16 листопада. 2022 рік. Шостий день звільнення Снігурівщини від окупантів. Центральна площа міста. Міська рада. Тут встановлений державний прапор, працює дизельгенератор та налагоджується мобільний зв’язок. У самому приміщенні поки барикади. На вулицях — машини Міжнародного Червоного Хреста, Укрпошти та поодинокі автівки місцевих. Люди обережно виходять на вулицю і так само з обережністю спілкуються. Ми потрапили сюди десь опівдні. Їхали годин сім, поки дісталися місця призначення. Долали пости, бездоріжжя, переправи та втрачали час на блукання. Втім, мети досягли. Але про все по-порядку.
За день до поїздки мені зателефонував Юрій Галімон. Почав з розповіді про родину зі Снігурівки, яка нині проживає у нас на Первомайщині. Розповів історію їхнього знайомства та про те, як сім’я весь цей час виживала. Серед усього і про те, як навесні взяла в оренду землю і засіяла її буряком. Буряк вродив, врожай зібрали, а тут і радісні вісті з рідного краю. Ну як же не стати в нагоді своїм землякам! Стали бідкатися, як передати врожай на свою маленьку батьківщину. Юрій пропонує дружні послуги. Знаходить автівку, зв’язується з обласною адміністрацією — і отримує добро на поїздку.
Поки до Миколаєва — начебто все непогано в плані дороги. У Вознесенську уже перші свідки жахів війни — мовчазні будинки з розтрощеними вікнами. Далі зранений Миколаїв. Зранений, але нескорений. Важко і боляче бачити все це. Ковтаємо сльози і їдемо далі. В сторону Херсону все більше постів та перевірок. Та найдивніше: як тільки говоримо, що веземо буряк, всі щиро посміхаються і швидко пропускають. На одному із постів повертаємо на бездоріжжя. В лісополосах груди техніки, залишки снаряд та гільзи. Поля всі в ранах, зіяють діри та стирчать снаряди. Як у фільмі жахів. Розтрощені села, розбомблені хати і стели. Зустрічаємо автівку, звідти водійки кажуть, щоб звертали назад, бо далі їхати неможливо. Повертаємо і шукаємо інший шлях. Блукаємо, бо ж мости підірвані. Дякувати, люди пояснюють. І ось ми на одній із доріг до Снігурівки. Перше, що кидається в очі, — прапор наш, рідненький — високо на дереві, прикріплений на вудочку.
Далі знову розбита техніка, гусениці від танку та усіляке військове збіжжя. Видно, що бій був недавно. Зустрічаємо чоловіків. Вони розповідають, що учора наші там підірвалися... Розвертаємося, бо далі вивернутий навпіл міст, і їдемо через переправу. Їдемо обережно, бо попереджені: наша безпека в наших руках. І ось останній пост перед самою Снігурівкою. Тут суворі військові не пускають, бо ж поки в місто не можна. Але ж у нас бурячки! Тож ми отримуємо дозвіл і потрапляємо до Снігурівки. Дорога розбита, але уже підсипана щебнем. Збоку — справжній «шанхай», то там окопалися руцькі (як оті кроти понаривали ям). Справа по ходу розтрощені багатоповерхівки, обпалені чорним смородом вікна та стіни і вдалині — поодинокі люди. Виїздимо на одну із центральних вулиць. Тут уже видно людей і головне — прапори! Кажемо: «Слава Україні», нам щиро відповідають: «Героям слава!»
І ось ми на центральному майдані. Тут уже прибирають, метуть вулиці, стоять автівки, вантажівки і машина Укрпошти. Люди — в черзі, отримують пенсію. Вони щось обговорюють між собою і мало звертають уваги на нас. Розпитуємо, де нині мерія і відправляємося на пошуки Івана Кухти. За мить уже перед приміщенням головної будівлі. Тут гуртуються представники Міжнародного Червоного Хреста, роздається гуманітарна допомога і ось тут наважуюся поговорити з людьми.
А люди дуже обережні, як сполохані птахи. Все роблять швидко, навіть стоять швидко. Розговорилися. Коли дізналися, що журналістка, — зніяковіли, і більшість відмовилася від розмови. Втім, окремі все ж погодилися.
Інна Чепік, жителька звільненої Снігурівки
— Як вижили під час окупації?
— Вижили, бо мали надію. Мали надію, що будемо визволені, що буде наша перемога, що сонечко засяє по-іншому, що будуть посмішки людей, що вернуться діти сюди. Це дуже важливо.
— Вам доводилося ховатися?
— Нам постійно приходилося десь ховатися, тому що був дуже великий мінометний обстріл. Можливо, танковий чи артилерійський. Ми цього не знаємо, ми чули лише по звуку. Це міна, треба ховатися. Інколи деякі не встигали сховатися, тому що це артилерійський постріл. Його не чутно.
