9 історій журналістів із присмаком війни

Наталія Клименко Журналістка-медіаторка

31 грудня 2022 09:02

Цьогоріч українці зустрічають Різдво і Новий рік в умовах повномасштабної війни з росією. Хтось в окопах на передовій, хтось в тилу із перебоями з електрикою, хтось в деокупованих містах під загрозою обстрілів, хтось в безпеці, але в еміграції. У кожного своя історія з присмаком війни. Вочевидь, що святкувати в цей час непросто, але, попри все, життя триває, і ми продовжуємо планувати та вибудовувати мрії та бажання. Сьогодні ми розпитали у журналістів — людей, які зазвичай залишаються за лаштунками життєвої декорації, яким видався рік, що минає, та як вони зустрічають різдвяно-новорічні свята. Тож пропонуємо вашій увазі різдвяні історії журналістів.

Оксана Хлєбус, телевізійна журналістка, Херсон

Останні дні було якось не до святкових постів і не до веселощів. Але сьогодні таки поставлю різдвяне фото з ялинкою і магічною кулею. Поки стояла в АТБ 24 числа, поки намагалася згребти себе до купи після жахливих новин про обстріли Херсона, дійшла висновку, що традиційні 12 страв мають сенс лише тоді, коли їх є кому їсти та для кого готувати. І зовсім неважливо, скільки взагалі їх буде на столі та навіть яких. Важливо, щоб були люди живі. Все інше — дрібниці життя.

Чи важко було змінити дату Різдва з 7 на 25 для себе всередині? Теж ні. Ми з родиною якось вирішили це все. Просто і само собою. У мене було справжнє #bluechristmas (самотнє Різдво): вечеря з трьох страв (деруни, узвар і капуста) і відеодзвінок батькам. Зате були дідух та ялинка. Подарунки до Херсона вирішила не слати: передам, коли приїдуть мої люди. Не хочеться, щоб стояли в черзі на пошту і ризикували життям. А ще треба плакати. Навіть у свята. Плакати, бо потім стає легше. Тільки у кіно люди красиво плачуть. А в житті ми червоні і з соплями. О пів на 8 ранку дізналася про загибель на фронті колеги, Антона Коломійця. Таке було у мене 25-те, Різдво. Щоб якось заспокоїтися, увімкнула один із тих милих різдвяних фільмів і дійшла висновку, що не вірю в те, що на екрані. Навіть трішки. Не справжнє. Більше не люблю ці фільми. Свята — це не лише про веселощі, це і про сумне. Недарма ми ставимо порожній прибор на стіл для гостей, для тих, хто не дома, для померлих. Все, як в житті. Це не картонний Мерікрістмес з червоними і білими смужками.

Останній тиждень перед Новим роком важкий: раніше це дитячі святкові зйомки, цього разу — похорони, новини про обстріли. Психологічно втомилася і хочеться перепочинку. Якось особливо цінуєш прості речі, навчилася брати себе в руки і ЖИТИ. Саме ці прості речі: маски для обличчя, приготування вечері, побут, ранкова кава і сонце, рідний голос по той бік слухавки, — рятують від того, щоб їхав глузд. Якщо у вас на ці свята є кого обійняти, є з чого порадіти, — робіть, це чудово! Думаю, наступного року обов'язково будуть і добрі гості, і рідні, і без сліз.

Валерія Мікульська, тревел-журналістка, Київ

Кожна моя різдвяна історія — це історія неодмінно родинна. Відверто: в моєму житті ще не було різдвяно-новорічного періоду без родини. І цей важкий рік не є виключенням. Надзвичайно любимо і шануємо свої красиві і душевні традиції, вони надають сил і направду нині є потужною розрадою, попри усі складнощі і випробування. Цьогоріч Різдво ми сім’єю вперше відзначили 25 грудня разом із більшістю християн світу, це наша стара насправді, але й нині нова традиція. Дякую Богові і нашим янголам ЗСУ, що мала змогу обійняти найдорожчих у світі людей.

Нині дуже загострене почуття вдячності за прості і раніше просто непомітні звичні нам емоції та речі. Тому я надзвичайно вдячна за все та особливо за всіх. Вдячна за всіх надлюдей, яких довелося зустріти цього змученого року. Ви знаєте, як палко я любила і люблю нашу Україну. Але події року, що минає, змусили мене зовсім інакше поглянути на українців. Я разом із усім світом пізнала їх іншими, сильнішими і єднішими. Це надзвичайно надихає і дає сили рухатись далі. І це тримає тут, пліч-о-пліч з незламними і рідними.

