27 лютого 2022 року первомайська команда каратистів мала їхати на турнір у Київ, але російське вторгнення скасувало ці плани. Проте спортсмени продовжують тренування, а тренер із однодумцями створили ініціативну групу «Гард» для допомоги військовим. Про спорт та волонтерство під час війни розповів Гард.City очільник Первомайської федерації кіокушин карате, тренер Юрій Галімон.
«27 лютого вранці ми збиралися їхати на крутий турнір до Києва»
— Як ви дізналися, що почалася війна?
— Коли прокидаюся, перевіряю: може, якісь сповіщення прийшли від друзів, читаю новини. І перше, що побачив вранці 24 лютого, — ракети прилетіли: на Одещину, туди прилетіли, туди... Чесно кажучи, спочатку я не повірив. Але потім, як почав дивитися в інтернеті новини — бачу, там йдуть, там ідуть, наступають, — зрозумів, що це таки війна.
Перші день-два був шоковий стан. Спершу ми розгубилися: що робити? Потім вирішили: поки ніхто нікуди не їде. Моїй бабці 95 років, мати хворіє, я не можу їх кинути. Або сидимо тут, або, якщо кудись їдемо, всі їдемо разом. Декілька днів над цим розмірковували, бо люди вже кудись збираються, від'їжджають, ті туди, ті туди, шукають, як виїхати. Тоді я сказав: «Спокійно. Видихаємо. Чекаємо. Рішення будемо ухвалювати на спокійну голову, а не на емоціях, під тиском новин». Ми з дружиною ще трошки подумали. Тиждень після початку війни визначив, що ми будемо робити.
Через пару днів мені зателефонував мій товариш з морської піхоти. Це було вночі. Кажу: «Готовий допомагати». Завантажилися на мою «десятку», і я поїхав на Миколаїв.
Із того часу почали працювати в цьому напрямку, весь березень намагалися якимось чином допомагати. У мене попросили бронежилети, а я їх не зміг знайти. Знайшов лише декілька штук. Купити не було де. І мене це, чесно кажучи, по-спортивному «заїло». Знайшов. Не такого класу, як були потрібні, проте також класні. Забрали їх з Києва та почали шукати метал. Об'єдналися із хлопцями із «Первосату» (місцеві бізнесмени, мережа магазинів — ред.) та у квітні вже активно займалися діяльністю із захисту наших воїнів.
— Початок війни змінив ваші спортивні плани?
— 27 лютого мав бути дуже потужний турнір у Києві. Із крутими призами. Участь мали брати майже пів тисячі людей. І навіть коли війна почалася, турнір ще мав відбутися. Вранці 26-го лютого ми ще збиралися їхати. А ввечері директор закладу, де він мав відбутися, повідомив, що все відміняється. Усе дійсно серйозно.
«У 2021-му ми завоювали золото, срібло та бронзу на чемпіонатах Європи і світу. Війна повністю обрізала плани на 2022-й»
— Навіть під час карантину робота у нас була налагоджена. І 2021-й рік ми відпрацювали, як ніколи за усі 16-ть років нашої діяльності. Найбільше заходів ми відвідали саме у 2021-му році. Усе було мегапотужно. Батьки учасників усі, як один, нас підтримували. Ми взяли участь у 16-ти спортивних заходах, завоювали 176 медалей. І всюди тримали український прапор.
Первомайська команда кіокушин-карате на Чемпіонаті світу у Кракові, 2021-й рікФото: З архіву Юрія Галімона
Також ми беремо із собою на змагання прапор Первомайська. Він побував у Німеччині, Польщі, Японії, Сербії. Коли були в Токіо, всі спортсмени по черзі ходили містом із прапором. А перед змаганнями, під час зважування, учасник команди із Норвегії довго дивився на нашу команду, а тоді підійшов і питає:
Ми брали участь у змаганнях на Закарпатті у 2021-му році. Серед збірних областей наша клубна команда здобула срібло. Поїхали діти разом із батьками, культурно збагатилися, відвідували місцеві пам'ятки, замок Паланок. У 2021-му ми задали такий темп, так згуртувалися, утворилася потужна команда. У жовтні 2021-го була Європа, у листопаді — чемпіонат світу.
Ми завоювали золото, срібло та дві бронзи на Чемпіонаті Європи.
Потім, через місяць, завоювали золото, срібло і бронзу на Чемпіонаті світу.
Миколаїв. Після Чемпіонату світу — 2021Фото: З архіву Юрія Галімона
Я гадав: що наша команда зможе зробити у 2022-му році, якшо у 2021-му ми змогли зробити те, що ми ніколи за весь час існування організації не робили? І тут — таке... Обрізало повністю всі плани на 2022-й рік.
Мав бути потужний чемпіонат у червні в Іспанії — у Валенсії, чемпіонат світу. Ми мали їхати туди із призерами світу та Європи: Анастасією Давиденко, Станіславом Струкуленком, Сергієм Поліщуком, Анною Мелегою.
Перехідний Кубок Миколаївської області шість років поспіль тримає Первомайськ
«Перш за все, нам потрібна Перемога»
Зараз змагання в Україні не проходять. Все відбувається за кордоном. А поїхати за кордон коштів нема. Хоча дозвіл є на виїзд тренера з командою — мене можуть випустити десь на тиждень. У жовтні проходитиме Чемпіонат Європи у Лісабоні, в Португалії. Заходи відбуватимуться в Румунії, у Софії, в Болгарії. Ми могли б показати класний результат, виступити на гідному рівні. Морально, емоційно підтримати нас усіх.
Але нема фінансової можливості вивезти хоча б топових спортсменів за кордон.
У березні спортивна секція не працювала. Та вже у квітні, коли стало зрозуміло, що наступ окупантів загальмував, ми вирішили відкрити секцію карате. У березні я віддав ключі від підвалу мешканцям будинку: ті, хто не виїхав, тут ховалися під час повітряних тривог. Згодом отримали пояснення військових, МНС щодо «правила двох стін». Це набагато безпечніше, ніж непристосований для укриття підвал, який має лише один вихід. Ми бачили Бучу, ми бачили Ірпінь, де люди по три тижні сиділи у підвалах...
«Дітьми треба займатися: це те, що нас врятує»
У квітні, коли ми розпочали тренування, вирішили ніяких громадських внесків не брати. Займаємось, гуртуємось, тримаємось — до кращих часів. Деякі батьки фінансово підтримують, щоб мали можливість хоча б сплатити комунальні платежі. І справа не тільки у коштах: через війну відчувається постійний психологічний тиск. До того ж, деякі спортсмени виїхали.
— Чи багато зараз залишилося спортсменів?
— У центрі близько 15-ти, на Коротченка більше, десь чотири десятки. Дуже багато новачків, приїжджих: з Харкова, з Миколаєва, з Херсона дітки ходять, займаються. З усіх учнів — відсотків 30% тих, котрі через війну переїхали до нашого міста. А є ж і такі, що виїхали.
— Ходять і хлопці, й дівчата?
— Так. Хоча для дівчат це важко: цей спорт доволі жорсткий, але дівчата дуже гарно проявляють себе. Навіть краще за хлопців. Дівчата більш відповідальні, більш старанні.
Нагороди Первомайської федерації кіокушин-карате
Зараз працюємо за бажанням людей. Тримаємо ритм, тримаємо дітей, щоби вони були зайняті, не зависали в телефонах. Під час карантину помітив, що діти стали не такі. Неуважні, неактивні. Я вважаю, перш за все, треба займатися дітьми. Дітьми треба займатися в садочку, дітьми треба займатися в школі, з дітьми треба займатися спортом. Оце те, що нас врятує.
Південна ініціативна група «Гард»: об'єдналися заради Перемоги
— Розкажіть, з чого починалася Південна ініціативна група «Гард», яка із березня 2022 активно допомагає нашим захисникам?
