Українці з давніх давен, в добробуті чи в скруті, звертаються до церкви: за спокоєм, за порадою та підтримкою. Для більшості громадян сучасної України церква і досі лишається своєрідним місцем сили, особливо в лихоліття війни. В чому шукати сили, коли опускаються руки, та як спонукати себе до дій, коли бракує наснаги, розповів священник Володимир Головчак — настоятель первомайського Свято-Михайлівського храму Православної церкви України.
Володимир Головчак, настоятель первомайського Свято-Михайлівського храму Православної церкви України
«Є попит саме на українську церкву»
— Розкажіть про вашу освіту, де ви навчались?
— Я починав навчання з 1998 року. Вступив до Коломийського духовного училища, закінчив його з відзнакою в 2001 році. У 2002 вступив до Івано-франківської духовної семінарії. Там так само закінчив з відзнакою і в 2005 вступив на заочне навчання до Чернівецького національного університету. Закінчив навчання у 2010 році спеціальністю релігієзнавець.
— Ви із заходу України, як опинилися на півдні, в Первомайську?
— Я більше трьох років служив у церкві на Київщині. Там були досить, скажімо так, занепадаючі парафії — максимум близько 5-ти прихожан. Там ми, звісно, робили все, що від нас залежало, служили, працювали, відбудовували храм. Але священник тримається не на будові, а на парафіянах. Знаєте, це як і з вчителями. Якщо немає аудиторії, вчитель, так би мовити, деградує. Так само й з священником і парафіянами.
— Куди ви поїхали з Київщини?
— До села Софіївки Первомайського району. Там я пробув 8 років, храм побудували в селі разом із громадою. Коли почався Майдан, багато людей з проукраїнською позицією почали їздити з Первомайська до Софіївки, до нашої церкви. І от тоді ми з ними поспілкувалися і вирішили зареєструвати нашу громаду ще й у Первомайську. Було видно, що є попит саме на українську церкву, а людям до Софіївки добиратися дуже складно: погана дорога, час. Не всі мали змогу їздити, а людей тут чимало. І от тепер вже потихеньку відбудовуємось тут, в місті.
У Свято-Михайлівському храмі Первомайська
Тут отець Володимир перепрошує і відволікається на дівчину, яка приїхала до нього. Вони про щось спілкуються і священник просить мене допомогти донести кілька пакунків до машини його співрозмовниці.
— Солодощі, — каже священник.
Завантажуємо важкенькі, чималі торби в машину і отець Володимир пояснює:
— Це ми з громадою назбирали трохи коштів та смачненького для військових на передову. Як би там не було, а в холодних ямах час від часу хлопцям хочеться і цукерку якусь з'їсти. Солодке не буває зайвим, особливо, коли холодно.
Продовжуємо розмову.
«У перші дні після 24 лютого депресія була в людей страшна»
— Як змінилося життя вашої парафії після 24 лютого?
— У перші дні війни прихожани пропонували мені десь виїхати. Мовляв: ви з іншої юрисдикції церкви, з вами щось може статися. Я відповів, що не можу таке зробити. Як це так: коли було добре, сидів тут, а коли стало зле, то втік? Я сказав, що лишусь тут до останнього, з людьми. Тому що треба громаду підтримувати.
Цьогоріч людей суттєво побільшало. Інколи навіть не всі поміщаються в наш храм. На Великодні свята дуже багато людей було, я такої великої кількості прихожан ще не бачив. І в недільні святкові дні молоді батьки приводять дітей на причастя. Іноді навіть ті люди, що живуть, наприклад, біля храму на Коротченка, з дітьми приходять сюди. Кажуть, не хочуть ходити до «московських церков».
— Ви вінчаєте?
— Так, від лютого я вже повінчав кілька пар, в яких були військовослужбовці, одного навіть підполковника. Звісно, що і цивільних вінчаю. Але перед тим, як провести вінчання, я дуже багато говорю з парами, аби вони розуміли всю відповідальність Таїнства. Тобто я не просто так вінчаю. Я проводжу певну співбесіду, щоб вони розуміли, що це таке – таїнство вінчання.
Також і приємно, і радісно що хрестин є чимало в нашому храмі, в порівнянні з минулими роками і до війни. Я не буду називати точне число, але для мене це дуже велика кількість людей. Я радий.
— Як ви все встигаєте?
— Ну, як? Вовка ноги годують (посміхається —- авт.). Це ж не важко. Треба це любити. Кожна праця, окрім усього іншого, має приносити радість. Якщо людина то любить, то вона не змучується. Ми можемо, нібито відпочиваючи, годинами пробути перед телевізором, в інтернеті і не набути ніякої користі. А якщо цей час, ці години спрямувати в якусь працю — буде користь. А якщо в працю і молитву — то буде подвійна користь.
