Первомайчанка Маргарита Ворона не просто чекає свого чоловіка з полону. Вона бореться за його повернення усіма можливими способами. Морський піхотинець Олег Швець з перших днів повномасштабного вторгнення стояв на оборонних позиціях Маріуполя. Востаннє Маргарита чула голос чоловіка 2 березня. Як війна змінила життя цієї родини — в матеріалі на Гард.City.
Про своє життя «до»
Маргарита та Олег разом з 2017 року. Мають двох дітей — трирічного сина та десятирічну доньку.
Маргарита ж завжди була «домашньою», прагнула сімейного затишку. «Коли ми познайомилися, він служив в своїй улюбленій 36-ій бригаді. Починав служити по мобілізації, коли ще була АТО, він пішов туди добровільно. Потім продовжив контракт. А потім, коли я не захотіла жити в іншому місті і в нього закінчився контракт, мій Швецик (так Маргарита ласкаво називає чоловіка — авт.) звільнився і приїхав на Первомайщину. Пізніше тут теж служив. Моя душа не витримувала тієї служби, бо дружина військового — це не дуже весело, це коли живеш більше сама, ніж з чоловіком. Але він був готовий звільнитися, аби бути поряд. Коли Олег останній раз звільнився з військової частини і влаштувався на цивільну роботу, я дуже раділа. Хоча цивільна робота — не для нього. Для нього його товариші по службі були сім'єю, і він мені неодноразово про це говорив. Я аж ображалася», — розповідає Маргарита про своє життя «до».
А «після» — повномасштабне вторгнення, російський полон і пів року пошуків, очікувань і надії.
Війна і мобілізація
— Як почався ранок 24 лютого для вашої родини?
— Зранку ми, як завжди, перед роботою увімкнули новини. Олег каже: «Війна! Лечу у військкомат». Сперечатися з ним — марна справа. О першій годині дня він був вдома вже з повісткою. Відвіз нас в село. Я, звісно, цього не хотіла, бо хотілося ще хоч один вечір побути з ним вдома. Я розуміла, що він їде, я бачила ту повістку і бачила, куди він їде. Я розуміла, що він їде в Маріуполь і нічого доброго там не буде. 25 лютого мій чоловік поїхав на Миколаїв, а звідти вже за розподілом на Маріуполь. З 26 лютого він тримав позиції оборони Маріуполя разом з усіма морськими піхотинцями 36-ї бригади, в складі 501 ОБМП — це та частина, яка була в Бердянську.
Крайній раз він телефонував 2 березня — привітав нашого сина з Днем народження. З того часу більше я його не чула.
«На руках його винесу і на плечах додому понесу»
— І з 2 березня ти не знаєш, що з твоїм чоловіком?
— Зараз вже знаю. Я 10 днів чекала, зв'язку не було — і я стала бити в усі дзвони. Почала телефонувати на «гарячі лінії». Спочатку ще були на зв'язку його товариші по службі, з якими я могла зв'язатися в соцмережах. Але до 29 березня не було жодних новин. Куди не напишу — ніхто нічого не знає. Телефоную в частину: «Такого немає в складі частини». Телефоную у військкомат: «Все нормально, вони на позиції». Потім вже, коли кинула клич в соцмережах, написала, що розшукуємо, мені відписала сестра його побратима, що вони на позиції, в них все добре, але немає зв'язку. Її брат зв'язався через командування — він офіцер, йому дали змогу зв'язатися. А потім я в одному телеграм-каналі побачила відео, де ведуть наших хлопців, і підписано було, що 501 ОБМП взято в полон. Свого чоловіка я там не побачила. Не бачила його за цей час ні на фото, ні на відео, ніде його не було і немає досі.
— Але ти знаєш, що твій чоловік живий?
— Я завжди відчувала, що він живий. Він мені й сниться. Були такі дні, що я просто себе не відчувала. Я могла по 2 дні нічого не їсти, я молилася всі ті дні.
Тепер я знаю. Я знайшла вихід на військову частину. Мені відповіли, що хлопці в полоні 100%. Але мені треба було 1000%, мені треба було залізобетонних доказів. Звісно, я до останнього вірила, а тепер вже й знаю, що він живий. Знайшли ми його своїми силами. Я знаю, що живий, і знаю де він. Всі можливі заяви мною написані, всі процедури пройдені, вся інформація надана.
