В Україні, мабуть, складно знайти бодай якусь людину, чиє життя не змінило російське вторгнення. Зруйновані плани, покалічені долі, покинуті домівки, знищений бізнес. Перераховувати можна нескінченно. Героїня нашого матеріалу Олеся Ротарь, волонтерка зі стажем та засновниця модельної школи у Первомайську, розповіла, як війна вплинула на неї, її власну справу та родину.
Олеся РотарьФото: з особистого архіву
«Лесю, мені так страшно, все вибухає, почалась війна»
— Звістка про повномасштабну війну, як це було в тебе?
— Для більшості моїх знайомих це була несподіванка. Напередодні я зустрічалася з подругою і ми сперечалися, чи почнеться війна. Я не вірила в це, і доводила, що ніякого вторгнення не може бути. І вже рівно через добу я зрозуміла, наскільки помилялась. Не знаю чому, але тієї ночі я дуже погано спала. А сон в мене міцний, не добудишся. І от зранку я бачу усі ці публікації, сторіз. Ці всі гелікоптери на відео, вибухи. Моя знайома з Києва мені написала: «Лесю, мені так страшно, все вибухає, почалась війна».
На той час в Києві працював мій чоловік. Я йому дзвоню, він не бере слухавку. Дзвоню ще раз, абонент недоступний. У мене починається панічний ступор.
Трохи згодом чоловік таки вийшов на зв'язок. Сказав, що всіх працівників фірми, в якій він працював, розпустили, намагатиметься виїжджати зі столиці. Він почав пробиратись о 9-й ранку, а до Первомайська приїхав близько 23-ї години.
«Я дістаю зі свого рюкзака всі доки, віддаю, і в мене із речей залишається тільки спіднє і ноутбук. Оце я так зібралась»
— Коли ти виїхала за кордон?
— Знаєш, я не хотіла їхати і не планувала цього.
Коли мені кажуть: «Я виїхала просто. Зібралась і поїхала не вагаючись», — я не вірю в це. Прийняття такого рішення, як на мене, супроводжується надважкими ваганнями, переживаннями. Просто так може виїхати людина, на чиїх очах вибухнув її власний будинок, наприклад, чи щось типу того. Або ж той, хто абсолютно не обтяжений відповідальністю за рідних, за дітей, тварин. Тому я не вірю, що можна рішення про евакуацію прийняти швидко і безболісно. Принаймні, в ситуації з Первомайськом. Коли в перші дні ти не знаєш, чи дійдуть рашисти сюди, чи, якщо дійдуть, то коли і як. А в тебе діти. Тут безліч нюансів.
Стосовно мого виїзду за кордон була така історія: коли ми 27 лютого вивозили мою подругу з її дітьми і моєю Сонькою (Соня — це донька Лесі - авт.), я теж думала їхати з ними. Подруга, з якою ми їхали на той момент, вже була в тривалих стосунках з громадянином Німеччини. Вони планували весілля. До нього власне ми і їхали. Я всю дорогу до польського кордону вагалась, думала: можливо, я роблю щось неправильно, може, поки в мене є сили і можливості, я буду чимось корисна тут? І все в такому ж дусі. І от, коли ми вже були на кордоні, я раптом кажу подрузі: «Настю, я віддаю тобі Соню і повертаюсь назад». Почали сперечатись і я кажу: «Настю, ну давай думати логічно. Ми пробили дорогу, я зрозуміла, як це працює. Давай краще я допоможу знайомим і незнайомим людям виїхати. Я хочу допомогти хоч чимось».
Зрештою ми домовились. Настя говорить: «Добре, давай документи на доньку». Я дістаю зі свого рюкзака всі доки, віддаю і в мене із речей «багажу» залишається тільки спіднє і ноутбук. Оце я так зібралась.
— Тобто, я так розумію, ти не надто була налаштована на перетин кордону?
— Так, я, здається, навіть десь підсвідомо вже знала, що поки залишусь тут, в Україні.
— Отже, ти залишаєшся тут. Чим ти займалась?
— Ми з однодумцями, скажімо так, возили людей. Набирали групи, інформували їх щодо документів, кількості багажу тощо. Шукали транспорт. Також домовлялись із водіями, з якими я співпрацювала ще по модельній школі. Одразу попереджала, що можемо оплатити лише пальне. Тобто домовлялись про транспортування на благодійній основі. Водії, які згоджувались, прораховували кілометраж, називали суму, що потрібна на пальне, і ми вже шукали, де і як заправити бус. Вартість пального ми ділили між людьми, пасажирами. Потім я бігла до знайомого, в якого колись працювала на заправці. Кажу: «Григорович, виручай!»