Цього року була і творчість. Ковтаючи сльози і біль, ми на початку кривавої весни фільмували переселення українців з багатьох регіонів у західні регіони. Сильні емоції наших героїв, біженців, волонтерів, благодійників. Вони залишаться не лише у наших відео, а й всередині нас назавжди. А згодом ми й самі стали волонтерами, як і мільйони українців, що залишились і що поїхали, але не склали руки. Я вдячна за кожен найменший пакунок, отриманий від благодійників і переданий тим, хто цього потребував.

Впродовж всього шаленого темпу я, відверто, зрозуміла, що маю також рятувати свою мрію. Мрію, яку не мають знищити і не знищать прибульці з недоімперії. А я прагнула і прагну зробити повний цикл культурно-пізнавальних фільмів про кожен наш неймовірний і особливий регіон. Україна варта того, щоб відкрити її не поверхнево, а по-справжньому.

Разом із командою проекту Tour de Ukraine ми до масштабного вторгнення, але уже в період війни, створили багато надихаючих і туристично-культурних фільмів про різні регіони, про їх природу та культуру. У плані цього року було фільмування багатьох регіонів, в тому числі Харківщина та Херсонщина і ще одна картина про Миколаївщину. Не сталося, але неодмінно станеться. І зараз ми працюємо над тим та вже відновили зйомки. А паралельно ще й долучилися до загальнонаціонального інформаційного марафону і надихаємо своїми роботами телеглядачів у спецпроєкті «Україна, за яку боремось». Бо ж ми дійсно знаємо, за що стоїмо. І на своєму фронті ми потужно надихаємо на перемогу та боротьбу. Тож власне на наступний рік плани визначені та чіткі. А бажання єдине і одне на всіх — Перемога. Це дуже гірке і солодке водночас слово. Чекаємо на неї і робимо можливе та неможливе!

Анастасія Гудима, журналістка, керівниця координаційного центру мовлення національних меншин Суспільне мовлення, Київ

Анастасія Гудима, журналістка, керівниця координаційного центру мовлення національних меншин Суспільне мовлення, Київ

Різдво я завжди святкувала з бабусею у Львові. Наша родина не з заходу України, це місто для життя бабуся обрала випадково, тицьнувши в газеті в оголошення по обміну квартир. У радянські часи такий обмін користувався попитом. Обираєш місто, схоже житло, аби без доплат, і відкриваєш нову сторінку у житті за тисячу кілометрів.

Для бабусі з нерелігійної, проте віруючої родини у святкуваннях у Львові все було нове. Це місто закріпило для нас чимало традицій, які зараз мені до душі і зігрівають. Бабуся не відвідувала церковних служб, але любила досліджувати історію релігії і дискутувати на цю тему, і якось настав період, коли вона перемістила святкування Різдва у родині на 25 грудня. Проте і 6 січня ми могли зібратись за одним столом. Не зле, коли приводів зібратись з родиною чи друзями більше, а у Львові у січні їх вдосталь: Марії, Степана, Василя, друга Свята вечеря, Йордан. Традиційно у грудні навала роботи і дедлайнів, а січень більш розслаблений.

Бабуся стверджувала: ми ніколи не дізнаємось точну дату народження Ісуса, проте 25 грудня — це перший день, коли світла у добі стає більше. Світловий день примножується щодоби і світло перемагає темряву. Тому колись християни обрали цю дату, як символ народження світла. Народження світла у кожному з нас! Перше Різдво у Львові без бабусі.

Галина Щерба, журналістка, Миколаїв (нині — Франція)

Галина Щерба, журналістка, Миколаїв

Зранку учора скрутила задавнена «хроніка», яка тут загострилася на нервах. Випила знеболювальне і в обід вже репетирували колядки — 8 січня у місцевому соборі французи служитимуть месу за мир в Україні, наша невелика українська діаспора співатиме традиційні різдвяні пісні, буде промова, а потім невелике частування.

— У кого є вишиванка?

— Ми виїжджали під вогнем лише в спортивному костюмі, немає більше нічого.

— А мені прислали з дому і вишиванку, і прапор.

— Наш виступ буде схожий на політичну акцію!

— Так, кожен наш крок тут — як політична акція, ми представляємо свою країну і маємо робити все, щоб європейці не забули про цю війну!

Пізно ввечері на запрошення місцевої громади ідемо на нічну святкову службу, слухаємо проповідь чужою мовою, уловлюємо знайомі слова: Марі, Жозеф, Ноель... Подумки молимося за мир в Україні, за всіх своїх.

Наприкінці меси французи вітають один одного з Різдвом Христовим і цілуються, священник виголошує заключну промову і у ній дякує українцям за те, що прийшли на службу. Усі присутні встають і аплодують нам на знак підтримки. Неочікувано і дуже зворушливо.

