Херсонщина, Соледар, Чернігівщина, розвідка, поранення, контузія — за цими назвами для Андрія Шевченка стоять конкретні бойові виходи, побратими, рішення, які доводилося ухвалювати за долі секунди, і моменти, коли життя залежало від випадку. Після фронту він повернувся до Первомайська, але, каже, мирне життя теж має свої випробування. Про службу, брата, побратимів і те, що чекає на ветерана після повернення, Андрій розповів журналістці Гард.City.
Андрій Шевченко
Доля двох братів
Андрій і Роман Шевченки — первомайчани. До великої війни жили звичайним життям: Андрій працював звукорежисером у цирку, захоплювався риболовлею, кілька років жив в Алмати. Роман мав свої справи. 24 лютого 2022 року вони разом прийшли до ТЦК. Обидва пішли служити до розвідроти 61-ї окремої піхотної бригади. Одразу домовилися: будуть у різних групах, щоб у разі найгіршого родина не втратила обох. Андрій отримав позивний Китай, Роман — Бобер. Війна розвела їх по різних завданнях, але не раз зводила на одних напрямках. Андрій пройшов Херсонщину, Соледар і Чернігівщину, був поранений і контужений. Нині брати знову у Первомайську. Тільки повернулися вони сюди вже із зовсім іншим досвідом.
Брати Шевченки. Роман після пораненняФото: з особистого архіву Андрія Шевченка
«Потрапили в розвідроту 61-ї бригади»
— Андрію, 24 лютого ви разом із братом прийшли до ТЦК. Як далі склалася ваша служба?
— Ми потрапили в розвідроту 61-ї бригади. Я з братом був в одному підрозділі, але ми одразу домовилися бути в різних групах. Робота специфічна. Щоб не сталося, не дай Бог, так, що одна група вийде — і одразу двох не стане. У нас була група, яка займалася протидиверсійною роботою. Була, скажімо так, на підхваті. Ми постійно жили недалеко від штабу бригади. Завдання ставив начальник розвідки або начальник штабу. Завдання були різні. Іноді цікаві, іноді дурні. Як на війні.
— Коли згадуєте перші бойові виходи, що найперше приходить на пам’ять?
— Важко, коли ти їдеш у невідомість. Був у мене один виїзд, коли ми фактично їхали в один кінець. Це була Херсонщина. Штаб бригади стояв у Явкиному на Миколаївщині. Надійшла інформація, що прорвалася російська техніка. Нам сказали, що багато одиниць техніки зайшли у стику між нашою бригадою і 60-ю та рухаються у напрямку штабу. Ми на двох машинах, восьмеро людей, вирушили їх затримати, поки штаб евакуюється. Розвідрота терміново копала окопи. Ми розділилися, бо ти не знаєш, де їдеш. Просто посадка, поле. На кожному стику дороги треба вискочити, подивитися: техніка йде чи ні. У нас була точка зустрічі там, де сходилися три дороги. Ми розуміли, що там вони далеко не пройдуть. У машині в нас було по два одноразових гранатомети АТ-4 і кулемет. А потім виявилося, що все не так страшно. Не багато машин, а три «мотолиги». І не росіян, а наших бійців, які просто заблукали. Ми їх трохи не спалили. Коли вже зрозуміли, що це свої, нам дали відбій.
— Тобто ви реально могли відкрити вогонь по своїх?
— Так. І це дуже просто могло статися. Ми їхали, побачили техніку. Вискакує боєць із гранатометом, я — на прикриття. Дивимося: вони їдуть дуже розслаблено. Так на штурм не їдуть. Перепитуємо: працюємо чи ні? І чуємо: відбій. Якби не розібралися вчасно, могли просто знищити три наші «мотолиги».
Фото: з особистого архіву Андрія Шевченка
«Бача мав феноменальну чуйку»
— Чи був хтось з вами поруч, кому довіряли?
— Так, це мій командир на позивний «Бача». Це справжня людина-легенда, і я йому дуже вдячний за все. У нього феноменальна чуйка на всякі пригоди й непередбачувані ситуації. До речі, ми на всіх завданнях були разом.
— Можете згадати випадок, коли його інтуїція справді змінила ситуацію?
— Був один момент. Нас було 15 розвідників і 15 піхотинців. Нам поставили завдання три доби тримати позицію, поки не підійдуть основні сили. Поруч залишався Черкес, так ми називали одного з наших.