Це ж були величезні об'єми пального. Нам ще вдавалося робити так: туди, до кордону, їде бус із людьми, а назад вже повертається завантажений польською гуманітаркою, яку розвозили на батальйони Правого сектору. Перший час ми возили допомогу прямо на частини, а трохи згодом вже почали доставляти вантаж сюди, на офіс, а там вже хлопці розподіляли, що і куди поїде.
Спочатку нам вдавалось знаходити і заправляти і великі автобуси і буси, вивозили чималі групи. А потім ажіотаж і паніка почали вщухати, деякі водії перейшли на «вільні хліби», самі вже набирали групи і заробляли на себе.
— Скільки тривала твоя робота з еваккуації людей?
— До квітня.
«Я готова бути під обстрілами, кулями і ракетами, аби лиш з тобою, мам!»
— Чому зрештою ти ухвалила рішення виїхати?
— Впродовж усього часу, поки ми тут метушилися з автобусами і людьми, я, звісно ж, тримала зв'язок із донькою. Попри щиру, наскільки це можливо, материнську опіку і увагу моєї подруги, моїй дівчинці було дуже непросто там, в чужій країні, в іншій сім'ї. Соню в Німеччині майже одразу ж відправили в школу. А німецька мова — це просто... (зітхає — авт.) І от з часом це все, що навалилося на дитину, почало її ламати. Вона дзвонила і говорила: «Приїдь до нас або забери мене. Я готова бути під обстрілами, кулями і ракетами, аби лиш з тобою, мам!» Я вже теж не витримувала цього розставання. Тож поїхала до доньки.
— Тут залишалось те, що утримувало тебе в Первомайську? Що було з твоєю модельною школою?
— Модельна школа вже була в хиткому стані. З трьох років її існування 2 роки — коронавірусні карантини і 1 рік — війна. До того ж, багато батьків моїх дітей також виїхали разом із дівчатками. Це мене може і тримало, але я розуміла, що реальних перспектив на перший час немає, треба бути реалістом.
Досягнення My sunny modelФото: з особистого архіву Олесі Ротарь
— А чоловік, син, як щодо них?
— Чоловік пішов служити. Він не в місті. Син тут, доглядає за хворою свекрухою. Він тримається молодцем, не жаліється.
«Лесю, ми маємо зробити фото на пам'ять. Ти реальна біженка»
— Твій від'їзд, як це було?
— Я довго виношувала ці думки: їхати, не їхати. Але, як я вже розповідала, донька. Я мала їхати до неї. Коли я зіштовхнулась з цінами на проїзд до польського кордону, то зрозуміла, наскільки все ж таки «безкоштовно» ми возили людей. Якщо для них це ставало в суму близько 800 грн, то мені ця поїздка обійшлась в 2 700 грн.
— Сама їхала? Чи з тобою хтось був?
— Їхала я одна. Це було психологічно складно. Знову навалюються ці всі думки: я зраджую країну, тут лишаються друзі, а я тікаю і все таке інше. А ще й до всього того я везла з собою купу баулів. І по ходу своєї «подорожі» до Німеччини довозила евакуйованим нами людям речі, які вони просили. Я везла пару валіз і пару «базарних» сумок.
А ще погода нормально підкачала. Я ще з Первомайська вділась легко, тут було тепло. І от вже в Польщі дощі, дощі, стає все холодніше. В’їжджаю я в Берлін, а там сніг. Ми мали там 3 години чекати потяг. Там дуже великий, п'ятирівневий вокзал. Також на вокзалі був розташований нереальних розмірів волонтерський центр. Я там підійшла до людей і попросила якусь ковдру, аби закутатись і відігрітись. Мені дали пледик, рваний, в дірках. Але я, звісно ж, дякую і на тому. Хоч трохи, але він мене виручив.
— Ти почала життя в Німеччині. Як це було?
— Спочатку я приїхала до містечка Гальберштадт, в якому зараз і живу. Зареєструвалася скрізь, де тільки можна. У німців в цьому плані все дуже суворо. Вони дуже педантично і прискіпливо підходять до усього. Німеччина — дуже бюрократична країна. Відкрити рахунок, отримати карту, віртуальну карту. Ні! Тільки особисто приходити до усіх інстанцій. Ані електронних черг, ані електронних документів. Найелектронніше, що ти можеш зробити, — написати електронного листа.