Опівночі повертаємося освітленими вулицями у тимчасові домівки, десь далеко бахкає святковий салют, переглядаємося мовчки, розуміємо одна одну без слів. Дякую тим, хто оберігає для нас Різдво і у темні часи тримає наше небо! Усім, хто святкує сьогодні, Joyeux Noël! Нехай крізь сльози, біль, розлуки і темряву сяє надія, як Різдвяна зірка! А русні — ну, ви зрозуміли

Лілія Родіна, тележурналістка, Миколаїв (нині — Франція)

Ліля Родіна, тележурналістка, Миколаїв

Я сьогодні, 25 грудня, приїхала в Україну з сином, аби зустрітися з чоловіком. Відзначатимемо свята по-сімейному. Чоловік працює у Тернополі зараз, тому будемо два тижні тут. З якими думками? Якби рік тому мені сказали, що мене очікує в цьому році — я би заклякла від жаху. Бо, сама знаєш, як всім було і є важко зараз. Мене сильно переламала вимушена евакуація за кордон. Для мене це було і залишається важким випробуванням. Бо я вирішила з нуля вивчити французьку мову. Це зовсім непросто, я часто впадаю у відчай. Але кожного разу кажу собі: хлопцям в окопах смертельно небезпечно, а це просто нова мова — не можна себе жаліти, і живу далі. Стараюсь допомагати своїй країні, як можу. Але завжди вважаю, що мало зробила. Цього року я не підбиваю ніяких підсумків, як раніше. Цього року я радію, що всі мої найближчі живі і переважно здорові. Я радію кожній хвилині разом з ними, з моїм чоловіком. Дуже вболіваю за наших військових, за наших сусідів-херсонців. Я знаю, що буде Велика Перемога України над рашистським злом. Молю всі можливі сили, щоб це було найскоріше. Якось так.

В’ячеслав Головченко, військовий журналіст, Миколаїв

Сьогодні, 25 грудня, я купив квитки в оперу, прийшов до театру, а через тривогу театр без світла й не запрошує нікого в глядацьку залу. Сидимо навпроти в «Моцарті» — грог п'ємо. Таке цьогоріч Різдво!

— А хотів би як? І чи будуєш плани на майбутнє?

— Планую, але відсоток вірогідності тепер нижчий.

— Про що мрієш?

— Що після перемоги зі студентами продовжимо відпрацьовувати журналістську майстерність.

— Рік, що минає, які спогади залишив?

— Солідарність людей в Україні, яку «увімкнула» війна.

— Що змінила для тебе війна?

— Кількість відряджень скоротила, зокрема, в Херсон, та за кордон.

— Є за що подякувати року?

— …

Олена Ширко, журналістка, Первомайськ

Думка одна — війна. І мрія одна — про мир! Мабуть, ці два речення найкраще окреслюють усі ті відчуття й прагнення, якими живу не лише я, а й переважна більшість людей, на долю яких випали нелегкі реалії сьогодення ім'я якому «війна». Складно усвідомлювати, що на півдні, сході, півночі нашим героїчним військовим доводиться тримати оборону і йти у наступ, звільняючи від загарбників рідну землю. Поділяю біль непоправних втрат і розділяю трагедію нашого народу. Важко змиритися з тим, що багато наших героїв, цвіт української нації, вже ніколи не повернуться до отчого дому, не стануть на батьківський поріг і не стиснуть в обіймах своїх матерів, діточок, коханих.

Але, попри всі складнощі війни, у нашому житті є багато позитивного. Порядних, чесних людей, патріотів, залюблених у свій край, війна об'єднала, і в єдиному пориві, буквально з перших днів ворожої агресії люди згуртувалися: одні пішли на фронт зі зброєю у руках захищати суверенітет і незалежність України, інші долучитися до волонтерського руху — почали активно допомагати армії, вимушеним переселенцям і тим, хто потребує допомоги. І в цьому сила і міць нашої української нації! Добігає кінця рік 2022 і вже стукає у двері рік новий. Вірю, що у Новому 2023 році в Україну прийде переможна весна й настане такий довгоочікуваний мир! І, як Фенікс, відродиться наша ненька-Україна, загоїть свої рани, стане ще кращою, вільною й щасливою, незалежною і сучасною європейською державою! Напередодні Різдва Христова хочу побажати усім нам віри, надії й любові! І, звичайно ж, міцного здоров'я й родинного щастя, злагоди, оптимізму й наснаги на добрі справи в ім'я України!

