«Армія взагалі не для мене»: декілька разів повторює Олександр Манзюк — ветеран, який пройшов шлях від висадок на островах Херсонщини до важких боїв на Харківщині. До повномасштабного вторгнення чоловік не планував пов'язувати життя з армією. Проте 24 лютого 2022 року, дізнавшись про початок великої війни, не вагаючись вирішив піти захищати країну добровольцем. Зазнавши важкого поранення й контузії, він пройшов складний шлях лікування, а навесні 2026 року, після народження дитини, звільнився зі служби й повернувся до цивільної викладацької та підприємницької діяльності у Первомайську.
«Дайте мені автомат»
24 лютого 2022 року о п’ятій ранку мені подзвонив брат: «Почалася війна». Я одразу не повірив. Було незвично й незрозуміло, що робити. Одразу поїхали заправляти транспорт.
Того ж дня мені якось захотілося, щоб у мене в руках був автомат. Не знаю чому — мабуть, так почувався б більш впевнено. Я згадав, що у мене навчалася студентка, яка на той момент служила у військовій частині. Зателефонував їй: «У вас там є місце? Дайте мені автомат».
Фото: з особистого архіву Олександра Манзюка
25 лютого зателефонували й сказали, що місце є. Зібралися, під олівець отримали автомати, боєкомплект і ввечері виїхали. Народу була просто тьма. На мою думку, це свідомі люди, які пішли першими захищати Україну, навіть не знаючи, що з нами буде далі.
Так Олександр Манзяк став добровольцем.
Спочатку нас завезли на трасу Київ — Одеса за Кривим Озером. Потім перекинули під Південноукраїнськ, коли росіяни були вже під Вознесенськом. А далі, коли їх відкинули до Миколаєва, був Херсонський напрямок. Там ми працювали на островах. Головний острів, де ми виконували завдання і де я отримав поранення, — Білогрудий.
Згодом, уже у 2025 році, нас мали перекинути на Донецький напрямок. Далі — Харківський: спочатку Вовчанський район, село Стариця на самому кордоні, а потім — Куп’янський напрямок: Дворічна, Кутьківка.
«Зараз найстрашніше — не сам бій на лінії зіткнення, а дорога до місця призначення»
Як на мене, найстрашніше в армії — це передислокація, нові місця. Коли ми працювали на Херсонщині, то знали кожен кущ, усі шляхи підходу та відходу. А коли почали масово з’являтися дрони — а це найнебезпечніше, що зараз працює, — довелося пересуватися переважно пішки.
На початку війни і навіть у 2023 році ми могли під’їхати автомобілем за кілометр до позицій і спокійно розвантажитися. Артилерія ворога тоді працювала неточно, ніби тільки вчилася на нас. Зараз же дрони долітають на 30-40 кілометрів. З’явилися FPV-дрони на оптоволокні, на які взагалі не діє жоден РЕБ. Вони можуть годинами сидіти десь на дорозі й чекати на транспорт. Тому на позиції ми ходили пішки понад 20 кілометрів: у повному спорядженні, з каністрами пального та водою.
Фото: з особистого архіву Олександра Манзюка
Зараз найстрашніше — це навіть не сам бій на лінії зіткнення, а дорога до місця призначення. Дуже багато безпілотних літальних апаратів, яких не чути. Особливо важко в осінньо-зимовий та весняний періоди, коли немає листя і ніде сховатися, а камери на ворожих дронах дуже якісні.
«Армія взагалі не для мене»
Якби не вторгнення, я б ніколи туди не пішов, бо не розумію цієї системи управління. Але мені дуже подобається наше нинішнє керівництво — на посади призначають бойових офіцерів, а не залишають оцих «совкових», які навчалися в Росії та працюють за тими ж методичками, що й противник.
Наш командир роти — це людина, яка сама пройшла піхоту з перших днів війни. Він розуміє кожного солдата: як правильно підійти на позицію, як відійти. На початку він особисто заводив новобранців на позиції. Усі були в шоці, адже офіцери зазвичай так не ходять. Але він справжній воїн. Коли армією керують такі люди, це дає результат.
Фото: з особистого архіву Олександра Манзюка
Людина має працювати на тому місці, де вона ефективна і до чого має хист. Бувало, що механіка без жодних курсів призначали медиком.
А щодо військового навчання — це окрема історія. Базову військову підготовку я проходив наприкінці 2022 року, коли ми вже пройшли Миколаїв. Приїжджаємо на полігон після пів року реальних боїв, а нам інструктори розказують, як розбирати й складати автомат. Я просив: «Дайте мені кулемет, я хочу бути кулеметником». А мені відповідають: «Ні, ти командир відділення, тобі не положено». Натомість кулемет силою давали хлопцю, який вагався, чи зможе його взагалі тягати.
«Бойова медицина потрібна кожному»
29 червня 2023 року Олександра поранило на Херсонщині.
Фото: З особистого архіву Олександра Манзюка
Снаряд пройшов дуже близько — за секунди будівлю насосної станції почали розбирати. Мене привалило стіною, у голові опинилося від 40 до 50 осколків від шрапнелі. Я не одразу зрозумів, куди поранило. Думав, що це все від того, що стіною привалило. Дивувався: ідеш, трохи напружиш голову — і знову починає текти кров із носа та вух. Контузія була сильна.
