24 лютого 2022 року, о 4-й ранку, на Білозерщині Херсонської області почули перші вибухи. 14 березня в село зайшли російські окупанти. Як села Херсонщини жили вісім місяців в окупації, як 11 листопада 2022 зустрічали ЗСУ, як довелося виїхати вже після звільнення через постійні обстріли росіянами з лівого берега, журналістці Гард.City розповіла Наталія Тарасівна, котра наразі із родиною переїхала до Первомайська.
«Люди перегороджували дороги, щоб російська техніка не зайшла до Білозерки»
Наталія Тарасівна з онуками
— Почнемо з початку. 24 лютого ми зустріли із великим здивуванням. Я прокинулася десь о 3:45, відкрила стрічку новин. Бачу: «російська федерація нападе на Україну о 4-й годині ранку». Замислилася: що це таке пишуть. Гадаю, чекатиму 4-ї години ранку. Зробила каву. Повертаюся — на годиннику четверта. Нічого не чую. Знову відкриваю новини, час іде, десь о 4 годині 15 чи 20 хвилин чую вибухи. У мене трошки прочинене віконечко було. Собаки як завиють! Вони дуже чують це. І так тихо на вулиці. І ці вибухи — з боку Очакова. Два вибухи було. Я подумала: «Та ні, це мені, мабуть, щось здалося». Потім — з боку Миколаєва два вибухи пролунали. І завила сирена. Я розбудила чоловіка, він спросоння нічого не зрозумів. Я йому кажу: «Лунає сирена! Війна». А він каже: «Яка сирена?»— «Слухай!»
Далі вранці було чутно вибухи в Чорнобаївці. Бомбили вони аеропорт. Ми бачили чорний дим, ми бачили ракети, які летіли з усіх боків, і на Миколаїв, і на Київ, летіли зі сторони Криму. Усі ці ракети летіли через Херсон, через Комишани, через Білозерку. Читали страшні повідомлення в фейсбуці, що там впала ракета, там вибухнула ракета. У нас було поки тихо, тільки над головою все свистіло, все летіло.
Чорний дим над Чорнобаївським аеропортом, 24 лютого 2022 рокуФото: З особистого архіву
Потім я поїхала в Широку Балку, у мене там мама і брат. Поїхала туди городи садити. Спочатку бої йшли в Херсоні, на Антонівському мосту воювали наші. Дуже швидко росіяни наближалися. Люди ставили перепони, намагалися з ними воювати, самотужки щось зробити. У нас були тероборонівці, які намагалися захистити наше місто. Але з їхніми автоматами та пляшками із коктейлями Молотова вони не змогли цього зробити. Парк, дерева, їх там одразу всіх порозстрілювали. Хто зміг, той втік, хто зміг заховатися десь в очеретах, той залишився в живих. А хто не зміг... Багато людей там загинуло.
Люди перегороджували дороги, ставили їм (росіянам — авт.) перепони, насипали купи землі, щоб та техніка не зайшла до Білозерки. Усе зупинилося: і транспорт зупинився, і магазини зачинялися. Все відбувалося дуже швидко.
«Якщо на автівці не було білої стрічки, вони її просто розстрілювали»
Коли я була в Широкій Балці, через неї, через Олександрівку їхали колони легкових автівок, на яких було написано «Дети». На машинах з усіх боків висіли білі стрічки. Бо якщо не було білої стрічки, росіяни, коли бачили ту машину, її розстрілювали просто на місці. Тому всі старалися повісити стрічки, щоби їх не чіпали. Коли колони машин вивозили людей, дітей, то бої ще йшли до Антонівського моста. У людей була змога виїхати з Херсона через Олександрівку, в Україну. Дуже багато їхало. Ідеш по дорозі, по трасі, дивишся — колони їдуть. Дня три, чотири виїздили. Страшно було дивитися на ті машини, на яких написано «Діти, діти»... Я працюю у дитячому садочку, розумієш, що все зачинилося, і не знаєш, коли воно все відчиниться, коли ті дітки повернуться, і питання, чи вони повернуться? І як це буде, і що буде далі?