Тетяна Мілякіна, журналістка, Миколаїв

Хочеться вірити, що від 24 лютого, принаймні, у більшості наших земляків відбувся перелам свідомості, зникли напіввідтінки, речі назвали своїми іменами, а бути нейтральним стало просто аморально. Все стало чітко і зрозуміло: росія — ворог, війна триває 8 років, а зараз відбулася повномасштабна агресія. Шкода, що тільки ракетні та артилерійські обстріли відсунули подалі оці «все неоднозначно» і «не на часі». Ми всі змінилися за ці 10 місяців і вірю, що змінили й світ.

Дивно, кожен крок, кожна дія, кожне відчуття, що вдалося відчути, пережити 24 лютого, закарбувалася у свідомості: вибухи, розгубленість, страх і, водночас, розуміння того, що треба виконувати свою роботу: зібрати, опрацювати і надати людям інформацію, проаналізувати, що відбувається навколо. Як і завжди, того дня було усвідомлення — телевізійний етер має відбутися за будь-яких обставин. Розуміння того, що військове загострення може статися, було, але що це буде у таких масштабах і з такою жорстокістю, ні. Мозок блокував такий можливий розвиток подій.

В принципі, моя історія мало чим відрізняється від історії десятків колег, які попри все продовжували працювати. Звичайно, змінилися характер і умови виконання роботи. Через неможливість створення повноцінного телеетеру керівництво кампанії більше переорієнтувало на діджитал-платформи, ютуб-канал Суспільного Миколаїв. Героями публікацій стали військовослужбовці, волонтери, лікарі, працівники комунальних служб, журналісти, освітяни, митці, артисти — хто кожен на своєму місті наближає перемогу.

У нас свій фронт — інформаційний. Нестача або відсутність інформації — це надзвичайно важко. Із початком війни, окупації наших територій, ще більше усвідомила цінність, необхідність своєї професії для українського суспільства, Пригадую, як протягом перших днів агресії, наступу на Миколаїв інформацію доводилося збирати, перевіряти буквально по крихтах. Була робота і в укритті, ховаючись у підвалі шифрувала, опрацьовувала, редагувала інформацію, тексти, потім при ліхтариках і свічках, із поганим інтернетом опрацьовувала матеріали для публікацій. Але то нічого, це можна пережити.

Подяка кожному воїнові, які несуть прапор визволення України сміливо і без вагань.

Бажання, аби 2023 рік став роком великої української Перемоги. А українському суспільству вистачило сил, розуму, мудрості остаточно позбутися угодовства і компромісів, повернути історичну пам’ять, примножити єдність у досягненні перемоги. Аби цей рік був переломним у нашій історії і ця війна була останньою національно-визвольною війною. В подальшому ми маємо тільки розбудовували нашу Миколаївщину і соборну, національну державу.

Галина Давидова, редакторка, Первомайськ

Минає, кажете, цей рік? То й нехай минає. Не будемо сварити його, бо так само ми колись сварилися на ковідний 2021-й, думаючи, що ось він точно і є найважчим.

Мої рідні живі. Хоч і розкидала нас доля по різним куточкам України і світу, однак є зв'язок. Оце коротке вранішнє: «Привіт! Як ти? Що дома?» — і все, життя налагодилось, більшого і не прошу.

Довелося пережити і зраду, бо родичам, яких я вважала найближчими, російська пропаганда випалила душу.

Що нас очікує у 2023-му? Війна. Страх. Втрати. Сльози. Переживання.

Однак і любов, і ніжність, і гордість, і підйом духу на хвилі патріотизму, і плідна праця. І, сподіваюся, найважливіше — Перемога.

У 2022-му Різдво разом із численними однодумцями я відсвяткувала як «Різдво для нескорених». Спілкувалися, слухати та співали колядки, головне — зібрали непогану суму для ЗСУ.

Наталія Клименко, журналістка, авторка цього матеріалу

Наталія Клименко, журналістка

Ось і добігає до кінця рік 2022-й — рік випробувань, переосмислень та оцінок. Рік, коли ми всі пройшли через пекло війни, через страхи, біль і усвідомлення нашої єдності та близькості. Ми — хто де в цій хроніці: хтось в окопі, хтось у тилу. Але ми всі в одній Різдвяній історії, і назва їй — Україна! Вона, історія, з присмаком болі і ненависті, любові і нескореності, вона зболена, зранена та неподолана. І попри все — свято Різдва залишатиметься головним і важливим в нашому житті, бо воно родинне. Воно від бабусі та прадідуся, коли всі разом за одним столом і з однією мрією! Сьогодні вона у нас одна на мільйони! ПЕРЕМОГА! Вона буде! Вона прийде! І цьому немає сумніву! Я вірю і знаю: Україна відродиться, українці утвердяться і крокуватимуть світом впевнено та гордо!

Читайте також: 12 місяців — 12 слів. Яким був для мене 2022 рік