— Ви від самого початку прийняли рішення тут залишитися, нікуди не їхати?
— Не зовсім. Дуже хотілося виїхати, але батьки відмовилися, батьки похилого віку, моїй мамі 79 років. Вона навідріз відмовилася. Вона хотіла, щоб я виїхала, але я її не могла покинути. Тут були такі випадки, що ховали людей навіть на їхніх територіях. Неможливо було поховати на кладовищі людей, людей не пускали, тому.
— А як зустріли день звільнення?
— Ой, це неймовірний день. Це щось. Туман. Ми їдемо по місту, потім туман розсіюється, потім виходить сонце — і наші ЗСУ заходять у місто. Це просто щось неймовірне. Це такий вибух емоцій, коли ти бачиш наших хлопців, коли ти їх обнімаєш. Я, до речі, одного хлопця обняла аж до таких... Я підійшла і кажу: «Можна, я вас обніму?» Можливо, я його і злякала, але наші Збройні Сили неможливо злякати. Це просто були такі шалені емоції, навіть неконтрольовані. Настільки це приємно, довгоочікувано. Ось так.
— Весь цей період нічого у вас не працювало тут?
— Нічого. Взагалі все було все розбите, розмародерене усе. Практично тільки один ринок, де можна було придбати хліб, молоко. Благо, навколишні села приносили молочні продукти. Ось так було.
— Де ви брали гроші?
— Моя донька мені допомагала. Вона вчитель. Вона надсилала мені кошти і мама моя допомагала.
Олена Щепаняк, жителька звільненої Снігурівки
— Відчуття дуже гарні. Ми дуже раді, що нас звільнили. Це радість. Спасибі усім — Червоному Хресту і всім людям, які допомагають. Дуже-дуже ми за ці сім місяців набідувалися, бачили різне. Хвилювалися, бачили різне всі, і дітки. Ну, ми пережили все це, дякую ЗСУ і всім.
Тетяна Щепаняк: «Це словами не передати»
— Ми стільки натерпілися. До нас практично щодня приходили вони, бо син доньки служить в ЗСУ. Вони влаштовувати допити. Це таке приниження. Але ми витримали. Намагалися менше виходити на вулицю, щоб не потрапляти їм на очі. Ми не брали ані їхніх паспортів, ані гуманітарки. Обходилися своїм. Маємо господарство, тож харчувалися саме так, а хліб пекли самі.
Денис Дарбінян, депутат Снігурівської міської ради: «Головна проблема — це багато замінованої території»
— Як пережили цей страшний час?
— Спочатку ніхто не знав, як виїжджати, до кого звертатися. Кожен виїздив сам. У мене двоє дітей, старша діабетик. Я розумів, що тут залишатися просто нереально. Люди якось шукали, як вибратися. Хтось пішки виходив, транспорт у когось був. Всі виїжджали. Залишалися тут на рівні трьох тисяч населення. Ще тут була маршрутка, можна було виїхати зі Снігурівки на Баштанку і заїхати знову.
Коли я виїхав у Баштанку, з гуманітарним вантажем сюди відправляли від адміністрації і хліб, і інші продукти. Хлопці снігурівські сідали за руль автобусів і везли продукти сюди, тут вивантажувалися і забирали людей. Була така самоорганізована евакуація. Вона тривала десь до 7 травня. Але випускали не всіх. Були певні обмеження, або на тебе якийсь колаборант показав, що ти можеш бути цікавий окупантам, тебе б просто звідси не випустили. За цей час приходили по домівках і з обшуками і могли забирати і на підвали, де проводити свої дії, допит. Потім уже почалося і мародерство, і прильоти, і вони самі розповідали, що начебто наші ЗСУ обстрілюють місто. Не було ні світла, ні зв’язку, ні води. Вони вливали свої новини. Ми всі ці новини намагалися відслідковувати, ми бачили, як вони їх подають. Це була їхня пропаганда. В серпні з’явилася типу влада, деякі колаборанти почали співробітничати з ними відразу, а уже гауляйтер з’явився десь в серпні. Він протримався тут менше трьох місяців. Намагалися запустити школи, освітянську сторону схиляли до себе, почали видавати пенсію, видавати гуманітарку. Люди розповідають, що гуманітарка доходила лише до «своїх» приближених. Ну, і відповідно, знімали на відео подяку руським. Коли вже почалися активні бойові дії, коли вже ситуація мінялася, була змога в окремих виїжджати до Херсону, знімати готівку з карточки, бабусям пенсію і просто скупитися. Зрозуміло, що там були ціни космічні, але люди хоча б так виживали. А потім, коли всі розуміли, що почали сюди їхати на вибивання, то вони вже забули за гуманітарку, вони просто стали мародерити хати, квартири, забирати у людей машини. Якщо це фірма, то це могло бути обладнання, трактори і комбайни. Це ще на самому початку вони відібрали. Комбайни наших фермерів по навігаторам в Криму, Чечні, Дагестані можна було відслідкувати.