«Танки вони закопували у селі»
Потім прийшли росіяни в село Широка Балка, заїздили вони колонами. Колони йшли по 15 великих машин. Там були танки, там були БТРи, там були машини броньовані з солдатами, там були машини, криті тентами. Один танк вони закопали при в'їзді в село. Метрів так сто чи п'ятдесят від траси. Одне дуло видно було, і сидів там стрілок, на тому танку. Спрямували на село. Другий танк закопали в центрі села біля школи, біля магазину. Третій танк — десь нагорі, і так їх по селі позакопували багатенько. Були такі танки, які бігали по селі.
Коли заїхала колона машин з солдатами, вони спочатку зупинилися при в'їзді в село. Потім пороз'їжджалися по всіх вулицях, і з тих машин повискакували солдати, як ті жуки якісь, чорні, в чорній формі. Бігли вони уздовж вулиць. Їх було, мабуть, півсотні чи навіть сотня. Якраз була на подвір'ї, коли побачила це. Через паркан побачила у сусідки чоловік десять біля двору, з автоматами. А потім подивилася — біля мого двору так само стоїть їх чоловік десять. Вони побігли уздовж вулиці, перемовляючись по рації. У двори не заходили спочатку. Були такі люди, яким було цікаво, і вони виходили подивитися. Стрілки їх помітили та побігли за ними. Забігли в хату, допитувалися, чого той чоловік вийшов за ними спостерігати. На щастя, це добре скінчилося, вони не чіпали більше того мужика.
А я в них питаю, в цих російських солдат: «Що ви шукаєте?» А вони мовчать. Потім я їм кажу: «Там бабуся живе, там нікого немає». Він каже: «А у вас тут єсть нацисти?» Я кажу: «Нацистів у нас тут зовсім немає. У нас тут проживають прості люди». Він каже: «А тероборона? От Зелєнський по тєлєвізору сказал, что у вас здєсь вєздє єсть тероборона». Я кажу: «Звідки у нас тероборона? У нас просто молоді хлопці, які обороняють село, бо немає більш нікого, всі виїхали. Ніякого керівництва немає, ні поліції. Залишилися жінки і діти, і тому вони ходять, їх оберігають». Вони нічого мені не відповіли. По рації поговорили і далі поїхали.
«Обшукували все в хатах, передивлялися документи»
Через деякий час вони прийшли вже в іншій формі, вже не в чорній, а в зеленій. І стали вони ходити по дворах. Супроводжувала їх велика машина, на якій сидів стрілок. Забігало в двір чоловік десять, обшукували хати, все, що було в хаті: «Покажитє мне шкаф». Там, кажу, нічого немає. «Я вам вєрю, але ви мне покажіть». Казали, що мають все обдивитися. Було таке, що там, де людей не було вдома, вони зірвали замки, зайшли в хату, передивилися все, відшукали паспорти, подивилися ті паспорти, поклали на стіл , вийшли і пішли далі. Коли вони тільки заходили, нічого абсолютно не брали. Просто передивлялися всі документи. Їх цікавили люди, які там проживають. Питали вони: з ким проживаєте, хто це такі.
Прийшла та бабуся, якій 90 років, розповідала, що вони попросили її вийти з хати, зайшли туди, все обдивилися: і під ліжком, і на ліжку, всю хату. Вона сушила сухарі, то він розкрив ті сухарі, подивився, закрив, поклав їх назад і пішов. А в неї колись син був військовим. І щось було у неї в гаражі, наче протигаз військовий. Він (окупант — авт.) забрав. Усі військове, що вони знаходили, все забирали. У нас лежали чоботи та зелена шапочка. Чи то дитяча, чи то доросла. Такого кольору, наче військова. То вони її забрали, віднесли трошки далі і викинули її десь за кущиком. То ми пішли її забрали, принесли назад. Шкода ж своє.
У Білозерці, коли вони обхід робили, то люди просто виносили документи на вулицю, вони навіть в хату не заходили. А у Широкій Балці вони заходили в кожну хату, передивлялися все. Там було суворо, бо вони вели звідти бої. Потім вони заселялися в школи, в стару контору. Спочатку вони людей не чіпали. Через деякий час почали прискіпуватися до тих родин, де хтось був у теробороні чи служив в АТО, чи на даний час на військовій службі. Цю інформацію вони десь брали чи їм розказували місцеві. Приїздили на БТРах, зі зброєю та влаштовували обшуки, забирали людей і допитували, перевіряли інформацію в телефонах. Навіть якщо йдеш вулицею і говориш по телефону, вони могли його забрати. Якщо їдеш і на блокпосту мобілка задзвеніла, вони її просто забирають, викидають, розбивають. Одна дівчина хотіла сфотографувати все це, руській взяв її мобілку і швиргонув об асфальт, і все, накрилася її дорога мобілка. Тому люди відключали, ховали мобільні телефони.
