Зазвичай в цьому зошиті, моєму улюбленому, з кавою на обкладинці, я пишу казки. Однак нині нова казка про чарівних крилатих котів поки що не дописана. Тепер я пишу про війну. Ця стаття була написана для британського видання West Country Voices. Англомовний варіант ви знайдете за посиланням.
Досі усім нам раз у раз здається, що це сон. Страшний сон, який ось-ось мине — варто тільки прокинутися. Але це не сон. Це реальність. Сирени повітряної тривоги вдень та вночі. Тривога за рідних та друзів з інших міст, де ракети та бомби рф руйнують будинки. Хто б міг подумати, що таке може статися у 21-му столітті?!
Читаючи про Другу світову війну в книжках та підручниках, гадали: це жахливо, але це в минулому; як добре, що це було так давно і більше не повториться. Але воно повторюється. Хоча ніхто у це не вірив. Не міг повірити.
Усі вірили, що обійдеться.
Усі сподівалися, що війни не буде.
Хоча це грозове передчуття вже давно відчувалося в повітрі.
Напередодні
З осені 2021 року війська рф накопичувалися на кордонах України під приводом «навчань» навчань. Ходили чутки, що повномасштабне вторгнення почнеться вже у січні. Можете собі уявити, як стрічали українці Новий рік з такими прогнозами. Різдво та новорічні свята були затьмарені тінню тривоги. Минув січень. Ситуація лишалася напруженою. Розвідка Британії та США попереджувала, що вторгнення може початися будь-коли. рф брехала, що це навчання і війська вже відводять. Ми читали новини та нервували дедалі дужче.
За 10 днів до війни
Був День святого Валентина. Я пекла печиво-сердечка. Пекла з важкими думками, але все ж пекла, бо це традиція. Бо на тлі неясного майбутнього хотілося порадувати родину та колег.
У редакції нашого видання — міської газети «ТВ Всесвіт» та сайту Гард.City — було гамірно та весело, як зазвичай. Але й тут, у цій дружній атмосфері, вже майнула холодним крилом тінь отої тривоги. Я вирушила робити фоторепортаж про лебедів, що зимували в межах міста та завітали до річки геть поряд.
День був майже весняний: золоті китиці торішніх очеретів на тлі ясно-синього неба, нагріті сонцем дошки старого рибальського містка, синя річка, де майже розтала крига. Та ціла зграя лебедів, що мирно харчувалися біля берега. Ця картинка заспокоювала, і ми все ще сподівалися, що воно якось минеться.
За день до війни
У редакції завершили верстати черговий випуск газети. Тоді ще ніхто не знав, що він так і не доїде з типографії до нашого міста: 24 лютого потрапить під бомбардування в Умані. А я після роботи вирішила з'їздити на берег Південного Бугу, до Бузького Гарду із його мальовничими скелями, бурхливими порогами та рідкісними рослинами. Півгодини на ровері — і довкола природа. Я вирушила шукати первоцвіти для фото. Днина була чудова: під синім небом зеленіла перша по-весняному зелена трава, іскрилася річка, звільнившись від криги, а де-не-де схили, вже нагріті сонцем, були такі теплі, що можна було лежати просто на траві. Хто ж знав, що то — останній мирний день перед війною?
Шляхом назад проїздила повз довгий паркан, розмальований дітьми ще у 2014-му році, коли рф анексувала Крим та Донбас.
Жовто-сині кольори не стерлися за 8 років, як і написи:
«Україна — це мир»
«Люблю Україну!»
«Ми за мир на всій землі»
«Україна — вільна та незалежна!»
Вірю, що той паркан стрівся на моєму шляху недарма і ці слова виявляться пророчими.
Перший день війни
Вранці прокинулася і побачила в телефоні пропущений виклик від мами. З Києва. Одразу зрозуміла: щось сталося. Дзвінок зрання? Відкрила месенджер та прочитала: «Почалася війна. Київ бомбили...» Зразу не змогла повірити. Стали писати і телефонувати рідним, знайомим. Ніхто нічого не міг збагнути.
Що відбувається?
Що робити?
Що буде?
У дітей все ж почалися онлайн-уроки. А я за редакційним завданням поїхала містом. Їхала і бачила черги до заправок, крамниць, аптек, банкоматів. Люди не знали, чого чекати, і запасалися продуктами, ліками та пальним. Але паніки не було. Не було безладу, галасу, штовханини. Люди спокійно стояли в чергах, збиралися по двоє-троє, перемовлялися, дехто навіть жартував. Як ота бабуся, котра, довідавшись, що хліба нема і невідомо, коли привезуть, сказала: «Будемо сухарики сушити!» Чи як усміхнена продавчиня в крамниці, котра запевняла: «Не хвилюйтеся, все є, просто не встигла на вітрину викласти. Все гаразд. Живемо!» Від тих жартів і посмішок ставало тепліше.