Ситуація, як і у всіх пунктах, які були в окупації, але у нас вона була набагато гірше, бо в Херсоні було хоча б світло, вода, магазини працювали. А у нас не було цього ще до окупації. Проблема з продуктами почалася за тиждень — два до 19 березня, і у нас був підірваний міст, переїзд. Ми не могли виїздити на Миколаїв. Люди під кулями проривалися на Казанку, Кривий Ріг, щоб хоча б продукти привезти. А потім, перший день, як вони зайшли, вони всі магазини «вскрили» — це АТБ. п, алкоголь, брали все підряд, навіть «вскривали» ті магазини, які давно не працювали, думали, що там щось є. Скрізь, де можна було зайти, вони забирали все, що їм було цікаве. Тут були всі — і буряти, і кадирівці, і чеченці, і росгвардія, і ЛНР, ДНР. До деяких приходили кілька разів. Деякі люди схудли на 25 кг. Моральний стан був важким.
Зараз місто трішки оживає. Немає заїзду для простого населення, але ті, хто працював на комунальних підприємствах, місцева влада, зрозуміло, що їх пустять. Зараз чекаємо призначення і створення військової адміністрації, яка буде вирішувати управлінські функції. Потихеньку заїжджає Укрпошта, видає пенсії. Буде вода, в деяких районах уже запущено. Вся комунальна техніка украдена, екскаватора немає. Зараз дуже велика проблема з електрикою. Буде світло, зайдуть банки. І буде дозвіл повертатися людям.
Ну, якщо вони мінували холодильники, дитячі іграшки, то ми розуміємо, що людям сюди поки не треба повертатися. Треба час, щоб люди відійшли морально. Комусь потрібна моральна допомога. Комусь потрібно виїхати на місяць до родичів та відпочити. Думаю, що у нас — майбутній голова військової адміністрації — це людина місцева, його всі знають і поважають — Іван Кухта. Думаю, буде команда з ним. Зрозуміло, що буде нелегко, але з чогось треба починати. Ніхто не каже, що ми всі десь повиїздили і не збираємося повертатися. У всіх тут у когось батьки, діти ходять у школи та садочки. Були прильоти по всім закладам, все пошкоджено. Мости зірвані. В селах, можливо, була ще гірша ситуація. В селах вони ще раніше 19 березня були. Не один день і не один місяць на стабілізацію ситуації потрібен. Я думаю, що ті представники влади, бізнесу, волонтери — всі зацікавлені, щоб Снігурівка ожила, встала з колін, розвивалася і може навіть тут, в майбутньому, буде набагато краще. Врахувавши всі помилки, якщо відповідні органи проведуть роботу з колаборантами, які не хочуть жити в Україні. Ти не хочеш жити тут, їдь туди, де тобі подобається. Всі мої знайомі, друзі планують повернутися. Зрозуміло, що зараз ми не радимо повертатися сім’ям, у яких діти. Особливо, якщо це квартири, і немає, наприклад, альтернативного варіанту опалення. Ми розуміємо, що війна з деокупацією Снігурівки не закінчилася, ми надіємося, що все буде стабільно з електрикою, водою та зв’язком. Ну, а всі моменти з ліками, — це все піде. Я дякую усім громадам, Червоному Хресту, які не тільки займаються гуманітаркою, а й здійснюють виплати грошові. Відновлюватися будуть і документи, і будівельні матеріали будуть надходити. Зараз вивчаються всі ці питання і думаю, що наш Іван Кухта буде інформувати населення про всі дії влади.
Прийде час, коли на повну потужність заговорять ці люди!
Це ті, хто зголосився говорити на диктофон та камеру. Втім, чути було розмови й інших людей. Вони обговорювали, як тепер житимуть далі, як отримуватимуть допомогу, цікавилися, коли буде світло та вода. А ще говорили про колаборантів: «Дивись уже перефарбувалися», — було чутно обурення, але дуже обережно.
Вірю — прийде час, коли на повну потужність заговорять ці люди, які настраждалися, натерпілися, але не здалися, не скорилися, дочекалися України!
А нам час повертатися. Ми владнали свої справи, віддали бурячки в надійні руки — і поїхали у темінь, додому. Більшість населених пунктів без світла, правда, окремі заправки світяться, і то через роботу генератора. Але головне — це звільнена територія! Окупанта вигнали! Тепер відроджувати, відновлювати і жити по-українськи!
А у мене завдання — зустрітися з родиною, яка так дбайливо вирощувала бурячки. Тож далі буде! А Юрію Галімону — подяка за людяність і щирість, і за бажання охопити своєю турботою інших. З такими не страшно ні в бій, ні в розвідку.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
