Чому я навчилася 2022-му? Перерахую. І сподіваюся, ви у коментарях поділитеся зі мною своїм досвідом.

галина давидова

Я українка. Отак от. Повне усвідомлення спільності з нацією до мене прийшло на 51-му році життя в кризових умовах. Жодних «громадянка світу» чи «народилася в есесері».

Я не одна. Звісно, я розуміла це й раніше, але тепер особливо гостро відчуваєш, хто тобі друг, хто ворог. А є ще такі: ні те ні се, повний нуль. Така людина просто випадає з кола спілкування і ти забуваєш, чи й була вона колись. Тут доречно подякувати всім тим, хто став надійною підтримкою. Це рідні і друзі, партнери та колеги. А ще донори, які за свою підтримку нашого ЗМІ вимагали тільки таке: «Працюйте і пишіть правду».

Люди здатні дивувати. Знову ж таки, війна загострила в особистостях їхні базові якості, і той, кого ти вважав повним придурком, несподівано поводить себе як людина, варта великої поваги. А той, кого раніше вважав ледве не взірцем, розчиняється в якійсь каламуті.

Я навчилася ненавидіти. До гострої розпеченої голки в грудях, до вогню в голові і перед очима, який можна вгамувати лише шаленою роботою без зупинки. Впевнена: не лише я, нас таких багато. Виявляється, що таке справжня ненависть раніше я взагалі не знала.

Тепер я можу працювати 24/7. Це коли спиш уривками, ніколи не відключаєш звук месенджерів, спілкуєшся з читачами і о 2-й дня, і 2-й ночі однаково рівно. Пояснюєш, заспокоюєш, знаходиш рішення, організовуєш, підказуєш, підтримуєш, просто переписуєшся з людиною, яка от прямо зараз впадає в розпач. Скільки у лютому-березні я вислухала! І чортів пхали, і плакали, і дякували, і мене намагалися підтримати, і радили, і запитували поради. Писали, писали, писали без зупинки.

Тому тут буде наступний пункт: робота ЗМІ — важлива. Ще раз: наша робота важлива. Після пережитого 2022-го я усвідомила це з особливою ясністю. Якщо хтось особливо дрімучий от тепер скаже: «Та й без вас би обійшлися, що ви взагалі робили», я просто відповім: «Іди ти на хрін, безмозка істото». І сумління в мене не теленькне, що з читачами так не можна.

Мої сили не безмежні. Виявляється. Після 8 місяців роботи без вихідних тіло просто говорить: досить. І кладе тебе полежати так тижнів на три, щоб не була надто самовпевненою.

Врешті зрозуміла, чого по-справжньому боюся. І це точно не смерті.

Навчилася ще швидше ухвалювати рішення. Іноді миттєво. Кризова ситуація загострює відчуття правильного та неправильного. Прислухатися до свого внутрішнього голосу та довіряти йому.

І от цей внутрішній голос говорить мені повсякчас: Україна переможе. І зараз говорить. А ваш?

Читайте також: Як це: працювати головною редакторкою
Читайте також: Про мости, колір, Первомайськ, війну: я так думаю

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися