Наш земляк-психолог з величезним досвідом допомагає українським біженцям у Польщі повертатись до нормального життя. З якими психологічними проблемами зіштовхуються українці, які вимушено покинули домівки, як проходить адаптація біженців до життя в Польщі та хто їм з цим допомагає — читайте в інтерв'ю зі Станіславом Гоцуляком на Гард.City.
Станістав Гоцуляк має 17 років професійного стажу, розпочинав свою діяльність в Первомайському центрі соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді. Пізніше працював психологом у швейцарській компанії, реабілітаційному центрі для людей з особливими потребами, а також у вищому начальному закладі. Нині Станіслав Гоцуляк — психолог Фонду Польського міграційного форуму (Fundacja Polskie Forum Migracyjne), надає психологічну допомогу українським біженцям в рецепційних центрах Польщі.
Станіслав Гоцуляк із Доротою Завадзкою, відомою на всю Польщу психологинею, авторкою книжок-бестселерів, ведучою популярних телешоу, зокрема «Суперняня». Дорота працювала рядовим волонтером в рецепційних пунктах
Рецепційні пункти в Польщі — українцям
— Станіславе, якою була ваша реакція на звістку про повномасштабне вторгнення росії?
— Ані початок війни 2014 року, ані повномасштабне вторгнення 24 лютого не були для мене якоюсь несподіванкою. У січні написав пост в одній із соцмереж про те, що «московські орди знову дивляться на нас через приціл». Знання історії нашого народу дозволило бути психологічно готовим до того, що трапилось.
— Як давно ви працюєте у Варшаві? Коли і чому вирішили працювати в рецепційному центрі?
— Переїздити до Варшави всією родиною ми зібрались ще минулого року. Моя дружина у грудні отримала стипендію для молодих митців Gaude Polonia, тож почала вивчати польську, а я вже мав базові знання. Тому у нас дещо відмінна від інших ситуація, адже наш переїзд до Варшави був запланований. До того ж, я маю інвалідність і вже багато років знятий з військового обліку як непридатний до служби, зокрема, і у воєнний час. Тож у цих умовах міг волонтерити та працювати за фахом. Бути ефективним у ролі волонтера на варшавських вокзалах у перші дні війни допомагало також знання англійської — у той час було дуже багато іноземних студентів з України та їхніх родин, багато волонтерів зі всього світу. Допомогти порозумітись з вокзальним касиром чи господарями помешкань, які приймали до себе біженців, теж було важливо. Але як з’ясувалось, психологічна допомога була набагато більш затребувана. Тож уже в перших числах березня я зосередився на роботі за фахом.
— Реалізувалась ця робота в рецепційних пунктах, я правильно розумію? Розкажіть, для розуміння, чим займаються рецепційні пункти в Польщі в цілому? Які види допомоги надають?
— Рецепційні пункти відкрили у Варшаві у перші ж дні по вибуху повномасштабної війни. Вкажу лише ті, у яких працював особисто. Це варшавські GlobalEXPO (у пікові періоди тут було більше 3 тисяч осіб одночасно) та Torwar (більше 600 осіб), а також PTAK у передмісті Варшави (більше 7 тисяч). Спершу ідея полягала у тому, щоб людям, які тікають від війни, надати в них можливість забезпечити базові потреби — поїсти, поспати, помитись. Від цього і формат — великі зали (зазвичай перелаштовані під ці потреби виставкові центри, спортивні чи концертні зали), в яких рядами виставляються сотні розкладачок. Поруч — місця для харчування та обладнані туалети та душові. Крім цього, цілодобовий медичний пункт, спеціальні локації для отримання інших послуг — безкоштовні сім-картки, психологічна і правова допомога, дитячі кімнати, консультації щодо працевлаштування, транспорту. Згодом почала працювати функція релокації. Представники різних країн приїжджають з пропозиціями переселення, збирають бажаючих у групи і організовують переїзд. Виглядає це приблизно так: з’являється, приміром, група іспанців 5-6 осіб, вивішують свій прапор над столиком, записують усіх бажаючих, яким гарантують проживання, харчування та щомісячну грошову допомогу. Коли набирають 130 осіб, сідають всі разом у два автобуси і їдуть до Будапешту, де їх вже чекає літак до Мадриду. Звідти їдуть розселятися у комуни, розташовані у мадридському передмісті. Звісно, до такого роду послуг допускають лише ті місії, які вже мають репутацію і перевірені під час попередніх гуманітарних криз у світі.