— Ми з моїм колишнім учнем Давидом Янішевським почали шукати бронежилети. Ініціатором був я, говорив йому: нумо щось робити, допомагати. Вийшли на його друзів за кордоном. Знайшли броники у Німеччині, звідки їх переслали у Київ. А тоді, на початку, всі боялися їхати в Київ. Тож ми вирушили удвох: на бусі та на моїй 10-ці з причепом. Приїхали на Поділ, ледве завантажилися. Один броник важить
Із Давидом ЯнішевськимФото: З архіву Юрія Галімона
Привезли броники, вони були 2-го класу — слабенькі для військових потреб. Тоді ми почали шукати залізо. Я пішов до Ощадбанку, відкрив картки. Ми почали збирати кошти на залізо для бронежилетів. Ми — це брати Сергій та Руслан Клименки, Валентин Волянський («Первосат»), потім я, Дмитро Погребнюк, Василь Капацина та Анна, його донька, дуже крута, активна дівчина — саме вона на початку залучила до нашого проєкту багато коштів. Ми усі об'єдналися заради Перемоги.
Спочатку збиралися у мене в спортзалі, потім у Василя Капацини в кінотеатрі, який саме тоді знову відкрився. Створили групу-чат, назвали її «Броня». Почали у цій групі працювати, декілька разів зустрічалися, вирішували нагальні питання.
«Випробовували кожне залізно, яке привозили»
Ми закупили лист металу, потім другий та третій: загалом на понад півмільйона гривень. Хлопці домовилися із цехом, вони шили плитоноски. Близько 450 бронежилетів, що ми привезли — кевлаврові, другого класу, підсилювали залізними плитами. Домовлялися із нашими військовими, везли ті плити на стрільбище, випробовували кожне залізно, яке ми привозили — цим займалися брати Клименки. Тестували залізо, потім клеїли на кожну плиту наліпку, де писали, з якої відстані стріляли, яким калібром. І тільки після цього пакували та відправляли плитоноски та бронежилети.
Спортсмен з Херсона у бронежилеті, виготовленому волонтерами групи «Гард»Фото: З архіву Юрія Галімона
Побузький феронікелевий комбінат надавав нам технічну допомогу у виготовленні плит, дуже вдячні директору Денису Шевченку та головному інженеру Олексію Чорному.
— Скільки всього виготовили бронежилетів?
— Дуже багато. Чесно кажучи, важко порахувати: реєструвати почали десь з середини нашого шляху. Спочатку просто роздавали — під підпис, під фото, під заяву. Дмитро Погребнюк десь знайшов ще, з-під Києва привезли метал, який передали волонтери.
Потім питання з брониками затихло, вже більш-менш ними були забезпечені. Анна знаходила через волонтерів — у Польщі, в Німеччині — медикаменти, турнікети, аптечки, сухпайки, консерви. Я возив це хлопцям, їздив у Миколаїв, за Миколаїв, разів 15.
Шляхом до Миколаєва. У полі стирчить російський снаряд
Чим ми тільки не займалися! Шили кишені для броників, шили плитоноски із брезенту. Це все було на початку. Потім перейшли на автомобілі. Ford Transit, бусик, пофарбували, відремонтували, привели у відповідний стан та віддали військовим. Потім зробили УАЗик-1, потім «таблетку» передали нашій 40-й артилерійській бригаді.
Потім Сергій та Руслан почали збирати на дизель-генератор. А їх не було в наявності. Їх усі розкупили, а завозу не було. Були дуже дефіцитні ці дизель-генератори, тому що хлопцям потрібно заряджати телефони, заряджати рації. Ми шукали, один знайшли на складі, віддали хлопцям під Херсон. Ціни на генератори піднялися. Тоді брати почали робити зарядні пристрої із сонячних панелей. Вони не тільки придатні для заряджання телефонів, рацій, а ще працюють як павербанки.
Я так думаю, що нормальних людей війна змінила. А ненормальні залишилися такими, як були. Моїх усіх знайомих війна змінила. Змінила стиль життя, змінила погляди.
Дитячі малюнки, які Юрій привозив військовим разом із допомогоюФото: З архіву Юрія Галімона
Не розумію, коли люди під час війни гучно святкують, викладають пости в соцмережах із надувними кульками. Гаразд, зібратися родиною, привітати з днем народження — так, але навіщо це викладати? Якщо ми хочемо жити в нормальній країні — успішній, розумній, квітучій — ми маємо щось робити. Ми маємо про це говорити, маємо про це писати, маємо людям пояснювати.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
