Гард.City продовжує знайомити читачів з неймовірними жителями Первомайська. Людьми, що змінюють цей світ на краще: волонтерять, воюють, лікують, усіляко підтримують добро. Цього разу ми зустрілись та поспілкувалися з Оленою Бойчук — співвласницею ресторану «Челентано», кав'ярні, магазину напівфабрикатів, депутаткою міської ради, засновницею центру реабілітації для собак, волонтеркою.
Поговорили зокрема про ресторан «Челентано», який чимало побачив за менш як рік російської навали. В найскрутніші часи заклад ставав прихистком для переселенців, харчовою базою та їдальнею для військових і нині продовжує надавати гарячі обіди тим, хто цього потребує. Також пані Олена розповіла, що мотивує її та команду не опускати рук, коли вже зовсім не залишається сил.
Впродовж нашої розмови, при згадці про щемні моменти, на очах пані Олени час від часу виступають сльози. Тут треба зізнатися, що й журналіст — не залізний.
«Ми всі добре пам'ятаємо, яким був той день»
— Ваше 24 лютого 2022 року. Яким воно було?
— Ми, мабуть, всі добре пам'ятаємо, яким був той день. Але, попри все, я можу сказати лише одне — роздумів про те, виїжджати чи ні, не було взагалі. Не виїжджати — це 100 процентів. У мене, якщо можна так сказати, запалене відчуття відповідальності, а в цьому місті мені є багато за що відповідати. У багатьох з нас в ті дні були різні страшні картини в голові. У нас, у жінок, ще й дуже бурхлива уява. І я собі багато чого малювала подумки. Але твердо вирішила, що раптом щось таки станеться з «Челентано», то ці розвалини маю розбирати особисто я.
Цей заклад — максимально залюблене мною місце, тут моя душа, мій початок, моє все. Незважаючи на те, що після «Челентано» було ще чимало закладів: я маю відношення до кав'ярні 1676, до Суші Wok, також маю відношення до магазину напівфабрикатів «Галя балувана». Тому все воно мені болить і їхати кудись я б не змогла.
Перш за все, на мені відповідальність за людей. Чим я дійсно можу, якщо можна так сказати, пишатися, так це тим, що нікуди звідси не поїхала. З 20-х чисел квітня я в принципі не припиняла свою роботу і продовжую давати людям робочі місця. Я взагалі завжди була проти слова «текучка». В мене майже постійно один і той самий колектив. Не люблю перебирати людьми. Прагну, аби вони лишались в мене, щоб зі мною були всі мої. В мене скрізь працюють надійні люди, надійна команда і персонал.
З перших днів вторгнення в нас тут, в ресторані, жили біженці з Миколаєва. І дорослі, і їхні діти. Це дуже страшна картина. Тут, в залі, були постілі, бігали діти. По тривозі всі спускалися в підвал. Тут було, здається, шість сімей із дітьми. Вони у нас жили, спали, ми їх годували. Я зараз почну плакати.
Потім до нас почали приходити військові. Хлопці були всі в болоті, стомлені. Вони приходили з якихось позицій чи окопів. В очах багатьох з них була розгубленість. Вони, як і ми, теж не зовсім розуміли, що відбувається. Їх було дуже шкода. Хлопці були дуже голодні, вони їли все. Ми віддавали все, що мали: заморожене, незаморожене. А вони все йдуть і йдуть. Це було близько 120 військових кожного дня. Годували і готували, як могли.
З часом сім'ї, що проживали в нас, виїхали далі, військових почали годувати частини. Нам, до речі, один зі старших серед військових, я трохи не розбираюсь в званнях, вручив подяку за те, що ми хлопців годували тут півроку.
Військові вручили подяку колективу «Челентано»
— Це ви військових годували просто тут, в «Челентано»?
— Коли як. То тут, то віддавали їм їжу у військових термосах: перші страви, друге, салати, чай, компоти і таке інше.
Згодом я вирішила, що вже можна відкриватися.
Патріотична піцаФото: з особистого архіву Олени Бойчук
Я побачила, наскільки багато в нашому місті переселенців. Люди, що, можливо, звідкись чули про нас, просто приїжджали до «Челентано», заходили і просили їсти. Хто з Харкова, хто з Миколаєва, Херсона. Я слухала їхні історії і ставало просто моторошно. Я бачила, як люди приїздять до нашого ресторану на дорогих автівках, заходять і просто просять бодай чогось поїсти. До нас підходили діти людей, що приїхали на дорогому BMW чи чомусь на кшталт і просили просто хліба. Я слухала їхні історії. Я дивилась на цих людей і розуміла, що там, звідки вони, в них було все і багато хто з них в один момент залишився абсолютно без нічого. Вони тікали від обстрілів, стрибали в машини і просто кидали все. Дуже страшно і важко слухати такі історії.
«У мене 60 собак. Як я можу виїхати з міста?»
— Про ваших чотирилапих підопічних.
— У мене є центр реабілітації для тварин, про який я, в принципі, майже нікому не розповідаю. Йому 9 років. Може, ви щось чули про нього, він раніше був на Богополі. Зараз цей центр вже в іншому місці. На сьогодні близько 30 безпритульних собак, що саме з Первомайська були відправлені мною, командою і людьми, не байдужими до долі тварин, за кордон.
Олена Бойчук із улюбленицеюФото: з особистого архіву
— Це вони господарів знайшли?
— Ні, це собаки з інвалідністю: глухі, сліпі, без лап тощо. Важко знайти тих, хто взяв би таких тварин. За кордон вони поїхали до спеціалізованих закладів. Я робила фото тварин, пояснювала, що за хвороба або вада. Надсилала це все волонтерам з Києва, вони — далі. Далі вже там, в інших країнах, спеціалісти підбирали заклад саме під потреби тієї чи іншої тварини. Потім вже ми везли чи відправляли бідолах до Києва, бо сама ця організація знаходиться саме там, а звідти вже літаком за кордон. Я й досі десь у фейсбуці або інстаграмі можу бачити цих собак, як складається їхня подальша доля. А потім, в якийсь момент, дехто почав мені закидати, що я нібито цих собак продаю. А тут же ж не те, щоб продаю — тут треба вкласти в кожну з них чимало грошей: стерилізація, чіпи, паспорти тощо. Але це таке. Зрештою, потім я вирішила піти, так би мовити, в підпілля. Якщо, коли була на Богополі, я ще якось про це говорила, то на новому місці я не афішую цього. У мене там 60 собак.
Якщо людина може якось за себе постояти, якось призвичаїтись до усього, то мої тварини точно нікому не будуть потрібні, якщо уявити, що я кудись би ділась.
«Тепер у мене є центр людей з інвалідністю»
— Отже з часом, — продовжує пані Олена, — військові вже не потребували, аби ми їх годували. В них з харчуванням система налагодилась, їх годували вже військові частини. Нам військові вручили свою подяку. І далі в мене, так би мовити, з'явився центр людей з інвалідністю. До цієї організації приходять поїсти біженці. Ми туди возимо гарячі обіди. Кожен день впродовж всього цього часу, на 11-ту годину привозимо. Ось скоро вже одинадцята, повеземо. Якщо сюди, до нашого ресторану, люди приїздили на автівках, то там люди приходять просто пішки, за будь-якої погоди, аби просто поїсти.
Гарячі обіди видають у приміщенні Первомайського товариства людей з інвалідністюФото: архів Гард.City
— Це скільки часу ви вже возите туди обіди?
— Мабуть, добрих півроку вже, щодня. Субота і неділя в нас вихідний. А ми готуємо 30 обідів на день.
— Втома дається взнаки?
— Втомилися ми вже всі. Знаєте, якось було таке, що я, коли вчергове до них їхала, хотіла вже попросити для нашого колективу якусь перерву на відпочинок. Бо ми працюємо на повний обсяг: продукти, час, посуд, в який ми кладемо їжу. Загалом це все дуже складно. Дуже важко кухарям. Буває, що в них виникає бажання звільнитися. Ще ж окрім 30 щоденних обідів є море роботи в «Челентано».
Так от щодо того, аби попросити перерву: ми привозимо ці обіди, я дивлюсь в очі тих людей. Це жінки, це люди з інвалідністю, люди, котрі занесуть зараз цей обід своїм бабусям чи дідусям, дітям. Це мама, тато і купа їхніх дітей, що приїхали зі Снігурівки і просять просто каші. Це не щось там навіть друге чи перше, вони просять кашу.
І я навіть не починаючи своєї розмови про перерву, йду, сідаю в машину, плачу, збираю себе до купи і їду далі працювати. Я не можу скаржитись на щось. Нам, напевно, легше, ніж їм.
Коли ми геть не встигаємо, або хтось зі співробітників випадає з робочого графіку, до роботи стають всі: увесь персонал, я і мої діти.
Мені запам'яталась одна бабуся, яка приїздить за нашим обідом на приміському дизельному поїзді. З її слів я зрозуміла, що вона живе в селі, у Первомайському районі, і що для неї проїзд безкоштовний. Я на неї одразу звернула увагу. З її вигляду було зрозуміло, що жіночці дуже багато років. Їй 89. Я до неї коли вперше підійшла, то запитала:
— Ви отримали обід?
— Так.
— Я можу вам ще чимось допомогти? Давайте, я щось вам куплю ще.
І вона мені каже:
— А можна манної крупи. Я їм лише її.
— У вас є діти?
— Є. Син в Москві. Але ми з ним не спілкуємось.
І от уявляєте: ця жінка щодня їде до міста поїздом, аби отримати гарячий обід.
— Коли у вашого колективу вже максимально «накипає», що ви робите? Як мотивуєте, можливо?
