Як це: виїздити із захопленого росіянами міста з трьома малими дітьми на руках? Таке запитання журналістка Гард.City поставила Ірині Соловйовій. Тепер Ірина — мешканка Первомайська. Вона розповіла відверто про важкий шлях із окупації, про те, як влаштувалися на новому місці, та що обов'язково повернуться додому — на батьківщину, до мами з татом, до свого молодого абрикосового саду.
Михайлику, найстаршому, 8 років, Матвію — 2,5, Марійці — 1,5
Історія знайомства проста: Ірині знадобилися дитячі ліжечка, а наше видання опублікувало оголошення. У Ірини Сергіївни троє: зараз Михайлику, найстаршому, 8 років, Матвію — 2,5 та Марійці — 1,5. І у цьому випадку первомайці показали себе з кращого блоку: ліжечка для малечі знайшли швидко і безкоштовно. Слово за слово, обмінялися телефонами, пані Ірина повідомила, що вона приїхала до Первомайська із Мелітополя і може розповісти нашим читачам свою непросту історію.
Квартира, яку орендує родина в Первомайську, — досить світла і тепла. Коли я прийшла на гостини, у ванній тихо бурчала пралка, хлопчики гралися у спальні, а найменша Марійка не відривалася від маминих обіймів. «Вона у мене ще на грудному вигодовуванні», — дещо сором'язливо пояснює мені юна усміхнена жінка, яку за випадкової зустрічі ніколи б не назвала багатодітною мамою. Знайомимося: хлопцям — мандарини, мамі — перше запитання.
Квартира, яку орендує родина в Первомайську, — досить світла і тепла
«Ми чекали цього моменту, коли «вони» прийдуть, і боялися»
— Де ви жили у Мелітополі?
— На момент вторгнення ми з дітьми жили разом із мамою чоловіка у Возненці, за сім кілометрів від міста. У нас був великий будинок.
— Значить, евакуювалися ви на підконтрольну територію з Вознесенки?
— З Мелітополя, від моїх батьків. Я теж військова, служила з чоловіком в одній частині. За фахом медик, але працювала зв'язківцем, у декрет пішла з посади начальника радіостанції. Тож мені було страшно знаходитися на одному місці. Працівники мелітопольского військкомату почали зливати інформацію про військових окупаційній владі. Знаю про одного такого, який перейшов на бік росіян, і передав їм базу даних, що була в його розпорядженні. А мій чоловік мав посвідчення учасника бойових дій, адже він учасник АТО в 2014-2015 роках. Та плюс я військовозобов'язана.
І я, і батьки дуже сильно переживали, що ходять по будинкам, шукають ЗСУ. Переживали, щоб не прийшли за мною. Тож я переїздила з міста в село і назад чи не кожні чотири дні.
До речі, в селі якось швидко проходив цей процес «перефарбування». Деякі сільські голови миттєво пристосовувалися до нової влади. Тому в селі, де в будинку був зареєстрований чоловік, було ще страшніше — ми увесь час чекали, що до нас «прийдуть».
— Увесь час переїздили з трьома дітьми на руках?
— У нас своя автівка. Мій батько був за кермом, перевозив нас. Машина оформлена на моє ім'я, і це в свій час, при евакуації, допомогло, хоч і посвідчення водія я не маю. На блокпостах могли відібрати автівку, якщо їм щось не сподобалося б у документах.
Михайлик вже школяр
«Батьки залишилися в окупації»
— Розкажіть про свою родину.
— У чоловіка там залишилася мама. Мої мама, тато — він у мене має інвалідність — теж там. Є брат — на момент вторгнення він не служив, але був офіцером запасу. Тож ми переймалися дуже, що можуть забрати. Однак нам пощастило — до нас так ніхто і не прийшов. Виїхали ми 28 червня.
— Значить, ваші батьки ухвалили рішення залишитися?
— Так, мій батько навідріз відмовився виїздити з власного будинку. Говорив: «Прожити все життя, надбати будинок, виїхати — а потім повертатися не буде куди, бо все розтягнуть?»
— У вас зараз є зв'язок?
— Так, можемо спілкуватися по вайберу чи телеграму. Однак списуємося досить рідко і стараємося лише на нейтральні теми: про погоду-природу, дітей. В останні три дні і не спілкувалися толком, бо у мами були якісь проблеми з інтернетом.
На момент евакуації Матвійчику ще не було у 2-х років
«На Василівський блокпост ми приїхали о 8-й ранку, а з нього виїхали близько п'ятої години вечора»
— Як це — евакуюватися із окупованого міста з трьома дітьми?
— Важко. Чоловік мій служить. Ще у січні, до повномасштабного вторгнення, він поїхав на Донецький напрямок, тож коли все почалося, його не було з нами.
Я довго не могла наважитися на виїзд, не знали ми там — куди, що, як. Дуже страшний був саме шлях, російський блокпост на Василівці.
Ми виїхали в червні, 28 числа. Вийшло так, що чоловік вийшов із сектора (тобто, з передових позицій — авт.), а тут, у Первомайську, тоді у них був пункт дислокації. Звісно, він не міг потрапити на окуповану територію, тож чекав на нас у Запоріжжі.
— З ким разом ви евакуювалися?
— Спочатку мій чоловік телефоном розшукував водія, який би міг нас вивезти. Але в останній момент змінилися плани у сестри чоловіка: автівки, якою вони самі мали виїздити, не стало.
— А в дорозі?
— Було дуже спекотно. Ми так і розраховували, що шлях буде довгим, адже були випадки, коли машини просто розвертали, не випускали на виїзд, а могли протримати 5 днів на блокпосту. Розповідали люди, що автівки перевіряли дуже сильно. Однак нам знову пощастило: нас і перевіряли не дуже, і змогли ми виїхати в один день.
Я примудрилася вивезти всі свої документи. Військовий квиток чоловік порадив заховати в багажнику, в сумці з інструментами. Я чомусь була впевнена, що з нами все буде добре.
На Василівський блокпост ми приїхали о 8-й ранку, а з нього виїхали близько п'ятої години вечора. Діти дуже потомилися, марудилися, плакали, кричали. Цілий день стояли на спеці, там і тіні не знайдеш. Чули вибухи.
— Як взагалі відбувалася процедура переїзду?
— Там наче звичайна заправка, але закинута. І весь майданчик був забитий автівками. Вони формували колони по десять машин. Говорили мені люди, що на день випускали не більше чотирьох колон. Обшукували і перевіряли документи теж по колонам. Одна колона поїхала, наступну перевіряють. Вздовж дороги по дві колони стояли відразу.
Було таке що прямо посеред дороги викидали ноутбуки з машин, телефони. У нас — ні, хоча був і ноутбук із собою теж, і телефони. Поки ми стояли, нас не чіпали. Єдине — перевірили дуже ретельно документи на дітей, ще тільки виїхали з Мелітополя, на першому ж російському блокпосту, і ретельно перевіряли водія. А інші документи ні — ми навіть дивувалися, що саме нас перевіряли мало.
У Запоріжжі можна було перепочити
«У Запоріжжі був волонтерський пункт для евакуйованих»
— А потім, коли ви вже переїхали на підконтрольну Україні територію?
— Частина мого чоловіка тоді мала в Первомайську пункт дислокації, тому ми й потрапили у ваше місто. Звісно, спочатку я нічого не знала, він мені нічого не говорив — ми були по різні боки фронту, тож зрозуміло, що скоротили обмін інформацією до мінімуму. Взагалі було дуже важко, адже зв'язку могло не бути і по п'ять днів, і по два тижні, потім врешті зв'язок пропав наглухо — ми чекали три тижні, не було ані мобільного, ані інтернету. Потім росіяни запустили свій зв'язок, почали видавати російські сім-карти, точніше, навіть не російські, а внутрішні мелітопольські. Додзвонитися все одно було дуже важко. У підсумку, коли чоловік дав команду збиратися, протягом 2-3 днів ми зібралися і поїхали.
— Як склався маршрут?
— Спочатку ми приїхали в Запоріжжя. Там був пункт для евакуйованих, де можна перепочити. На українських блокпостах нас збирали колоною і переправляли до волонтерів: поїсти, водичка, печиво, якщо потрібно — можна було взяти щось із одягу, навіть іграшки дітям. У нас цікавилися, чи є житло, могли допомогти з ночівлею. Однак мій чоловік вже був тут і орендував житло подобово. Потім поїхали в Первомайськ — на нас уже чекала орендована квартира, ось ця, де ми з вами розмовляємо.
Ми обов'язково повернемося додому
«Первомайцям я можу сказати: "Дякую!"»
— Як вас зустрів Первомайськ?
— Жодних проблем. Люди гарні, сусіди гарні. Ось попросила сусідку допомогти знайти ліжечка, і люди відгукнулися на оголошення. Були й такі, хто запропонував придбати, але ціна була зависокою для нас. Потім зателефонувала одна дівчина, у якої був матрацик, але до ліжечка треба було дивитися, потім інша — у якої було ліжечко, але не було матрацу. У підсумку, нам віддали геть безкоштовно два ліжечка з матрацами, ковдру, постільну білизну. Я запитувала дівчат, чи я щось винна, відповіли: «Ні, боже збав!» Пропонували й дитячі речі, але не підійшли за розміром. Тож первомайцям я можу сказати лише: «Дякую!»
— Вашому старшому хлопчику 8 років. Ходить до школи?
— Спочатку навчався онлайн. Але у своїй школі ми йшли за спеціальною програмою, яка називалася «На крилах успіху». Навчання в першому класі: перші півроку — карантин, другі — війна. Другий клас онлайн намагалися вчитися, а потім почалися проблеми з електрикою. Тож ми ухвалили рішення йти до школи у Первомайську. Взяли без проблем, тепер будемо звикати до колективу і до нової вчительки, дуже сподіваємося на її допомогу.
— Справляєтеся сама з трьома такими маленькими? Адже і до магазину треба вийти, а дітей не залишиш.
— А куди ж я їх подіну? Сусідка пропонувала посидіти, поки я купуватиму продукти, але вони у мене такі мамині. Отак одягаємося і всі вчотирьох йдемо і по хліб, і по водичку, скуповуємося. Ще й велосипед із нами.
— Після перемоги повернетеся до свого рідного міста?
— 100 відсотків повернемося!
— Кажуть, що Мелітополь — то край черешень.
— Так, черешні у нас смачні, але не тільки. Мій чоловік вдома насадив абрикосів — справжній сад. А плодів ми так і не спробували, не встигли. Якраз мали б вродити у цьому році.
Довідково: 26 лютого 2022 року до Мелітополя увійшли війська рф, повна окупація розпочалася 1 березня 2022 року.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