У ці часи в багатьох людей трапляються панічні атаки, депресія, вони не знають, як їм бути. Особливо в перші дні вторгнення багато людей, наших парафіян були в пригніченому стані. Ми кожного дня тут служили молебень за Перемогу, за наших воїнів. І молились, і спілкування дуже багато було. Дійсно, перші дні депресія була в людей страшна. Це, звісно ж, природньо, то ні для кого не секрет, що в усіх нас є свої занепади, свої немочі. Пропонував людям, перш за все зібратись із думками. Пояснював, що це не кінець. А молитва і праця проганяють всю ту депресію. Як говорить Іван Богослов: страх навіює муку і скорботу. А якщо говорити про панічний страх, тоді тим паче опускаються руки. Людина знесилюється і нічого не хоче робити.
«За 15 років звик до особливостей південного регіону»
— Ви одружений?
— Так. Маю дружину і трьох дітей. Слава Богу, ми вже прожили 16 років у спільній парі. Підтримуємо одне одного. Основою міцної священичої сім'ї є дружина. Особливо у південно-східних регіонах. Ми вихідці із заходу України, тут треба було звикнути до дещо інших традиції.
— Якщо в загальних рисах, то в чому принципова, скажімо так, регіональна різниця?
— Виховання, культура. Тут менш розвинена культура відвідування храму молоддю, людьми середнього віку. Так само і свята: майже немає таких традицій, як на заході Україні. Я родом з Івано-Франківщини, то там, наприклад, дещо інакше все в плані традицій і культури відвідування храму.
— Ви вже звикли до особливостей південного регіону?
— Авжеж. За 15 років певно, що звик.
— З традицій вашої батьківщини щось привносите в Первомайську громаду?
— В парафії так, звісно. Особливо на Різдвяні свята: збираємо вертеп, ходимо до людей, колядуємо, прославляємо народження Ісуса Христа. Хтось запрошує, хтось ні. Люди на цих теренах іноді не розуміють, що це таке, що відбувається. А є й такі, особливо наші прихожани, які знають про це, ми з ними багато говоримо про традиції. Тож вони, коли приходять святкові дні, запрошують. А для нас це приємно, радісно.
Звісно, не без того, що коли ми ходимо з вертепом, люди можуть робити і якусь пожертву на розвиток церкви та ще й нас частують. Люди ж постарались, потрудилися, треба чисто символічно пригостити, привітати (сміється – авт.).
Це все ж таки добрі традиції, які змалечку вкладалися в моє життя.
— З якого віку ви почали відвідувати храм? Ви це пам'ятаєте?
— Так, з трьох років. Мій покійний дід співав у церковному хорі і брав мене туди з собою. Тож я змалечку привчався до церкви.
«Стосовно Григоріанського календаря: питання, до якого потрібно підходити дуже виважено»
— Стосовно теми переходу України на Григоріанський календар: що ви про це думаєте?
— Знаєте, я свою особисту думку не можу говорити. Я є служитель церкви. А те, потрібно це чи ні — має вирішувати Священний Синод. Питання там підіймалось стосовно того, що з дозволу та благословення Синоду можна 25 грудня служити Різдвяну літургію там, де це підтримали парафії. Знаєте, якби то було свято одного дня, можливо, це питання й не було б таким складним. Треба ж змістити повністю увесь календар. А це не так просто. Якщо люди звикли святкувати, наприклад, Святителя Миколая 19 грудня, то я чомусь сумніваюсь, що вони захочуть перенести його на 6 грудня. Тож це таке питання, до якого потрібно підходити дуже виважено. Тим паче в цьому регіоні більшість церков московського патріархату, які найімовірніше будуть категорично проти. І так само категорично можуть налаштувати своїх парафіян.
Ще, я вважаю, такі питання мають вирішуватись в тому числі і на рівні держави. Ми ж живемо не тільки як християни, але ж і як громадяни України. Є багато церковних свят, які на державному рівні вихідні дні. Тоді треба буде всі ці офіційні вихідні дні перенести на 13 днів раніше.
— Ви якось перетинаєтесь чи спілкуєтесь з вашими, скажімо так, колегами з церков московського патріархату?
— Ні.
— Принципово?
— Не те, щоб принципово. Але в нас і не було якихось таких моментів, щоб ми перетинались або зустрічались. У нас різні шляхи. В них своє, а в нас своє. Тим більше, мене майже ніколи й не запрошували на якісь святкування на державному рівні.