У місті розкупили весь хліб, полиці в магазинах були порожні. Проте у пекарні безперервно випікали свіжий. Я зайшла, щоб купити хліба додому та для колеги. Залишалося три батони. Чоловік переді мною взяв ОДИН. Люди не набирали багато. Вони залишали іншим. Продавчиня винесла ще теплий хліб та віддала, примовляючи: «Залишала собі додому, але ось, беріть. Це вже втретє. Нічого, ще напечемо».
2-й день війни. Про єдність
Люди об'єдналися. Таке відчуття згуртованості в масштабах міста та всієї країни відчувалося під час Революції Гідності на Майдані.
Абсолютно незнайомі люди готові допомагати одне одному. Бо ми всі — українці.
Хтось несе продукти та пече пиріжки для військових.
Хтось віддає ліки чи теплі речі тим, хто потребує.
Хтось готовий безкоштовно надати свою квартиру чи будинок біженцям із інших міст.
Хтось просто питає: «Як ти?»
І оте «як ти?» — від близьких та далеких, від тих, кого не чув роками, — гріє та надає снаги.
3-й день війни. Про стійкість
Оголосили загальну мобілізацію. Всі чоловіки пішли в армію чи в територіальну оборону. Мої колеги з редакції, мій чоловік та наші друзі теж. Було страшно залишатися з дітьми за головну, але тепер я мала про них дбати, доки наші чоловіки захищають Україну. Страх і розгубленість перших днів минули. Лишилася стійкість та витримка. Триматися. Робити все, що ти можеш. Годувати, дбати, оберігати. Вірити в нашу перемогу.
4-й день війни. Про підвал та котів у кошику
Ночами було страшно спати, особливо у багатоповерхівці. З 21-ї до півночі не спали діти, а з 12-ї майже до ранку пильнувала я: раптом тривога? Але ж відпочивати було треба. Ми вирішили переселитися до рідних у приватний сектор. Щойно зібралися — тривога! Схопили своїх двох котів у переносний кошик, схопили «тривожний» наплічник та побігли у найближче укриття. То був підвал сусіднього дому. Біля нього зібралися незнайомі люди. Проте, побачивши нас, гостинно запросили: «Проходьте, так, звісно, тут можна сховатися, усім місця вистачить. Так, можна з тваринами. О, хто це у вас, котики? Які гарні! Проходьте далі, ось тут можна навіть сісти…» Хтось прийшов з собакою, хтось з дітьми. І тут знов панувала та атмосфера взаємопідтримки, яка нині огорнула всю Україну.
Проте бігати у підвал з верхнього поверху, та ще й вночі, та ще й з котами...
Шкода було залишати дім, де все своє, рідне, зручне. Але рішення ухвалене: взяли найнеобхідніше, кошик з котами та вирушили до рідних. Вже сутеніло, незабаром мала початися комендантська година. Таксі не ходили. Щойно ми рушили вулицею, як залунала сирена. Довго ще буду згадувати, як у сутінках з двома дітьми та двома котами в кошику, із важкими сумками, наскільки можна швидко, наша компанія мчала вулицями у безпечне місце. Коти так налякалися, що принишкли та сиділи тихо. Та вже незабаром почали вивчати нове помешкання. Нас зібралося семеро людей та десятеро котів.
Рідні прийняли нас, поселили у літній кухні, там тепло, а головне — поруч підвал, де усі ми можемо сховатися під час тривоги. Серед картоплі та банок з консервацією.
Про родичів
Багато хто має родичів чи знайомих в росії. Точніше, мав.
Більшість з тих родичів нам просто не вірять. Вони вірять телевізору.
Вони кажуть: не хвилюйтеся, це спецоперація.
Ми кажемо: тут справжня війна!
Вони кажуть: потерпіть, скоро вас звільнять.
Ми відповідаємо: нас не треба звільняти! Ми на своїй землі, у своїй країні, у себе вдома. Ми хочемо просто жити у мирі. Чого ви сюди приперлися?!
Вони кажуть: у вас нацисти гноблять російськомовних.
Я отвечаю: моя семья говорит на русском, и никто никогда, даже на Западной Украине, нас не притеснял.
Вони не вірять.
Вони вірять пропаганді та фейкам, які розповсюджують їхні змі.
Результат — розрив стосунків.
Багато хто з моїх знайомих припинив спілкуватися з родичами із рф, так і не переконавши їх.
А тим часом полонені російські солдати пишуть додому: «Перебуваючи тут, ми не побачили ні фашистів, ні бандерівців... попри те, що тут у багатьох діти ховаються у підвалах, до нас ставилися добре».
Про закриття неба
Уся Україна просить країни ЄС та США закрити небо.