— Які твої подальші дії? Що ви, родичі полонених, зараз можете зробити, щоб якнайшвидше повернути їх додому?
— Ми, жінки військових, робили велику помилку, коли писали в соцмережах: «Всі закрийте роти і мовчіть, бо ви їм робите тільки гірше». Ми закривали роти і мовчали, бо боялися зробити гірше. Хоча їм вже гірше не зробиш. Наші хлопці вже у них (росіян — авт.) в руках, вони вже там. Не треба було мовчати, дуже довго ми мовчали. Зараз ми збираємося, їдемо в Київ, де мають бути представники влади, координаційного центру, нам дали згоду на мирну акцію. Ми вже мовчати не будемо. Азовці не мовчали. І ті, за кого кричали всі соцмережі, вже вдома. Ми теж хочемо, щоб наші рідні були вдома.
Нас багато, більшість із нас вже як одна сім'я просто
Нас багато, більшість із нас вже як одна сім'я просто. Ми можемо один одному розповісти, що завгодно, ділимося усім. Не тільки наша 36 бригада. Нам болять всі. Тому що вони всі гідні, щоб їх відпустили, щоб їх обміняли. Особливо ті, хто тримав Херсон, хто тримав Маріуполь. Великі втрати, і зниклих безвісти багато, і полонених багато. Дуже важко це все. Командування на контакт практично не йде, спілкуються з нами неохоче. Але ж ми не просимо чогось, ми вимагаємо того, на що маємо право. Я розумію, що саме ми маємо щось робити. Я задаю мільйони питань всім. Я висловлююсь відкрито про те, що не подобається. На «гарячій лінії» мене вже знають по імені. Вони знають, за кого я телефоную. Я телефонувала навіть в турецьке посольство. Я вже не знаю, куди кричати, щоб своєму чоловікові хоч якось допомогти.
— Чому в турецьке?
— Ну як, їхній президент спілкується з пуйлом? Спілкується. То хай він якось посприяє!
— Маргарито, що зараз для тебе найважче? Чого найбільше не вистачає без чоловіка?
— Душі. Ця війна забрала мою душу. Так, я так само прокидаюся вранці і лягаю спати ввечері, зі мною поруч діти. Слава богу, здорові, не голодні. Ми спимо, вчимося, діти ростуть, тішать. Просто... немає душі.
— Скільки разів ти намагалася зв'язатися з чоловіком?
— Та я досі намагаюсь додзвонитися йому, навіть на вимкнений телефон. Я пишу Олегу СМС. Колись він, може, їх відкриє і прочитає. Пишу про все, що в нас відбувається: про дітей, про себе, що робили, чи не захворіли, пишу: «Сьогодні телефонувала в посольство».
— Чи знають ваші діти про те, що їхній тато в полоні?
— Син ще занадто маленький, щоб повністю це зрозуміти. В нього спочатку був стрес, як для маленької дитини, сумував, зараз трошки заспокоївся, призабув. А донька плаче дуже часто. Ховається, щоб я не бачила. Вона все розуміє. Дуже сумує. Заспокоюємо одна одну. І я плачу кожного дня. На кухні, поки готую. Перед сном. Якщо заговорити і зачепити цю тему — звісно, прориває, бо воно зсередини пече.
Рятує віра в те, що ми скоро зустрінемося
— Що рятує від важких думок?
— Рятує віра в те, що ми скоро зустрінемося. На якій території його б не обмінювали, я планую там бути в перші хвилини. З того автобуса, мабуть, на руках його винесу і на плечах додому понесу. Мені не важливо, яким він буде, головне, що це він — і все! Багато зараз переосмислилось: що ти робив щось десь не так. Ми багато не цінуємо, що для нас роблять наші близькі. Ми не цінуємо свого життя і робимо те, що не потрібно робити. І говоримо те, що не потрібно говорити. Бо ти сказав щось образливе, а вибачитись можеш і не мати нагоди. Ми з чоловіком пройшли багато тернистих шляхів. Я дуже сподіваюсь, що це остання така розлука.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