«З автобуса на трасі бачили, як ведуть бої»
На блокпостах перевіряли документи. Спочатку їздили тільки легкові автівки, ті, хто не боялися. Вивозили людей, дітей в Херсон із сіл, дуже багато молодих родин виїздили. Люди переїздили, в яких розбивали хати, бо росіяни поукріплювалися в селах, дуже стріляли. Стріляли на Миколаїв, на Олександрівку. Широка Балка, Софіївка, Томина Балка — вони там укріплювалися, неподалік від траси в них стояли пушки. З Балки вони вилітали БТРами нагору, на Станіслав, це найвища точка, звідти постріляли і назад, в Балку, аж до води, ніхто їх не міг спіймати. Ми коли їхали автобусом по трасі, бачили, як вони ведуть бої. Летять три здоровенні танки, це просто страшно. Прилетіли до асфальту, розвертаються, їдуть через поле, починають стріляти. Автобус зупинився, солдати на посту перевіряють в людей документи, дуже суворо перевіряли: паспорти дивилися, ставили питання, куди вони їдуть, навіщо. І все бігом, бігом, бо ведуться бої. Не було такого, щоби просто пропустили той автобус, не перевіривши документи, чи машину, не відкривши багажник.
російські військові заступають на чергування на блокпост на виїзді з БілозеркиФото: Фото з камери спостереження
В основному ракети летіли через воду. Ми їх бачили, як вони летять. Зв'язку не було, неможливо було комусь щось сказати, попередити. Але люди намагалися якось допомагати нашим, тихенько, щоб ніхто не знав. Росіяни перехоплювали зв'язок і потім їздили, шукали, хто їх здає, не могли заспокоїтися.
«Своїх, які не хотіли воювати, розстрілювали на місці»
Чимало було російських солдат, які не хотіли воювати, бо приїхали і побачили, що робиться. Вони їх розстрілювали. Коли недораховувалися їхніх солдат, то це були такі обшуки: доки не відшукають, не заспокояться. БТРами по всіх дворах, їздять, ми вже розуміємо, щось відбувається — їхні солдати десь ділися. Були такі, що ховалися, щоб не воювати. Десь неподалік річки заховалися, там стара хатина була, там колись жив рибалка. Вони їх відшукали і постріляли на місці. Своїх. Перед приходом нашим в центр села заїхала броньована машина, стояла вона там два дні. Ходили кадировці, махали ножами, шукали, де ділися російські солдати. Через два дні прийшли наші, не знаю, відшукали вони їх чи ні.
Було таке, що вони ходили по дворах, мародерили, виносили все, вивозили. Це вже коли вони вже освоїлися там. Вони поселялися в хатах.
«Вночі над моєю хатою летіли снаряди»
Ракети падали. І в нашому селі прильоти були, розбивалися ракети, ранили людей, багато загинуло. Не така страшна ракета, як її уламки. Вони розлітаються в різні сторони, ці уламки, та начинка ракети, двісті шайбочок, чи то голочок. Вбили ці уламки багато людей в нашому селі. росіяни запускали дуже багато ракет. Одного разу о другій ночі прокинулася, дивлюся — над хатою такі шари летять. Вони летять, і не знаєш, де вони зараз впадуть. Один снаряд приземлився неподалік балки, другий снаряд впав у кінці вулиці, де жила родина з дітьми. Гепнуло так, що повилітали вікна, двері. Добре, що люди діток заховали в підвал. Виїхали вони на другий день, тиждень чи два посиділи в Херсоні, потім повернулися назад, бо дома є дома.
У нас працював один магазин в центрі, руські теж приходили туди скуплятися. Я прийшла в центр і кажу: «Хто стріляв?» — до російського солдата. А він мені каже: «Єто ваші». Я кажу: «Де — наші? З того боку — ви ж писали, що «Херсон ето росія». З того боку — Дніпро, з того боку — тупик. Аж там, хтозна де, — Миколаїв. Звідки може прилетіти цей снаряд? А мені, кажу, сказали люди, що то понапивалися ваші солдати, розвернули дуло і стали стрілять по людях». Він нічого мені не відповів, розвернувся і пішов.