Бача сказав мені: «Відвези Черкеса і повертайся». Я забрав його і поїхав. Минуло приблизно півтори години — і будинок, де був Черкес, знищили. От після таких випадків я й зрозумів, що в Бачі справді була якась особлива чуйка на небезпеку. А ще він дуже відважний. Ми якось зайшли у звільнене село, назви вже не пам’ятаю. Заїхали подивитися, що там, і тут виходить місцевий. А ми були такі хлопці, що в пікселі не ходили й не маскувалися. Він нас побачив і питає: «Наші є?» А хто тут наші? Росіяни сиділи на одному краю села, ми — на іншому. І тут я бачу, як Бача поліз знімати їхній прапор. Це справжній вчинок був.
— А що ще вдалося знайти в тому селі?
— Ми взяли, по-моєму, повну сумку документації з їхнього зв’язку. Плюс флешку полковника зв’язку — «цілком таємно».
Приїжджаємо, заносимо все в штаб. Нам кажуть: «Ви що, де стільки всього забрали?» Кажемо: «Он там». А нам: «Ви що, виводили?»
Потім з’ясувалося, що там була документація, яка становила інтерес для відповідного підрозділу. Через якийсь час туди вже заходили інші наші підрозділи. Звісно, ми не за орденами туди йшли.
Фото: з особистого архіву Андрія Шевченка
«Перша «двохсотка» серед нашої розвідроти була на Бучі»
— Що вам допомагало виживати на війні?
— Досвід. Я дуже любив читати. Свого часу прочитав Ремарка «Три товариші», про Першу світову війну. Там був момент про новобранців: багато втрат через те, що вони не знали, як на звук відрізнити вихід від прильоту. Коли ти вже звикаєш, ти починаєш відчувати звук. Розумієш, чи летить у твій бік, чи ні. Наприклад, я не знав, як працює реактивна артилерія. А потім починаєш розуміти: у тебе є буквально кілька секунд, щоб кинутися кудись у нішу чи укриття. Тому я питав у хлопців, як це працює. Підходив до Бачі: «А що в цьому випадку треба робити? А що в цьому?» А якось він мене питає: «Китай, що ти хочеш від мене?» Я йому кажу: «Я не хочу здохнути від тупих задач. Якщо вже здихати — то за розумною причиною».
— Ви багато розповідаєте про завдання, де потрібно було розраховувати кожен крок. А коли війна вперше показала свою ціну?
— Це була перша «двохсотка» серед нашої розвідроти — на Бучі. Загинув хлопець із групи мого брата. Їх уночі ворог виявив й тримав під обстрілами. Там був і мій брат. Він отримав осколкове поранення від розриву міни, а у броні була дірка, мабуть, із кулак. Осколок увійшов у бік. Йому дуже пощастило: на ньому був щільний ремінь, і, потрапивши в нього, осколок змінив напрямок, пройшов буквально трохи нижче печінки. Якби пішов трохи інакше — усе могло закінчитися дуже погано. Уся група була поранена, контужена. А брат сам сів за кермо і вивіз побратимів.
— А що було далі? Куди вас перекинули після перших боїв?
— Потім наша рота була на Херсонщині. Росіяни вже відійшли з Херсона, а ми потягнулися правим берегом Дніпра — там, де впадає Інгулець, Дар’ївка, і аж до Берислава, навпроти Нової Каховки. Близько 90 кілометрів — це була наша лінія, яку ми мали тримати. Я тоді ще думаю: о, клас, усе далеко, спокійно. Навіть ялинку на Новий рік шукаю. А тут 24-го приходить команда і вся бригада виїжджає на Соледар. Нас там дуже сильно там потріпало. Я отримав контузію, але від госпіталізації відмовився, бо був бій. Не до того було. Але контузія — така річ, яка з часом починає давати про себе знати. Після чергового завдання стало зрозуміло, що треба хоча б трохи підлікуватися.
— Тоді вже вас відправили до шпиталю?
— Так, начальник медроти мене та побратимів відправив до шпиталя. Він тоді ще лаявся: «Я вам рекомендував поїхати через евакуацію. Що ви мені тоді сказали? А зараз що мені з вами робити?»
— І після госпіталю ви знову повернулися до своєї роти?