— Де ви там жили?
— Рівно місяць ми пробули у Маркуса і Насті, а потім нам надали трикімнатну квартиру. Там ми зараз мешкаємо вдвох з Сонею. Також нам щомісячно нараховуються виплати: на мене і на дитину. Зараз ми маємо посвідку на постійне проживання на 2 роки, право працювати і право на такі самі соціальні виплати, як і кожен тимчасово безробітний німець — 449 євро на місяць на мене і 311 євро на Соньку.
— Якщо не працювати, на що вистачає цих грошей?
— Ну, наприклад, на комуналку і трохи на продукти. Їх мало, звісно ж, але ж я дякую і за це.
— Маєш на прикметі якусь роботу там?
— Звісно ж. Я розглядаю варіант працювати по своїй темі — діти. Але для цього мені обов'язково потрібно знати мову. Тож зараз я і такі, як я, відвідуємо інтеграційні курси. Там ми вивчаємо мову, історію Німеччини і, зокрема — регіону та міста, в якому живемо. Ознайомлюємося з базовими законами і правилами проживання в Німеччині. І от ці курси ми маємо відвідувати близько року. В джоб-центрі — це в них типу нашого центру зайнятості — мене одразу розпитали, яка освіта, які в мене є дипломи та які я мої пріоритети по роботі. В мене диплом економіста. Німці запропонували йти на курси для бухгалтерів, але я одразу ж відрізала: «Найн», я не хочу. Я сказала, що останнє, чим я займалася, — це була робота з дітьми. Я пояснила, чим саме займалась та які мала в цьому успіхи. І їх це зацікавило.
«Ми, українці, не відповідаємо ганебним кліше, котрі нав'язують німцям пропагандисти»
— Розкажи про акцію, яку ви провели в місті Гальберштадт. Як вдалося долучити таку кількість незнайомих тобі людей на цей захід?
— Розпочну з самої ідеї та мети. В Німеччині дуже різне ставлення до українців. І також на це дуже впливають щотижневі мітинги неонацистів, які не люблять нас. Серед них є і чимало росіян, які ходять з ними на демонстрації.
Про ідею нашого мітингу. Якщо коротко, то я ставила за мету показати, що ми, українці, не відповідаємо ганебним кліше, котрі нав'язують німцям пропагандисти і усілякі сумнівні угруповання. Там від декого можна почути і те, що українці ледащо, жебраки і другосортна нація і тому подібне. Я ж хотіла показати, що ми виховані, красиві, інтелігентні і творчі.
І от я спочатку зверталася до адміністрації особисто, але там від фізичної особи такі заяви, як на проведення мітингу, не приймають. Лише від громадських організацій. Тож я звернулась до ГО «Об'єднання українців у Німеччині» і там мене почули, підтримали. Потім вже від організації була подана заявка. Мене дуже прискіпливо розпитували, досліджували, що я за людина, які в мене погляди. Було обговорено і домовлено, що на нашому заході не буде закликів, гасел. Вигуки, на кшталт: «Слава Україні!» там деким можуть трактуватися як провокативна поведінка. Зрештою нам таки дали дозвіл. Я кинула клич в місцеві чати, в яких були українці. Пояснила, що збираємо всіх своїх на мирну ходу. Люди схвально відгукнулися, підключилися. Спочатку нас зібралося саме шестеро ініціаторів, кожен зі своєю ідеєю. І ми це все скомпонували в певний формат. Почали збирати атрибутику: стрічки, прапори. Вишиванки нам надіслали з України.
Я знала, що німці від нас чекали якоїсь саме політичної провокації. Але ми там навели такого «культурного шороху», що місцеві точно були здивовані. Діти відкрили захід, заспівавши гімн України. Це було дещо. Потім ми спокійно пройшлись визначними місцями Гальберштадта, з прапорами, у вишиванках, все було красиво. Я думала, що нас там буде максимум до людей 200, а зібралось близько 400. І ми таки показали, що українці — це не оті злидні, яких дехто там собі вигадав у своїх головах. Українці — це культурна, талановита нація!
Після заходу до нас підійшла німкеня поважного віку і сказала російською: «Спасибо вам за это. Я так давно ждала, когда в Германии появится украинская культура».