Звісно, страшно. Але страшніше було, коли наді мною літали ті снаряди, що вони могли впасти, то треба було говорити. Наші ж не стріляли по наших, вони не могли стріляти по хатах, вони наносили тільки точкові удари. Я вийшла з магазину, дивлюся — біля мене так багато людей було в магазині, а вийшла одна. Думаю: десь, мабуть, стрілок сидить, зараз по мені як стрельне, і я не дійду просто додому. Але обійшлося. Висказала, і після того вони перестали стріляти хоча б по людях. Може, якийсь командир попався.
«Люди при окупантах жили, як в тюрмі»
Росіян було дуже багато, кругом і всюди. Як ото в тюрмі: стоїш, не можеш нічого нікому сказати. Селом більше пересувалися жінки. Та електрики, бо вони їх не чіпали. Навіть ті, хто наразі вже не працював, але мав дома костюм, бо колись був електриком, вдягали його і вільно ходили. Електриків вони не чіпали, бо, коли БТРами стріляли по селі, то влучали в електричні дроти, і світла не було не тільки в нас, але й у них. Тому вони дозволяли електрикам відремонтували світло. Але це тільки в Широкій Балці, в Олександрівці цього зробити неможливо було, тому що туди вони нікого не пускали. Як у тюрмі людей тримали. Люди стали звикати до цього.
Дуже це все на психіку подіяло, люди стали якісь наче хворі. Навіть зараз вже, коли прийшла Україна, є бажання сходити в аптеку, купити щось заспокійливе, після цього всього. Зараз трошки заспокоїлися, бо виїхали, трошки тут тихіше. А уявіть, як людям, котрі в селі зараз? Не уявляю, як можна витримати це все.
«За хлібом займали чергу о 4-й ранку, а розходилися о 5-й вечора»
У нас шість магазинів у селі. Село велике, на дві з половиною тисячі населення. Як почалася війна, всі магазини позакривалися. Коли зайшли росіяни, вони викликали ту людину, що залишилася в селі і торгує в магазині, вони до нього приїхали додому БТРом та сказали відкрити магазин. Люди вийшли, відкрили цей магазин у центрі, щоб люди могли щось купити, щось придбати, якось жити.
Коли не було руських, магазин працював, по закупівлі вони їздили у Миколаїв. Продукти в Широкій Балці ще були українські. У Херсоні вже були російські, тому що туди вже зайшли росіяни. За кілька днів, доки вони просунулися аж в Широку Балку, ще якийсь період наші їздили у Миколаїв закуплялися. Там стріляли, але якось вони туди пробиралися. Потім росіяни стали казати: як це, росія вже тут, а продукти українські, перехопили того чоловіка, що поїхав на закупівлю, та розказували, що забрала його Україна, що він пропав у Миколаєві. Жінка стала шукати його, не могла відшукати, довго його не було, мабуть місяць. Де вони його там тримали, не знаю. Ми не могли повірити, що українці забрали.
Потім росіяни сказали жінці: якщо ти будеш роздавати гуманітарку людям безкоштовно, ми тобі повернемо чоловіка. Якось це дивно звучало, бо самі ж доводили, наче Україна забрала. Потім з'ясувалося, що його перехопили росіяни, забрали документи, гроші. Знайшовся, відпустили його. Жінка роздавала людям продукти, у консервному цеху в Станіславі різні закатки позалишалися, консерви, вони попривозили людям. Таке робилося, люди скупляли все, цукру не стало, коштував він 100 гривень, борошно по 40 гривень, його ніде немає, черги були, кілограм цукру видавали на руки, два кіло борошна, хліб взагалі важко було купити. Тяжко було ходити по той хліб, ідеш, вони стріляють. Купиш борошна і печеш вдома. За хлібом треба було чергу стояти, займали люди чергу о 4-й ранку, і до 5-ї вечора не розходилася та черга, а холодно ще було.