— Рота тоді вже почала переформатовуватися. Це був, по-моєму, третій набір, бо Соледар її дуже потріпав. Потім ми опинилися на Чернігівщині. Там начебто активних бойових дій не було, але рота почала працювати дуже активно.
Фото: з особистого архіву Андрія Шевченка
Чернігівщина: ліс, диверсійні групи і кілька метрів видимості
— А що змінилося у вашій роботі на Чернігівщині?
— На Чернігівщині працювали диверсійні групи. Нас кинули на посилення до прикордонників. Ліси, видимість майже нульова. Вночі бачиш метрів 15, далі — стіна дерев. ПНБ (прилад нічного бачення — ред.) трохи допомагає.
Перший мій захід — нас було четверо і четверо прикордонників. Мали відбути три доби. На підході до позиції стояли дві сигнальні розтяжки. Одна була за 60-70 метрів, друга — приблизно за 30, простий рибальський дзвіночок.
Я почув дзвінок, спочатку подумав, що миша. Потім хлопець поруч теж почув. Вони зачепили одну сигналку, почали відходити й зачепили іншу. Ми відкрили вогонь, підключилася артилерія. На відео з дрона потім побачили три точки засвічення.
Думаю, вони хотіли зайти на позиції, відволікти увагу стріляниною і дістатися до нас. Іншим разом вони замінували ліс, і я випадково зайшов у розтяжку.
На війні багато чого треба передбачати, але всього не передбачиш. Досвід допомагає, та це не означає, що ти все знаєш. Просто починаєш розуміти більше.
Фото: з особистого архіву Андрія Шевченка
«Я думав, що дерево мене врятує. І дерево мене врятувало»
— Ви перед цим говорили про інтуїцію Бачі. А у вас самого бували моменти, коли ніби наперед відчували, як варто вчинити, щоб урятуватися?
— Я завжди казав: якщо я стану боком, у мене не потраплять. Мені навіть казали: «За дерево ставай». Так і вийшло. Я повернувся боком, дерево прийняло на себе основний удар. У мене було поранення: осколок залетів у ногу, зачепило нерв. Ще були інші ушкодження, але то вже дрібниці. Виходить, думки матеріальні: я думав, що дерево мене врятує — і дерево мене врятувало. У мене так усе життя. Тоді вже хлопці винесли мене й повезли в Новгород-Сіверський. У нас був медик Ряба, вже покійний. Вони потрапили в засаду — вісім людей, ніхто не повернувся. Рябу дуже шкода. Із серпня 2023 року я вже не на фронті.
«Ти приходиш сюди — і тебе футболять із кабінету в кабінет»
— Що в мирному житті після фронту виявилося для вас найважчим?
— Мопеди. Бісить, що влада нічого не робить із тим, що малолітки ганяють на них, ставлять якісь глушники, пищалки. А ти постійно в навушниках. У тебе і так психіка підірвана, а якщо є контузія, то це ще й фізично боляче для вух. Але найбільше мене глобально гризе те, що люди дуже швидко забувають. У 2022 році, коли тут усі сиділи в страху, коли військових майже не було, всі: «Ви наші лапочки, наші рибочки, наші котики-зайчики». Потім з’явився ваш військовий. Проходить пів року — ще один. Рік — і все. Він уже нікому не потрібен.
— Ви відчуваєте це саме у ставленні до військових і ветеранів?
— Так. Правил якихось особливих немає. Але люди дуже швидко забувають, що йде війна, що люди щодня гинуть. Ось приклад: ми поховали побратима Максима Степаненка. Це брат мого однокласника, дуже хороший хлопчина. Загинув на Херсонщині від міни. Після цього я йду ввечері на риболовлю, щоб хоч якось заспокоїтися, сідаю біля шостої школи, а тут музика горлає. Ну як так? Ми маємо суспільство якось виховувати? Я не знаю.
— А з чого, на вашу думку, варто починати?
— Потрібно працювати з молоддю. Треба пояснювати, що війна не закінчується для людини в той момент, коли вона повернулася додому. Що поруч із нами живуть військові, ветерани, люди з інвалідністю, і до них треба ставитися нормально, з повагою. Ми недавно самі замальовували місця для паркування для людей з інвалідністю, бо в місті у цьому питанні немає порядку (ініціювала та втілила в життя Спілка ветеранів Первомайська — ред.). Мер начебто обіцяв в усному порядку, що це питання вирішить, але якось ця історія не зрушилася. Тому, мені здається, починати треба не з гучних слів, а з простих речей: із того, як ми ставимося один до одного і як виховуємо молодь.