Закрити небо від російських крилатих ракет та бомб, що падають на мирні будинки. На школи, на дитячі садочки, на лікарні, навіть на пологовий будинок та храми! Під обстрілами небезпечні об'єкти: нафтосховища, атомні електростанції.
Це загроза не тільки для України, але й для Європи, для всього світу.
Чи знаєте ви, як це — спати уривками, декілька разів за ніч прокидатися від сирен повітряної тривоги?
Вистрибувати з теплого ліжка, хапати якийсь одяг, дітей і тварин та бігти у сховище.
Сидіти декілька годин в холодному підвалі, закутавшись у дві-три старі куртки, мерзнути та прислухатися до звуків нагорі?
Місяць тому ми перехворіли на ковід. Після сидіння в холодному підвалі я знов стала кашляти. А наразі в аптеках дуже складно знайти ліки.
Чи знаєте ви, як це — дивитися у нічне небо над темним містом, де не світиться жодне вікно (так, це світломаскування, як за часів Другої світової!), дивитися в небо, слухати завивання сирен та молитися.
Бо що може зробити беззбройна цивільна людина, окрім як молитися?
Молитися та сподіватися на Бога і на те, що цей жах незабаром скінчиться, і всі, кого любиш, будуть живі та здорові.
Сподіватися та вірити. Вірити у Збройні Сили України та у нашу перемогу.
Вірити та любити. Любити цей світ, котрий раптом перестав бути безпечним місцем. Любити та відчайдушно сподіватися, що нам вдасться його зберегти.
Адже зараз ця війна — вже не тільки про Україну.
Ця війна вже про весь світ.
Світ, який ми маємо врятувати від агресії тирана, що не в собі та вже погрожує ядерною зброєю. Тому просто зараз нам усім: українцям, європейцям, американцям — необхідно об'єднатися проти спільного ворога.
Об'єднатися усім світом, як наразі об'єдналися всі українці, щоб захистити від війни увесь світ.
Бо він, світ, хоч і безповоротно змінився, проте залишається таким же прекрасним.
Із синім небом та синіми річками, із заповідником, де ростуть первоцвіти і куди я зараз не можу поїхати, щоб їх побачити.
Підсніжники
Але вони є. Адже настає весна.
Весна завжди перемагає зиму.
Світло завжди перемагає темряву.
І Україна переможе оцю російські навалу. Бо з нами правда.
З нами Бог.
З нами — весь світ!
І ми щиро вдячні світові за підтримку. Усім країнам, громадським діячам та простим людям.
Будь ласка, продовжуйте!
Підтримайте Україну.
Разом переможемо!
Як Гард.City працює під час війни
Із редакції наразі залишилося працювати троє. Хтось пішов захищати Україну, хтось поїхав, щоб відвезти дітей у безпечне місце та повернутися. Наша газета залишилася в Умані, а сайт зостався без рекламодавців. По суті, редакція залишилася без роботи. Проте працювати продовжує.
Ми пишемо про обстановку в місті, повідомляємо людям про новий розклад роботи установ та крамниць, транспорту, дізнаємося, де можна придбати продукти та ліки, коли пенсіонерам принесуть пенсію. Моніторимо ситуацію на фронті. Друкуємо оголошення від людей, котрі чогось потребують. Викладаємо прості рецепти, щоб люди могли приготувати щось і спекти вдома хліб.
Збираємо народну творчість і меми, щоби трохи підняти людям настрій в ці важкі часи. Спимо та чергуємо по черзі, щоб тримати читачів у курсі важливих новин. Адже, крім сайту, тепер дуже затребувані наш телеграм-канал та група у вайбері, де завжди тільки перевірена інформація і жодного разу ми не «купилися» на фейк.
Ми пишемо, робимо свою роботу. Адже зараз кожен з нас воює, як може та вміє.
Наша зброя — це слово.
Колись українська поетеса Леся Українка писала:
Тож нині слово — це зброя. Це меч, це шабля, це спис. Кожен з нас, журналістів, веде бій на інформпросторі. Ми доносимо до людей достовірну інформацію. Ми розвінчуємо фейки. Ми розповідаємо світові правду. І світ нас чує.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
Вітаємо, ви дочитали до кінця матеріал Гард.City — незалежного первомайського інтернет-видання. Підтримати нас можна по-різному: вподобайками 👍, поширенням 🔁 та коштами ❤️.
Вважаєте, що редакція заслужила? Перекиньте внесок на картку Приватбанку редакції — йдіть за посиланням на LiqPay (це безпечний та простий спосіб перекинути кошти). За ціною лише однієї чашки кави чи поїздки у таксі ви стаєте учасником клубу шанувальників якісної журналістики і допомагаєте Первомайській громаді стати зрозумілішою для її мешканців та привабливішою для гостей.
