Валентина Костянтинівна майже півсторіччя живе в Україні. Народилася в невеличкому башкирському селі, але волею долі опинилася в українських степах. З 1980 року проживає у Первомайську, який для неї став рідним домом. З часів Майдану займає активну проукраїнську позицію. А з початку російсько-української війни допомагає бійцям, волонтерить, донатить на армію та випікає пахлаву для військових. За свій труд удостоєна в 2019 році високої державної нагороди, а серед бійців отримала позивний «Пахлава» . Її люблять і поважають, з нею рахуються і радяться. Вона стала уособленням української матері, яка чекає своїх синів з фронту.
Фото: Наталія Клименко
Мені щастить на добрих і щирих людей
Мені щастить на добрих і щирих людей. З Валентиною Шушпанніковою мене познайомила волонтерка Ольга Волошина під час урочистої зустрічі немовляти загиблого героя. Пані Валентина відразу підкупила своєю щирістю та доброзичливістю. Ми перекинулися кількома словами, я дізналася про її поважний вік, про волонтерство і відразу ж домовилися про зустріч.
Мешкає пані Валентина на вулиці Садовій. Як каже сама, райський куточок. Дійсно, мікрорайон дуже гарний, хоч і віддалений. Втім, український степ, Південний Буг, чисте повітря та затишна місцина відразу міцно беруть в полон і ти уже повністю в їхніх обіймах. Пані Валентина запрошує до хати і я потрапляю у новий світ — царину Валентини Шушпаннікової. На столі — смаколики, випечені ще зранку. Ось її знаменита пахлава, рогалики та пісочні тістечка. Пані Валентина готує каву.
Валентина Шушпаннікова: «З дитинства люблю все українське»
— Ви яку п’єте? — цікавлюся.
— Тільки заварну, — осміхаючись відповідає жінка. — Так здавна повелося, що полюбляю усе натуральне. До речі, чаї роблю сама, сама збираю трави, і все це переважно у себе в степу. Далеко не ходжу. Мої друзі частенько заїжджають на чай, полюбляють його (посміхається — авт.). У мене багато друзів із нашої Православної церкви Київського патріархату. Отець Володимир частенько заїздить.
— А як давно ви ходите до храму?
— Давно, а з 2014 перейшла до Київського патріархату. Я як почула, що московські попи славлять кирила, відразу ж прийняла рішення. Тепер тільки тут! Хоч мене і відмовляли, і казали, що тут немає благодаті, та я на своєму стою. Кажу їм: не повторюйте чужих думок. Бо ж історію уже добре вивчила. І куди мені ходити — сама буду вирішувати.
— А як ви потрапили в Україну, до Первомайська?
— Це довга історія, але, якщо коротко, то за сімейними обставинами. Взагалі з дитинства люблю все українське. Я ж народилася в глухому башкирському селі. А поруч нас, в кількох кілометрах, був український хутір. Там моя двоюрідна тітка вийшла заміж за українця. Як я любила бувати в тім краю! Там завжди звучала українська пісня, в хатах — вишиті рушники, подушки вишиті. Мені все так подобалося! А найбільше я любила слухати пісні. Вони там звучали завжди. Моя бабця була професійна плакальниця. То я дуже любила ходити на проводи саме до українців. Там уже наслухувалася до схочу усього: і сумного, і радісного. А ще у мене була подруга, яка дуже гарно співала. А який борщ варила її бабуся! Я й досі ніде кращого не їла. Шкодую про одне, що рецепту не взяла! До речі, мої бабця і мама теж дуже гарно співали.
— А ви умієте співати?
— А ось мені не дано це. Не вмію, хоча, можливо, якби розвивала, то теж співала би. А так лише старші жінки нашого роду співали. Як я казала, моя бабця була професійною плакальницею. У неї було сімнадцятеро дітей і лише двоє із них дожили свого віку, серед них і мій тато. Бабця була донькою купця, а дід мій був сиротою. Так от її батько забрав мого діда в пекарню. У нього в старовинному башкирському місті Белебей були бакалейні лавки. Там продавали чаї, випічку і там же у нього була велика пекарня.
— Так от у вас звідки любов до випічки? То все має свої історичні корені?
— Так, думаю, що це саме так і є. Мій дід залишився сиротою, а батько моєї бабусі забрав його до себе. До речі, він їх і одружив, хоча моя бабуся була за нього старшою на шість років. Ось така історія.
— А в Україні коли почали випікати?