Із Станіслава та Олександрівки приїздили люди до нас сюди, бо у нас в Широкій Балці працював магазин, і вони купували продукти і везли туди, до себе, продукти українські. Спочатку розраховувалися гривнями і картками, потім вони (окупанти — авт.) перебили інтернет, не було змоги зняти гроші. Важко людям було, хто не мав запасів.
«Не стріляють — вискочили на город, попрацювали. Почали стріляти — бігом у погріб»
Дуже багато людей не садили городи, бо сильно стріляли. Я, наприклад, город посадила. Я не знала, чи я щось звідти зберу, бо все літало кругом, все свистіло, все сипалося. Але так вийшло, що минуло літо, і на осінь щось зібрали: цибулю, часник, картоплю. Треба було, бо що ми їсти будемо? Війна надворі, якось було дуже страшно. Було, що люди ризикували своїм життям, садили городи, великі городи — по 40 соток землі. Люди з цього жили. Не стріляють — вискочили на город, поробили, попрацювали; стали стрілять — бігом за дві хвилини до льоху, встигли заскочити, аби не заскочили, то в живих могли б не залишитися.
«росіяни заходили в покинуті будинки і вивозили все»
Було таке, що люди покидали будинки і виїхали, і в ті будинки росіяни заходили і вивозили все. Куди вони це дівали, не знаю. Люди розповідали, що біля Надеждівського повороту, де були великі окопи, з тих окопів вони пропонували людям купити газові плити, пральні машинки. Люди відмовлялися. Говорять, що бачили, як вантажили ту побутову техніку, все, що у людей позабирали, складали у великі машини-рефрижератори та вивозили. Наскільки це правда, не знаю, бо я не бачила.
Росіяни намагалися обміняти рублі на гривні: їм давали пайки, вони ті пайки здавали в магазин, пропонували людям. Люди казали: що ми з цим робити будемо, для чого воно нам? А вони кажуть: «Бєріть, єто потом вам пригодится». Були й такі, що мовчки брали. Якось я зайшла в аптеку, і руській переді мною купляв досить дорогий препарат. Аптекар, молода дівчина, каже: «Я у вас не можу взяти руські гроші». А він каже: «Ну тогда я вам завезу гривны». Забрав товар і пішов. Не знаю, чи привіз він їй ті гривні?
Було таке, що моя знайома принесла продавати ковбасу, приходить руській: «Можно у вас купіть?» Вона каже: «Я вам не продам. Я продаю людям». Він: «А ми что, нє люді?» Вона: «Ви — солдати. Я вам не продам». І не продала. Розвернувся та й пішов.
Велися бої. Дуже багато російських солдат було. Деякі люди вже навіть не вірили, що Україна може прийти. Щодня заходили ті машини, щодня колони по 15 машин, у день могли зайти три такі колони. Потім вони стали їздити туди-сюди. Літаки ворожі літали над нами, через двори — полетіли, постріляли, повернулися назад. Страшно було. Бувало таке, що вони їдуть вночі, а світло ж не включають, на трасі аварій дуже багато було. Дві машини з руськими солдатами зіткнулися. Їдеш, дивишся — стоять дві машини побиті. Потім танк десь в балці на повороті перекинувся. При в'їзді в Херсон машина стояла, дві зіткнулися, одну вони забрали, а друга стояла вісім місяців, спочатку була зелена, а потім стала помаранчева, фарба вицвіла. У Білозерці, де міст, теж танк їхав, скотився у воду, в очерети.
Було таке: зуб розболівся, гадаю, сходжу в центр, зроблю зуби. Пішла в поліклініку, спитати, чи працює стоматологія. Кажуть, працює. Я звідти пішла в стоматполіклініку. Дивлюся, біля школи стоїть БТР. Сидить стрілок навпроти на будівлі. Посеред вулиці стоїть машина, і написано: «Стоять! Стрєлять буду!» Я стала і думаю, що мені робити? Чи йти, чи стояти? Постояла, пройшла три кроки вперед, глянула, там танки, гадаю — вернуся назад. Так і не дійшла до стоматології, сіла на автобус, поїхала в Херсон, до обласної стоматологічної поліклініки, там зробила собі зуб.
Страшно було дуже. Тепер, коли вони перейшли на той бік Дніпра, ще страшніше стало, тому що звідти вони дістають до Широкої Балки. Вже дістали до моєї будівлі, біля неї впав снаряд, вікна побили. Я не знаю, як там можна жити.