Команда психологів ПФМ, що працювала в рецепційних центрах
— Як довго можуть перебувати українці в рецепційному пункті? І що далі?
— Хтось не затримується і кілька днів, а хтось мешкає тут місяцями. Втім, рано чи пізно люди все одно вирушають звідси. Варіанти такі: частина повертається додому, хтось — в інші локації у Варшаві (у хостели на кількадесят або кількасот мешканців, в приймаючі польські родини або у приватне орендоване помешкання), ще частина — роз’їжджається по Польщі або до інших країн. Перебування в рецепційному центрі, якщо воно довготривале, саме по собі також може стати психотравмуючим фактором. Відповідно, вихід за межі його замкнутого простору вже має терапевтичний ефект. Тому частину зі своїх постійних клієнтів я з часом почав приймати у кабінетах психологічної допомоги нашого фонду. Трапляються й випадки, коли робота з клієнтом триває в онлайн-режимі після його переїзду до іншої країни.
В ідеалі психологічною опікою слід охопити всіх
— Яку допомогу надаєте ви як психолог? Кому? В якій формі?
— Насамперед, це кризова інтервенція, свого роду швидка психологічна допомога тим, хто перебуває у стані кризи, пов’язаної з війною. Вона стосується людей, які втратили рідних, житло, майно, пережили досвід окупації, а часом навіть насилля і тортури. Інша категорія — люди, які вже мали довоєнний досвід роботи з психологом. Тобто у їхньому випадку досвід війни накладається на вже наявні психологічні проблеми і, на відміну від кризової інтервенції, де часто буває лише одна сесія, вони можуть потребувати тривалої терапії.
— Чи кожен українець, який звертається до рецепційного центру, потребує психологічної консультації чи допомоги? Яка частина біженців має психологічні травми? Які саме? З чим доводиться працювати найчастіше?
— Якщо відверто, кожен, хто опинився в рецепційному центрі, так чи інакше отримав психологічну травму війни. Сам раптовий від’їзд з постійного місця проживання — це потрясіння, адже розриваються звичні соціальні зв’язки, втрачається робота, статус, знижуються стандарти і якість життя. Не кажучи вже про тих, хто переживає екстремальні травматичні події, втрати, про них окрема розмова. Отже, у декого ця травма війни і вимушеного переселення призводить до гострого стресового розладу, а якщо людина не справляється з ним — до посттравматичного стресового розладу (ПТСР). В ідеалі психологічною опікою слід охопити всіх, навіть тих, хто має потужні адаптаційні здібності та високий рівень стресостійкості. Навички саморегуляції, дихальні вправи, правила психогігієни, психопрофілактики — це такі елементарні речі, яких можна навчитись, не чекаючи на появу якоїсь яскравої симптоматики.
— Чи доводиться переконувати людину попрацювати з психологом?
— Переконувати отримати психологічну допомогу — не найкраща ідея. Зазвичай це відбувається так: людина або звертається сама, або надходить запит від волонтерів чи працівників медичного пункту, які звертають увагу на зміну поведінки, яку помітили в залі — розпач та плач, агресію та крик, дезорієнтацію, апатію або заціпеніння.
— Як довго працює психолог з однією людиною?
— Стандартно це 40-45 хвилин, якщо йдеться про кризову інтервенцію. У разі тривалої роботи з циклом сесій — одна година.
— Чи завжди вдається надати ефективну допомогу?
— Коли є готовність до отримання такої допомоги, вона ефективна. Втім, є випадки, коли це зробити неможливо. Наприклад, якщо людина потребує не психологічної, а психіатричної допомоги. У таких випадках ми звертаємось до колег-психіатрів, або викликаємо «каретку», по приїзду якої з’ясовується, чи становить людина небезпеку для себе і оточуючих та приймається рішення про її госпіталізацію.