— Ще з часів Майдану. Я вже тоді вирішила, що маю допомагати нашим. Тоді я збирала ліки і передавала на Київ, організовувала збір речей та продуктів. Я розуміла, що моє призначення — бути разом із тими, хто бореться за Україну. Мені й доньки допомагали, хоча на початку 2014 року вони мені все говорили, що у нас громадянська війна. Та врешті-решт ми порозумілися. У мене зять Максим на фронті зі своїм братом від початку повномасштабного вторгнення. Він мені за сина. Ось прапор, який залишив у мене. А це підписи його побратимів. Я дуже дорожу цієї річчю.
«Мені бійці уже і позивний дали «Пахлава»
— А як ви волонтеркою стали?
— А я все шукала комунікацій. І ось одного разу зустрілася з Анатолієм Павловичем Биковим. Запитую: чим я вам можу допомогти. А він мені: «А що ви умієте?» — «Умію смаколики пекти», — кажу йому. Ось з тих пір я і стала випікати пахлаву, рогалики та пісочний торт. Мені бійці уже і позивний дали «Пахлава». А хлопці для мені, що рідні сини. Я за них молюся і прошу Бога, щоб вберіг. Я з ними часто спілкуюся, підтримую стосунки. А вони мені відео надсилають. Ось гляньте, як Федір співає. А це ми їздили на фестиваль «Пісні, народжені в АТО». Були там Олег Маслов, Ігор Багнюк, Анастасія Токарчук. А пісня Віктора Зосимова «Про сина» тоді стала лауреатом фестивалю. Взагалі, я уже своє життя не уявляю без цих хлопців. Я на них чекаю щодня.
— Скільки років ви уже тут, на Садовій, проживаєте?
— Уже дванадцять. Я коли купувала цей будинок, в оголошенні було написано: «Продається будинок в райському куточку». З тих пір так тут і живу. А загалом, приїхала сюди в 1980 році, працювала на заводі «Фрегат», а потім, коли сутужно стало, переїхали з чоловіком у невеличке село за Лисою Горою — Абазівка. Там у мене таке господарство було! Три корови, вісім козенят, вісім овечок, свині, кури, гуси, індики, словом, дуже усього багато. Я там навчилася робити бринзу. Я ж раніше, в Башкирії, професійною дояркою працювала. До речі, моя корівка навіть на виставці у москві була. Так ось мова про бринзу. Я щодня по триста літрів молока надоювала, та ще й в сусіднє село їздила, купувала. Потім бринзу робила, а чоловік на базар возив. Так і виживали. А коли конкуренти стали з’являтися, то уже проблемно стало, то ми повернулися до Первомайська.
— Тепер ви для бійців другою мамою стали?
— Можна і так сказати. Це все мої сини. Якось мене питали: «А хто у вас на фронті, що ви допомагаєте?» А я кажу: «Там мої сини, українці. Я цими хлопцями живу. Для мене найбільша нагорода, коли я знаю, що вони живі, коли я бачу їхні щасливі очі. Це все мої сини і доньки України».
— Бачу, що ви приготували одяг святковий?
— Так, то мені донька прислала вишиту сорочку. Тепер у свята одягатиму її.
«Важливо, що ми разом і розуміємо, що Батьківщина потребує захисту»
Прошу пані Валентину перевдягтися і зробити світлини на пам'ять. А далі помічаю нагрудний знак.
— А що це за нагорода? — запитую.
— А це мені в 2019 році вручили за мій труд. Це нагрудний знак «Знак пошани».
Дякую за визнання мого скромного внеску. А ще хочу подякувати волонтерській організації «Ніхто, крім нас» та особисто Анатолію Павловичу Бикову. Дякую за постійну підтримку. Бо він мені і продукти привозить для випічки, і дух підтримує. Що називається — справжній! Та і всім, хто допомагає, хочу сказати слова подяки. Це важливо сьогодні, коли ми разом і коли розуміємо, що наша Батьківщина потребує нашого захисту. Бо це ж наш дім, наша земля.
Під час розмови до нас долучилося подружжя Ольги та Леоніда Волошиних. Вони здавна дружать і думка про Валентину Костянтинівну — як про найкращу людину в світі. До речі, подружжя і саме волонтерить від початку повномасштабного вторгнення. Військові їх серед себе називають мамою Олею та дядьком Льонею. Дуже полюбляють їхній борщ та посиденьки! Тож наступного разу і я поїду. Бо ж про таких людей, про їхні справи треба говорити.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