— Ви кажете, що не йшли на війну за медалями. Але чи не залишилося відчуття несправедливості, коли зроблене вами не отримало належної оцінки?
— Я вам більше скажу: хтось отримав ці ордени. У нас в армії, принаймні з того, що я бачив, існує принцип: нагороджують непричетних, а винуваті… За кожну збиту техніку, за трофей: автомат, кулемет ти мав би отримати якусь окрему нагороду. Ми цього не бачили. Хоча привозили дуже багато цікавих речей. На Соледар ми передали як трофеї, по-моєму, два КПВТ (крупнокаліберний кулемет Владимирова танковий — ред.), один «Утес» (великокаліберний кулемет — ред.), багато боєкомплекту, близько 40 одноразових гранатометів і ще багато різного. Ми просто відвезли це все туди, де воно було потрібне.
— Якщо відкласти нагороди й говорити ширше: чого сьогодні найбільше бракує ветерану після повернення?
— Передусім — нормального ставлення і розуміння. Тут треба виховувати суспільство, особливо молодь. Люди мають розуміти, що військовий, який повернувся з фронту, уже багато чого віддав. Він повернувся зі своїми проблемами, пораненнями, контузіями. І що далі? Що ще він має зробити для суспільства? Можливо, хлопці повернуться з фронту і наведуть порядок? Але я собі думаю: скільки ще вам повинні хлопці? Чого ви самі не можете навести порядок? Що ще повинен зробити чоловік, який прийшов уже фізично і морально поламаний? Що він ще винен цьому суспільству? Ще більше вмирати? Ви маєте дати йому просто жити спокійно.
— Тобто для вас проблема не лише в матеріальній чи соціальній підтримці, а й у тому, як суспільство ставиться до тих, хто повернувся?
— Так. Я сподіваюся, що в Україні можна буде спокійно жити. Просто, як на мене, сьогодні суспільство поділилося на групи. Багато людей дуже швидко забули, що таке війна. Є така приказка: кому війна, кому мати рідна. Але найбільше це видно саме у ставленні до ветеранів.
— А коли ви йшли на війну, яким ви уявляли своє повернення?
— Ми йшли з думкою, що зараз приймемо удар, а за цей час мобілізується суспільство, усе якось вирівняється. Ми свою частину роботи зробимо, а далі вже буде інакше. А потім ти приходиш сюди — і тебе футболять із кабінету в кабінет. Щоб піти в армію, мені треба було поставити один підпис — просто в мобілізаційному листочку. А щоб вийти з армії, мені треба пройти купу всього. Щоб отримати свою пенсію, треба довести все купою паперів. Мені треба було зібрати 19 документів, деякі по три-чотири рази. А в Кіровоградській області — сім. Чому так? Мені треба пробігти 19 кабінетів, де в кожному сидить «маленький царьок». У ветеранів сьогодні більше питань, ніж відповідей. І як ви хочете, щоб людина, яка втратила здоров’я, після цього почувалася потрібною? А якщо я почну щось вимагати, мені можуть сказати: «Та воно контужене. Що ви від нього хочете?»
Фото: з особистого архіву Андрія Шевченка
«Я фізично не можу робити те, що є у більшості вакансій»
— А як із роботою? Чи вдається знайти те, що вам підходить?
— Мені важко знайти роботу через свої проблеми. Наприклад, водій-експедитор. Це треба самому носити, вантажити. Я фізично цього не можу. На ногах цілий день теж не можу стояти. Дивлюся вакансії — офіціанти, баристи, водії-експедитори. А що мені з цього підходить?
— А чи вистачає сьогодні ветеранської пенсії на життя?
— Ні, звісно. Якщо я живу в орендованій квартирі, ще є аліменти — порахуйте. Віддав аліменти, заплатив за квартиру — і що залишилося? Питання сьогодні взагалі в тому, як жити ветерану. Але, якщо чесно, питання ще ширше: як жити взагалі на наші пенсії? У мене, наприклад, 16 тисяч. У бабусі з дідусем — три-чотири. І це теж питання.