— Скільком людям щодня надається допомога в пункті і особисто вами?
— Якщо йдеться про рецепційні пункти, психологи нашого фонду змінюють одне одного, тривалість чергування — 4-6 годин. Ми маємо звітність, тож можу дати точні дані принаймні щодо себе. Щомісяця це близько 90 консультацій.
— Чи можна виділити категорію людей серед тих, що перебувають в рецепційних центрах, яка є найбільш вразливою?
— Власне, більшість тих, хто мешкає у рецепційних центрах, — це жінки з дітьми, пріоритетна увага надається багатодітним родинам та тим, в яких виховуються діти з особливими потребами.
З вихованцями Білоцерківського дитячого будинку-інтернату, які були евакуйовані в перші дні війни
Поляки створили максимально сприятливі умови для адаптації українців
— Як проходить адаптація біженців до життя в іншій країні, зокрема, в Польщі? Які чинники на це впливають?
— Адаптація вимагає включеності в життя країни, в якій ти знаходишся. Тому велике значення має знання мови. У Польщі створені всі умови для оволодіння польською українськими біженцями. Ці послуги безкоштовні, працюють курси, розмовні клуби. Скажімо наш фонд має проєкт Chodź na słówko («Заходьте на слово»). Спочатку у вас питають про вік, стать, професію, визначають інтереси. Виходячи з цього, підбирають волонтера, носія мови, з яким ви зустрічаєтесь в зручних для вас місцях і комфортною для обох регулярністю. Найкраще до нового мовного середовища адаптуються двомовні або україномовні, адже українська ближча до польської. Вже початковий рівень знання мови дозволяє вийти за межі своєї капсули і спілкуватися не лише зі співвітчизниками, а отже — бути більш конкурентним на ринку праці. Тут слід зазначити, що всі, хто перетнув українсько-польський кордон від 24 лютого, мають право отримати за спрощеною процедурою PESEL — аналог нашого коду платника податку — а отже, і право на офіційне працевлаштування. Також українці мають право на медичне обслуговування та освіту, отримання матеріальної допомоги на дітей. У цілому, це всі ті права, які мають самі поляки, окрім права обирати та бути обраним на виборах. Скажемо відверто: поляки створили максимально сприятливі умови для адаптації наших співгромадян.
— Чи легше проходить цей процес у дітей, підлітків?
— Чим менші діти, тим легше. Усі українські діти можуть вільно влаштуватись у дитсадок та школу (з яслами трохи важче). Навчатися — це не лише право, а обов’язок дітей у Польщі. Це стосується й українських дітей. Втім, дехто з батьків йде шляхом найменшого спротиву, організовуючи для своїх дітей (часом формально) дистанційне навчання в українській школі. Тоді як в Польщі є і суто українські класи. Виглядає на те, що перебувати в них легше лише на початковому етапі. Краще інтегруються ті, хто ходить у змішані або повністю польські класи. Підлітки та молодь мають шанси вступити до ліцеїв, технікумів, вишів та отримати європейський документ про освіту.
З координаторкою рецепційоного центру від Мазовецького воєводства Асею Микульською на Великдень у GlobalEXPO
Жахлива гуманітарна катастрофа, масштаби якої ще не встановлені
— Що таке «синдром вцілілого»? Чи є такий професійний термін? Як пропрацьовується?
— Здається, тут буде доречно розглянути конкретну ситуацію. Наведу такий приклад, зберігаючи конфіденційну інформацію, звісно. До мене звернулась жінка пенсійного віку, яка все життя пропрацювала фельдшером у сільській амбулаторії. Перебувати в безпеці у таборі біженців їй морально важко, мучать докори сумління, вона рветься на фронт медсестрою, «врятувати хоч одне життя». Моя справа не давати поради і готові рецепти, а допомогти людині самій прийти до оптимального рішення. Шляхом задавання мною питань, уточнень, вона прояснила для себе, що з огляду на вік і наявність низки хронічних захворювань, вона має дуже примарні шанси потрапити на першу лінію фронту і рятувати там поранених воїнів. Натомість, працюючи тут (хоча б прибиральницею) та допомагаючи біженцям у вільний від роботи час як волонтер, вона зможе заробити якісь гроші і надіслати їх рідним в Україну. Ті, не маючи роботи, зможуть принаймні купити продукти харчування та сплатити комунальні послуги. Таким чином, це буде її посильний внесок в життя своїх рідних та в економіку воюючої країни, її власний фронт. До речі, волонтерство на вокзалах і в рецепційних пунктах, плетіння маскувальних сіток чи виготовлення продуктів харчування для заморозки — до таких рішень люди зазвичай приходять самі для подолання цього «синдрому вцілілого».