— Знаєте, я, коли приїхала того разу, як хотіла взяти перерву, показала моїм людям відео, що зняла того дня. Відео з тими людьми, які в будь-яку погоду тихенько і понуро стоять у черзі за нашими обідами. Вони це побачили і вже ніхто не хотів говорити, що втомився. Коли про це говориш — то одне. А от коли ти бачиш, для кого саме ми готуємо, ти вже знаєш тих людей, тоді щось в тобі переключається. Я своєму колективу кажу: «Ви розумієте: у вас є робоче місце з безоплатним обідом, щовечора ви йдете до себе додому і у вас є, що поїсти, є тепла домівка і дах над головою. А ці люди? Добре, що ми їм принесемо обіди цих п'ять днів на тиждень. А у суботу й неділю дехто з них може й геть нічого не їсть. Може, якось перебиваються».
Так що якось так. Поки можемо, поки живемо тут і все у нас спокійно, нам гріх на щось жалітися. Те, що ми робимо — найменше, мабуть, що ми можемо зробити. Це найменше.
З колективом ресторану «Челентано»Фото: з особистого архіву Олени Бойчук
«Сумую за гарними новинами»
— За якими елементарними радощами життя ви скучили?
— За гарними новинами. В моєму закладі працює дуже багато людей немісцевих. Це люди з Херсону, Снігурівки, Миколаєва. І я, наприклад, коли в когось із них день народження, завжди бажаю їм повернутися додому. Як би мені, як роботодавцю, не хотілося б їх відпускати, але я дійсно щиро бажаю їм якнайшвидшого повернення до своїх домівок.
Коли я дізналася про те, що до Первомайська прибувають все більше переселенців з дітьми, організувала в «Челентано» розважальні заходи для діток. Вони приходили щотижня впродовж, мабуть, місяців чотирьох і проводили тут час. З ними гралися аніматори з «Тутті-фрутті», все на безкоштовній основі. Ми в свою чергу цих дітей тут годували. Тож дітям і мамам була хоч якась розрада. Тому що всі вони були у стресі, тіснилися в квартирах у чужому місті, хтось ще тільки шукав, де буде жити родина, і таке інше. Команда «Тутті-фрутті» — молодці. Вони дуже допомагали. Дітям подобалось. З цим пов'язана історія одного хлопчика, який був свідком бомбардувань свого міста. Його мама мені розповідала, що до обстрілу він був активною, відкритою дитиною, а потім дуже сильно замкнувся. Ми спостерігали за цим хлопчиком. Коли всі діти грались, він сидів окремо, в куточку. Видно було, що йому цікаво, але, ймовірно, він був настільки психічно надірваний, що не зважувався доєднатися до юрби. Тихо сидів і постійно накривав голову руками. А через певний час він таки почав посміхатися, приходити в нормальний стан.
Первомайчанка Тетяна Суворова вже не вперше радує діток цікавими заходамиФото: архів Гард.City
З того часу багато хто поїхав далі, хтось залишився в місті. Але буває, що ми з тими батьками переписуємось у групі, в якій знаходились батьки тих дітей.
— Ви зараз депутат міської ради? Як ви все встигаєте?
— Знаєте, буває, що мене люди запитують те саме. Я поспішаю відповісти по типу: що ж тут, мовляв, встигати. Але потім сама собі задумуюсь і вже себе питаю: дійсно, як я же ж я все встигаю? (посміхається — авт.) А в мене ж ще є сім'я: чоловік, двоє дітей. Всі тут. Тож у мене все добре, але дуже тяжко іноді «вивозити». В мене є родина. Я сама не звідси, я родом з Хмельницької області, там мої батьки. Дуже туди тягне. Я ще й якось намагаюсь викроїти час, аби і до них заскочити.
— З часу вторгнення скільки разів побували у батьків?
— Один раз, але я вже розумію і відчуваю, що мені знову необхідне перезавантаження. Мені треба туди. Як я кажу: до мене в ліс. Там, звідки я родом, будинок наш біля лісу. Там моє місце сили. Знаєте, як кажуть: добре там, де пуп заритий. Там добре, дуже добре. А потім приїжджаю назад і все спочатку. Але, нічого. Все встигаємо, все буде добре. Нам гріх жалітися. Не можна.
«Я тримаюся за свою команду»
— Ваш колектив — він сталий?
— Так, здебільшого це всі ті самі люди. Навіть ті, хто від початку виїхали до Польщі, повернулися і я їх одразу забрала до себе. Тому, що я тримаюсь за своїх людей і прагну, аби поруч зі мною, в моїй команді, були найкращі люди. В мене вже дуже набите око на людей. Якщо людина приходить до мене без запалу, я це відчую в перші кілька днів. Коли я беру людей на роботу, то кажу, що вони мають полюбити це місце. В свою чергу я зроблю все, аби мої люди, йдучи по вулиці або їдучи, наприклад. в маршрутці, на запитання: «Де ви працюєте?», гордо відповіли: «Я працюю в «Челентано»; «Я працюю в «Галі балуваній», «Я працюю в кав'ярні».
— Сьогодні, нині, ким ви себе відчуваєте: підприємницею, депутаткою чи волонтеркою?
— Я не хочу чіпляти до себе абсолютно ніяких регалій. Не депутат, не волонтер, не керівник. Я — людина, перш за все. Я — людина, яка просто хоче бути максимально корисною цьому світові. Не знаю, може це в мене таке покликання, це, можливо, потреба моєї душі.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