Але нам пощастило прослизнути тилом ворога. Коли підійшла група евакуації, стався скид із дрона — загинув наш бойовий медик, а побратим дістав важке осколкове поранення в ногу.
«Я ще не повернувся повністю»
Навесні 2026 року Олександр звільнився зі служби. Сьогодні він викладає у Первомайському фаховому коледжі та автошколі, має свою справу.
Для мене найважче, коли повертаєшся в рідне місто і чуєш російську мову або музику. Хлопці віддають життя за те, щоб люди жили, а дехто взагалі не цінує це. Найвища цінність — це життя, і за нього там платять найвищу ціну. Лякає така байдужість. Є ті, кого війна зачепила — у кого хтось служить, поранений чи загинув, у них є розуміння. Але залишаються й ті, хто досі чекає «руського міра».
Фото: з особистого архіву Олександра Манзюка
Для мене зараз російська мова та контент — це як фізична алергія, аж око сіпається. П’ятий рік повномасштабної війни, а люди досі слухають російську музику чи дивляться їхні фільми. Вони не розуміють, що за кожне прослуховування купуються ті самі ракети й «шахеди», які потім летять у наші будинки. Своїх дітей я навчаю так, щоб вони знали свою історію, мову й розуміли, хто наші предки. Бо якщо ми самі не будемо плекати свідомість, то за що тоді наші хлопці повіддавали своє життя?
Про службу чоловік розповідає з гумором (чи то лише так здається). На долі секунди замовкає, коли пригадує загиблих побратимів.
«Наживатися на війні — це верх цинізму»
Величезна подяка людям із Кривого Озера, Лисої Гори, Бандурки, які з перших днів і досі передають харчі, збирають вакуумовані набори: борщі, каші, голубці. Зараз автомобілем на позиції заїхати неможливо, тому провізію та воду хлопцям доставляють скидами з дронів. Занести все на собі на позицію людина фізично не здатна.
Прикро бачити, як прості люди віддають останнє, скидаються на ті ж буси, а чиновники крадуть або наживаються на біді. У 2023 році, під час перших відключень світла, генератор, який до війни коштував 4 тисячі гривень, продавали за 50 тисяч. Наші бійці купляли їх за власні гроші.
«Державної політики щодо ветеранів у нас фактично немає»
Відношення держави — ніяке. Ми ж бачимо, що було з афганцями чи чорнобильцями: після війни пільги звели до такого мінімуму, що вони стали формальністю.
Ти витрачаєш купу часу й власних коштів, щоб зібрати стоси довідок, довести, що ти дійсно був на війні й отримав УБД не просто так, а потім отримуєш 700 гривень на місяць. У мене, слава Богу, є руки й ноги, я можу працювати. А що робити людям, які залишилися без кінцівок? Вибити пенсію по інвалідності — це пройти всі кола пекла, хоча виплати там мізерні. Це зовсім не те відношення, на яке заслуговують захисники.
Уся ця система, коли ти приходиш, а тебе психологічно чавлять, кажуть: «Нічого немає, йдіть туди», і просто відсилають бігати по кабінетах... Людині з інвалідністю це зробити важко. Мені просто жаль хлопців, які віддали стільки здоров’я нашій країні, а вона на це плює.
Фото: з особистого архіву Олександра Манзюка
Держава навіть на 10% не справляється із задачами щодо ветеранів та пенсіонерів. Усі ці пільги, якими нас мали б забезпечувати автоматично, ти мусиш ходити й випрошувати. Витрачаєш купу часу, і в результаті люди просто опускають руки й перестають звертатися до державних органів. Це, безумовно, впливає й на тих, хто зараз не хоче йти до армії: вони бачать таке ставлення і не розуміють, навіщо це їм. Але особисто я йшов захищати не політиків чи систему — я йшов за свою родину та за Україну.
Найбільше обурюють політики, які безперешкодно виїжджають за кордон, обкравши країну на мільйони чи мільярди. Вони беруть притулок в Європі й розкошують, хоча під час війни зрадник і мародер — це той самий ворог країни.
Водночас прості люди, пенсіонери віддають останнє з мізерних пенсій у 3-4 тисячі гривень, щоб відправити кошти військовим на техніку. Та й самі військові відривають гроші від власних родин: купують за свій кошт їжу, одяг, ремонтують автомобілі та докуповують спорядження.
«Війна — це суцільний мінус»
Армія взагалі не моє, якщо чесно. Я не вмію так працювати. Але за хлопцями дуже сумуєш — туди прямо тягне. Я тепер добре розумію тих, хто відслужив, побув трохи вдома і знову повертається на фронт.
Фото: з особистого архіву Олександра Манзюка
Війна — це суцільний мінус, у ній безліч лиха. Але є один плюс: вона одразу показує людину наскрізь — хто є хто і як поводиться. Коли побратими ризикують власним життям, аби витягнути тебе пораненого, у підсвідомості назавжди залишається бажання відплатити їм тим самим. І це постійно тисне, бо війна не закінчилася, а хлопці залишаються там. Тому хочеться хоча б якось їм допомагати або бодай бачитися.