Там дуже багато німців, що вже у віці, котрі знають російську.
— Ви перед цією ходою проводили репетиції?
— Так, ми зустрічалися в парку і репетирували там. До речі, саме в тому парку я зустрілась з одним інтелігентним німцем. Він якось дуже довго за нами спостерігав, вигулюючи свою собаку. Думала — шпіон чи провокатор. Зрештою не витримала і підійшла до нього, познайомилась. Виявилось, він соліст драмтеатру. Слово за слово, розговорились. Чоловік трохи спілкувався російською. І він запропонував нам свою допомогу в проведенні нашої акції. На захід надав колонки, мікрофон. Також наразі він пропонує, аби наші діти грали у його виставі «Гензель і Гретель». А дорослим — зіграти у виставі «Отелло».
От такі мої нові справи і знайомства в Німеччині.
Модельна школа My sunny model: все поки що стало на тривалу паузу
— Що ж зрештою з твоєю модельною школою зараз?
— Ой. Багатостраждальна моя My sunny model. Моя надія на її відродження вже ледве жевріє.
Фото: з особистого архіву Олесі Ротарь
Коли все почалось, я розуміла, що тут вже немає ніякої мови про бізнес. Люди покидають країну, дітей немає. Але я ще два квартали платила податки, а вже потім, будучі в Гальберштадті закрила ФОП через «Дію». Все.
Коли в травні між викладачами нашої школи почались розмови про те, аби запускатися знову, я написала в батьківський чат. Я відправила туди повідомлення-опитування: «Чи готові ви знову водити дітей на заняття? Так або ні?»
Із сорока батьків на позначку «Так» натиснули семеро. Усі інші відписала в особисті або подзвонили і пояснили свої причини відмови: час напружений, зала біля військової частини і таке інше. Я їх розумію, я ж і сама мати. Отак от і відірвався ще один із останніх якорів, що тримали мене тут. Все поки що стало на тривалу паузу.
— Твої діти-вихованці пишуть тобі?
— Так, інколи пишуть. Розпитують, як мої справи, чим займаємось, як там Сонька?
— Це дає тобі мотивацію, підтримку?
— Звісно. Це шалена мотивація і стимул не з'їхати з глузду.
— Там, в Німеччині, плануєш розпочати щось таке, як модельна школа?
— Я поки що не знаю. Треба зібратись з думками, з силами. Але те, що я хочу там працювати з дітьми, — то стовідсотково.
Фото: з особистого архіву Олесі Ротарь
— Школа My sunny model — це була найсерйозніша справа у твоєму житті? Я в плані масштабів і тривалості існування цього проєкту.
— Так, це однозначно. Я починала чимало справ. Всі вони були нетривалими, короткочасними. Дещо я сама покидала, коли воно мені не заходило. Але от школа — тут все було серйозно. Нас знали в усій Україні. І нас визнали.
«Не сперечайтеся зі мною про українську, у вас дуже швидко закінчаться аргументи»
— Як тобі німецька мова? Складно?
— Ох вже ця мова. Це мегаскладно. Спочатку тобі здається, що усі ці німці просто постійно гарчать. Розумієш? Просто гарчання і якась загрозлива інтонація. Таке враження, що вони «на приколі». Надскладна мова. Але я вчуся.
До речі, про мову в мене взагалі принциповий пунктик. Я про українську мову. От, наприклад, поляки дуже негативно ставляться до російської мови. Особливо їх чіпляє, коли людина говорить російською і вони, поляки, знають, що ця людина — українець. Це їм не налазить на голову і вони відкрито можуть зробити таким людям зауваження. Типу: «Українець? То чого ж тоді я чую від тебе російську? Як нам вас розрізняти?» Я особисто ставала свідком таких суперечок. Багато про це зі своїми знайомими говорю. Я і сама більшу частину життя спілкувалася суржиком, російською. Зараз все. В мене є чимало недоліків з вимовою, але я працюю над цим. Мені байдуже, що російською мені було звичніше і зручніше. Цього більше не буде. І коли мені хтось каже, що ми так звикли, так зручніше, або «ми с вастока, ми так нє умєєм» і так далі, я цього абсолютно не сприймаю, як те, що може виправдати російську. Я кажу: «Сперечаючись зі мною про українську, у вас дуже швидко закінчаться аргументи на користь російської мови з вуст українця».
