересня ми виїхали.
Ми переїздили через Василівку, через річку Конка. Була спека, русло річки пересохло. Мости вже були всі підірвані, і ми по цих кучугурах переїхали. Потім село Кам'янське — жодного уцілілого будинку. Церква зруйновна, всі хати. Потім сіра зона. І нарешті — підконтрольна Україні територія.
«Як побачили український прапор, то було щастя неймовірне»
— Як побачили прапор український та українського воїна, це було таке щастя неймовірне! — ділиться пережитим Наталія. — Хотілося обіймати, дякувати, така була радість! Тому що ми півроку не бачили, що таке український прапор. Тому що за український прапор людей катували. У знайомих не вдома, а в гаражі знайшли український прапор. Зразу адресу — чий гараж, і людину в підвал. На моїх очах ще був такий випадок, що із однієї квартири лунала українська пісня. Тут же, мабуть, колаборанти, або сусіди, сповістили. Ми розмовляли пошепки, тому що я знала, що по сусідству колаборанти жили, які могли сповістити, якщо ти щось сказав проукраїнське, на тебе можуть навести, і тут уже «зетки» з автоматами, приїхали, мішок на голову, кайдани на руки, і вже людину повезли, як в 37-му році.
Люди залякані, зараз у місті людей майже немає. Залишилися, в основному, старі, інваліди, пенсіонери. Люди живуть перебіжками: в магазин збігав, людей і не видно.
— Люди вірять, що Україна повернеться?
— Наше місто будував весь радянський союз, і місто було проросійське. Дуже багато росіян. Колеги приїхали із Владивостока, із Челябинська. Вони приїхали, як молоді спеціалісти, тут працювали. І багато кому з них батьки телефонують із росії: «Ми прийшли вас звільнити від бандерівців», а вони їм кажуть: «Ви нас від житла звільнили, від роботи звільнили, ще від життя звільните». Були непорозуміння, були такі, що перейшли і стали колаборантами. Але, на превелику радість, місто не здалося. І всі вірять, — зараз ми працюємо дистанційно, — із ким я спілкуюся, хочуть повернутися у мирний, вільний, український Енергодар. І всі дуже хочуть додому, тої хвилини чекають, що нас звільнять, і ми в це дуже віримо, і дуже-дуже хочемо додому. І таких людей дуже багато.
«У Первомайську люди дуже ввічливі, таких більшість»
— Які ваші враження від Первомайська та як сталося, що ви сюди переїхали?
— Враження у мене від Первомайська дуже гарні. Ми жили десять місяців у родичів на Кіровоградщині. Але ми думали, що приїдемо на декілька місяців, що навесні буде контрнаступ, гадали, що вже у травні-червні будемо повертатися додому. Але ми бачимо те, що бачимо. Родичі кажуть: «Не налаштовуйтеся, що ви швидко повернетесь, все дуже заміноване. Вам доведеться ще зимувати. Невеличке містечко, їдьте в Первомайськ, знімайте квартиру, і чекайте визволення Енергодара, Запорізької, Херсонської областей». Сподіваємося, і Луганської, і Донецької, і Криму! Для нас Крим є і буде українським.
Первомайськ дуже мені сподобався. Зелене, красиве місто, дуже гарна річка Буг.
Пані Наталія каже, що річка нагадує набережну Каховського водосховища, якою вона була колись. Тепер, після того, як рашисти влітку 2023-го підірвали греблю, води там вже немає.
А ще моя співбесідниця розказує, як знайома місцева вчителька запросила її відвідати українську церкву у Первомайську (храм ПЦУ). Вразило те, що усім присутнім у храмі роздали аркуші із текстом українських молитов і пісень, і всі разом співали. Раніше відвідувала українську церкву у інших містах, однак ніколи такого не бачила. А ще вразило те, що отець Володимир після служби у той день, 1 жовтня, День захисників і захисниць, нагадав, що сьогодні ще й День вчителя, і спитав, чи є вчителі серед прихожан, а тоді подарував кожному вчителеві шоколадку.
— Дуже ввічливі люди, це я хочу відзначити, — продовжує пані Наталія. — За цей час, який ми живемо по різних квартирах, по різних містах, то тут ми поселилися — із нами всі вітаються, навіть діти, запитують: «Можливо, вам якась потрібна допомога?» Це дуже приємно. І таких людей більшість. Хоча зустрічаються такі люди, які кажуть: «І що, ви вірите, що ви повернетесь? І що, ви вірите, що Збройні Сили України переможуть?» Є й такі люди, але їх дуже мало.
«Я відчуваю, що ми на своїй землі»
— А я відповідаю: «Так, ми повернемось додому. І ми дуже віримо у Збройні Сили України». Тому що настільки у нас сильний народ. Ми були дуже налякані у перші дні війни, країна була без зброї, не готова була зовсім до війни. І що такі черги стояли в тероборону, і що Київ не взяли за три дні, як це планувалося, і що вже понад півтора року повномасштабна війна, а так уже більше дев’яти років.
Українці підтвердили, що ми мирний народ, але якщо нам нав’язують свої правила життя, то ми, наші люди і наші військові показали, що ми хочемо жити в демократичній країні, у вільній Україні і нікому не віддамо своєї землі, тому що не ми прийшли з мечем, а до нас прийшли. Я відчуваю, що ми на своїй землі. Моя донька та онучка виїхали за кордон, але вони із нетерпінням чекають, коли теж повернуться в Україну, тому що це наша земля, і ми маємо захистити її. І дуже великою ціною дається незалежність України. Але ми вистоїмо, ми віримо у нашу Перемогу, і наші партнери нам в цьому допоможуть.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