— А от якби таки запросили. Якщо уявити таку ситуацію?
— По-перше, я сумніваюся, що взагалі запросили б.
Мене почали запрошувати на міському рівні, коли головою Первомайської РДА став Володимир Вовк. Пам'ятаю, був захід, приурочений пам'яті полеглих у Другій світовій війні. Перший раз покликали, мені було дуже ніяково. Не знав, як себе поводити. Ніколи такого не було, а тут запросили. Багато хто з людей, присутніх там, були дуже не в захваті від моєї присутності. Тому що вони звикли до того, що от має бути тільки «наш» священник, без «чужих». Але нічого, я від того не страждаю, не переймаюсь.
Якось була одна ситуація, я мав похрестити дитину в селі Бандурка. Це також була моя парафія — Софіївка, Бандурка. Молода нерозписана пара хотіла похрестити свою дитину. Я з ними спілкувався, пояснював, що так не годиться, то все неправильно. А дівчина, яка мала стати в них хрещеною мамою, тоді обурилась, що я якийсь неправильний батюшка, що вона буде на мене скаржитись. Питала, якою мовою я проповідую. Я відповідав: такою, як і годиться — українською. Вона, в свою чергу, сперечалась зі мною, казала, що це неправильно, а дитину перехрестимо з іншим священником. Мені було досить прикро і неприємно від такої ситуації: що я, живучи в Україні, чомусь не маю права молитися рідною мені українською мовою, говорити нею і все інше. Тоді в мене принципово стало питання, що в Первомайську має бути український храм. Думка ця виношувалась, визрівала — і от сьогодні вже ця справа втілюється в життя.
Я радий що до нашого храму їздять люди з найвіддаленіших куточків міста: Цукровий завод, Скала. Все більше людей відмовляються відвідувати проросійські церкви.
«Тримаємось молитвою і фізичною працею»
— Ви правите панахиду на похоронах та церемоніях прощання з нашим полеглими військовими. Це, напевно, надзвичайно складно, і є такі речі, як проста людська фізіологія — виснаженість, стрес, емоції. Як ви з цим справляєтесь?
— У перший похорон, який я мав, не знав, що то буде воїн. Я не налаштовував себе. І тоді, на тому похороні я висказав все, що в мене накипіло на російську церкву, на московський патріархат в Україні і стосовно проросійських людей в нашій країні. Все, що думав, все сказав. І стало мені легше. Тепер, після того, я йду і стараюся говорити правду. Правду про те, що не можна постійно намагатися приховувати те, чого не приховати. Іноді людям, які там є, не хочеться чути ту правду, вона їм болюча і колюча. Звісно, що я мушу служити так, як потрібно, емоції не мають брати гору. Але окрім того, що я священник, я людина, маю свої почуття і багато про це думаю і говорю. Намагаюсь кожного дня читати псалтир за наших воїнів: як живих, так і полеглих, за поранених та зниклих без вісті. І от таким чином тримаємось: молитвою і працею фізичною.
Вчора от, наприклад, залили опалубку для квітника біля церкви. І вже приємно, що буде гарно. Себе треба постійно спонукати. Іноді дається мотивація така: воїн сидить в ямі з автоматом, дощ падає, холодно і голодно, по-різному буває. А ми сидимо в теплій хаті, п'ємо чай, їмо добре, спимо добре, а щось нам не так. Щось нам не склеюється. Все в порівнянні. Все від голови, потрібна правильна мотивація. Нас там захищають, аби тут все було добре, тож не варто нам занепадати. Маємо працювати і робити свою справу.
— На все місто ви єдиний такий абсолютно свідомий і проукраїнський священник. Не почуваєтесь, ніби ви один серед зграї акул?
— Знаєте, я не почуваюся якось не так або чимось обділеним. Я радий за те, що в мене є громада. Якщо є громада, то священник не один.
По закінченні розмови під запис отець Володимир провів мені невеличку імпровізовану екскурсію територією, де будується церква. Пояснює, що з великою війною, через низку обставин, будівництво дещо призупинилося.
Я ходжу, фотографую. Біля храму, де проходять богослужіння, рясніє калина. На самій будівлі, на вітрі майорить наш прапор. Чи бачили ви український стяг на якійсь із церков Первомайська? Я, наприклад, не бачив.
Тут красиво. По-нашому, по-українськи красиво.
Дякую священнику за знайдений для мене час і йду.
А до церкви поступово сходяться люди. Середа — день, коли в Свято-Михайлівському храмі отець Володимир проводить молебень за Перемогу та за українських воїнів.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