Було таке, що ракета два рази впала в одне й те саме місце. Один раз влучила у будівлю, де жили люди, але не пробила ту будівлю зовсім, вони встали — а над ними ракета стирчить. Люди виїхали звідти, потім вони (росіяни — авт.) знову запустили туди ракету. І знову ракета падає в ту саму будівлю, тільки вже розбиває її до кінця. У селі дві таких сильно побитих хати. Багато було випадків, коли ракета летить — то в будинок встрягла, то в крівлю встрягла.
«Не було ні світла, ні води, ні газу»
Ми вже так заморилися чекати наших. А коли прийшли наші, заходили вони з боку Олександрівки. Я була вже в Білозерці. У нас не було ні світла, ні води, ні газу. Вони (окупанти — авт.) це все розбили, і залишили людей зовсім без нічого. Мабуть, місяць ми грубки топили, свічки палили. Свічки ті були дуже дорогі. Ліхтариків не було, зарядити не було, де їх. У деяких людей були пічки, які пічок не мали — тим було дуже важко, особливо, в кого дома дітки, не знали, коли все це закінчиться. Воду ходили брали до джерел, у нас в Білозерці є джерела. Там чиста вода.
Приїхали односельці з Широкої Балки набрати води, бо там не було. І питають: ти давно була у нас в селі? Кажу: ні, дні три тому. Їхала по трасі, бачимо, один танк стоїть в Широкій Балці, другий танк закопаний біля Надєждівського повороту, ще два танки приїхало. Танків п'ять бачила, щось таке готується, незрозуміло, що це таке. І люди не знають, що їм робити: чи виїздити, чи не виїздити, куди їхати, куди бігти. Один чоловік каже: в інтернеті пишуть, що росіянам дали наказ вивести війська з правого берега на лівий. Вірити, не вірити, не розумію, але кажу: «Час їм вже забрати весь свій чормет, що залишився, і перевезти його на червону площу, бо їм же ж на 9 травня не буде з чим святкувать свято».
«Пішла в магазин, бачу: їде танк з українським прапором»
Я пішла в магазин, тільки переходити дорогу, дивлюся — танк їде. Український прапор. Я так подивилася, гадаю: чи це правда? Дивлюся, люди махають, кричать. У нас в селі стоїть танк-пам'ятник. Тож наші поїхали біля того пам'ятника вішати прапор наш, український.
Український прапор у Білозерці 11 листопада 2022 рокуФото: з інтернету
Приходжу додому та й кажу: «Мабуть, Україна до нас прийшла вже». Сусід каже : «Та не може буть такого». «Та ні, — кажу, — я бачила своїми очима: заїхав танк український!» Він: «Може, то росіяни, дуже підозріло». Я кажу: «Ні, це Україна прийшла!» Точно: приїхала наша Україна.
«Прийшла наша Україна!»
Сіла я на автобус, поїхала в Херсон. По дорозі до Херсона дивлюся, понамальовували українські прапори, перефарбували вже все, а це якихось дві години пройшло. А в Херсоні ще тихо було, всі мовчали, до нас вже прийшла Україна, а туди ще не дійшли новини. Коли їду назад, дивлюся — вже всі люди зустрічають, всі зрозуміли, що прийшла наша Україна. Потім, до вечора, вже люди трошки прийшли до тями, і почали святкувати, зустрічали машини, на яких заїжджали наші. Всі почали їх зустрічати, стали їм махати. Усі ще отямитися не могли, що це прийшла наша Україна. Я приготувала пиріжків, понесла нашим, вони кажуть: «Та нам вже поприносили, несіть далі!» Понесла тим, що далі, вони такі раді були. Такі були хлопці зморені, очі в них червоні, важко їм було.
Потім помаленьку люди стали приходити в себе, стали трошечки відходити від тих росіян — тільки трішечки, бо вони перейшли на ту сторону. Коли вони були тут, то від нас стріляли, а наші по нас не стріляли. А коли вони перейшли на ту сторону, вся їхня артилерія почала бити Херсон, Широку Балку, і Дніпровське, і Кізомис, і Станіслав. У селах стали люди страждати, стало знов нелегко людям жити. Але їх і звідти виженуть.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