— Чимало українців намагаються якомога швидше повернутись додому, попри небезпеку життю і здоров'ю. Чому?
— Не всі здатні адаптуватися в чужій, хай навіть територіально і ментально близькій країні, максимально дружній і приязній. З 24 лютого кордон з Польщею перетнуло 7 мільйонів осіб, у зворотній бік відправилось 5 мільйонів, це офіційна статистика. Щоб спробувати відповісти на Ваше питання також треба розглядати ситуацію окремо по кожному регіону, вона відмінна. По своїм клієнтам я прослідкував таку тенденцію: стабільно висока кількість людей тікала з Донбасу та Харківщини від самого початку війни і дотепер, потім була хвиля зі столиці та Київщини, наступна — з Маріуполя, вже влітку — Запорізька та Херсонська області (люди тікали звідти через Крим, потім росію, потім країни Балтії і цей шлях міг тривати до двох місяців). Після відступу ворога з Київщини чимало моїх клієнтів повернулись до столиці й передмість. Але декому просто нема куди повертатись. Щодо тих, хто прийняв таке рішення, важливо, щоб вони розуміли рівень ризиків і загроз (особливо ті, які повертаються з дітьми). На жаль, не всі здатні усвідомити, що поки що не вдасться повернутись у свій довоєнний дім у своїй довоєнній країні, навіть якщо він фізично зберігся. Є такі, що повертаються додому, а потім знов до Польщі, є такі, що змінюють країну перебування. Загалом маємо картину жахливої гуманітарної катастрофи, масштаби якої ще не можна достеменно встановити поки триває війна.
— Чи готові були психологи до такої специфіки, об'єму роботи?
— Скажу особисто про себе. Ніколи не уникав жодної категорії клієнтів і зараз це дуже допомагає. Ще у Первомайську консультував нарко- і алкозалежних, людей з особливими потребами, виїжджав до Арбузинки для роботи з засудженими, працював у пологовому із породіллями, які відмовились від своїх новонароджених дітей тощо. Знадобився (в емоційному плані і плані стресостійкості) досить екстремальний досвід роботи в Психологічній службі Майдану у 2013-2014 роках. Тож зараз я не уникаю роботи, ні з тими, хто переживає важку втрату (чи має від мене дізнатися про неї), чи, скажімо, з онкохворими на термінальній стадії.
— Як приймають і сприймають українців у Варшаві зараз, після місяців допомоги мільйонам біженців? Чи знизився градус емоційної підтримки?
— Порівняно з першими місяцями, принаймні зовні ситуація дещо змінилась. На вулицях вже немає українських прапорів на кожному кроці чи безкоштовного проїзду на всіх видах транспорту. Але підтримка України в цій війні залишається на стабільно високому рівні. Причому це стосується як польської влади, так і опозиції, як еліт, так і просто активних громадян. Для тих, хто хвилюється щодо антиукраїнських настроїв у польському суспільстві наведу один такий приклад. Нещодавно став свідком мітингу на Площі Дефіляд у самому центрі Варшави. Його організатори виступали проти «українізації Польщі». Так от, у вихідний день, на центральній площі кількамільйонної столиці зібралось аж сто учасників цього мітингу, вони досить галасливо, але швидко пройшлись центральною вулицею і непомітно розчинились у натовпі. До речі, біля них стихійно зібрався альтернативний мітинг на підтримку України. В очах багатьох поляків ми залишаємось рятівниками від орків, дикої орди. Не від одного поляка за цей час довелось почути одну й ту саму думку: якщо вам не вдасться встояти, наступними будемо ми.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