«Війна розділила мою родину. Вона розкидала нас»
— Оцей твій приїзд до України, до Первомайська — це заплановане чи спонтанне рішення?
— Так склалося. В мене було в планах якось приїхати на пару днів. А тут я дізналась, що чоловіку на службі дають пару вихідних. Тож зірвалась і поїхала сюди. Справа в тому, що в червні було 25 років нашого подружнього життя. Ми «відзначали» цю дату на відстані одне від одного. І от вчора ми з ним провели фотосесію, приурочену цій даті. Я кажу: «Толіку, ми так давно разом і не маємо нормальних фоток. Давай домовимось з фотографом, виїдемо кудись».
Він мені каже: «То що, я по формі буду, чи як?»
Я кажу: «Ні, тільки не по формі. Ти у формі красень, звісно, але я не хочу, аби наші спільні фотографії асоціювались в мене з цими жахливими часами».
Фотосесія на ПервомайщиніФото: з особистого архіву Олесі Ротарь
І от вчора ми були на просторах Мигії, познімались, подихали повітрям, трохи провітрили мізки від накопичених проблем.
— Що в тебе відібрала війна?
Тут Леся не витримує, починає плакати.
— Так і знала, що заплачу. Війна змусила мене дуже сильно засумніватися в собі. Я ніби починаю життя спочатку. Як дитина вчиться говорити, так я зараз заново вчусь жити, приймати якісь рішення. Мені страшно. Я дуже боюсь планувати. Я боюсь, що знову напланую собі чогось, а воно в один момент раз — і зникне кудись. Війна розділила мою родину. Вона розкидала нас. Я з донькою в чужій країні, чоловік на війні. Син тут, з хворою свекрухою, якій потрібен догляд. Мені не складно забрати сина з собою. В нього група інвалідності, по якій можна перетнути кордон. Але ж тоді тут лишається родичка без догляду. Складно все. На щастя, мене дуже підтримує мій чоловік. Він вірить в мене більше, аніж я сама. Це дуже допомагає триматись.
«Я хочу, аби час мого перебування в Німеччині можна було підсумувати в якийсь корисний, продуктивний етап життя»
— Лесю, які твої плани на Перемогу?
— Я не буду зараз розкидатись такими фразами, типу: одразу повернусь, задумаю щось грандіозне, все буде так, як раніше і так далі. Ні. Звісно ж, це мета і мрія кожного українця. Я теж про це мрію і багато думаю про це. Я не буду в Німеччині довго, тим більше, назавжди. Але мені не хотілося б повертатися до України одразу ж після того, як ми всі дізнаємось, що росія програла, капітулювала і покинула наші землі. Мені чомусь здається, що в Україні ще якийсь час буде точитись якийсь розбрат і суперечки: хто і скільки зробив для Перемоги, хто як воював, чим допомагав. Хто виїхав, а хто лишився тут. Хто кращий, а хто гірший. В такому дусі. Я думаю, що не станеться чогось поганого, якщо я перечекаю в Німеччині, доки в декого тут охолонуть голови.
А конкретно по планам, то я хотіла б використати час проживання в Німеччині для отримання колосального досвіду, який можна буде застосовувати тут. Я не знаю, чим буду займатись в Первомайську, але, як варіант — точно буду стукати у двері нашої адміністрації і намагатимусь донести їм свою позицію як економіст. Що не за рахунок підприємців треба покращувати місто, не трусити гроші з них, щоб застелити парки плиткою, або за кошти бізнесменів привезти Настю Каменських, а там хочете слухайте, не хочете, як хочете. Ні. В мене просто дуже накипає через це. Не так це все має відбуватись. Потрібно податки платити. Заохочувати людей до того, щоб вони не працювали в тіні. В мене безліч ідей і думок, які були ще до війни. Просто зараз, проживши хоч навіть і трохи, але в суперрозвиненій країні, я вкотре пересвідчуюсь, як у нас все неправильно в деяких галузях. У мене є безліч ініціатив і шалених планів, але то все вже буде втілюватись, коли я повернусь. А поки що буду набиратись в німців досвіду. Я хочу, аби час мого перебування в Німеччині можна було підсумувати в якийсь корисний, продуктивний етап життя.
На цьому, під сигнал повітряної тривоги ми закінчуємо нашу майже тригодинну розмову. Прощаємось, розходимось. Я додому. Леся — збирати речі. Вночі їй знову їхати до Німеччини.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
