Він пройшов кілька воєн, бойові дії в Югославії, Африці та пекло російсько-української війни. Але найважчий бій чекав на нього не на лінії фронту, а вдома — у звичайній тихій квартирі, де треба було вчитися жити заново. До Дня захисників і захисниць України розповімо історію повернення ветерана до цивільного життя після війни. Це живий, болючий досвід людини, яка пройшла через розруху в побуті, стіни бюрократії, внутрішні конфлікти й зрештою знайшла силу, аби підвестися самій. Про те, що відбувається з ветеранами та ветеранками після повернення з фронту, чому тилові кабінети глухі, а суспільство інертне, відверто говорить Андрій Шарий.
Сюди ще слід додати цікавий факт. Завдяки пану Андрію втілилось в життя моє важливе відрядження. Про це окремо читайте у наступному матеріалі. І треба ж було так статись, аби, повертаючись додому, коли зупинився у родичів у Києві та провів безсонну ніч під звуки падіння збитих шахедів, став шукати варіант трансферу додому. І побачив поїздку для попутників на сервісі Блаблакар з дуже знайомим обличчям водія на фото. Це був Андрій. Не приховуючи радості, набираю його номер та домовляюсь про зустріч. Він, як чути з голосу теж тішиться, що їхатиме з кимось знайомим. Тож ця розмова і заповнила весь наш шлях із Києва до Первомайська, ніколи так непомітно не минали понад три години. Тому далі мої слова зайві. Читайте пряму мову Андрія Шарого.
Побут, який валиться на голову, та гроші, що тануть
Починається все з конфлікту. З власного конфлікту із суспільством.
Коли ти повертаєшся з війни, війна залишається в тобі. Спочатку ти взагалі не розумієш, де ти знаходишся і що відбувається навколо. А потім приходить перше усвідомлення: у тебе закінчуються гроші. Навіть якщо ти накопичив чималу суму — вона тане миттєво.
Ти просто не розумієш нинішніх цін. Забув тутешні процеси.
Коли ти довго був «там», все, що тебе стосувалося, — це потреби підрозділу: цигарки, кава, якась дрібничка і відправити гроші дружині. Ти ще й дивувався: куди вона витрачає такі суми? І ось ти повертаєшся, і це все падає тобі на голову: комуналка, ціни на базарах, електрика, блекаути...
З'ясовується, що дома настільки погана вода, що треба ставити осмоси й фільтри, бо кожні півроку ламаються бойлери. Поки тебе не було, зламався унітаз, потік душ, відвалилися ворота. Ніхто цим не займався, воно все занедбане. На це треба гроші, на це треба сили, на це треба час.
Фото: з особистого архіву Андрія Шарого
І в тобі закипає обурення: «Як так? Чому це нікому не треба було? Я воював увесь цей час, а в мене сипалась сім'я і сипався побут!» Ти повернувся, хочеш усе відновити, а грошей немає. І здається, що всім на це плювати.
Коли Андрій говорить про перші місяці після повернення, його голос помітно міняється. Він на мить замовкає, стискає пальці на кермі й дивиться кудись далеко вперед. У цьому жесті відчувається не так образа, як застаріла, але все ще відчутна втома, яка раптом виринула в спогадах. Він добре знає, як легко у цей момент опустити руки й знайти порятунок на дні пляшки — бо сам бачив чимало побратимів, які, на жаль, звернули саме туди. Але для себе зробив інший вибір: і тепер розпочинає свій день рано-вранці, і доставивши дітей до шкіл та садочків, рушає разом із напарником на об'єкт (удвох вони займаються ремонтами на замовлення). Поки напарник обідає, Андрій оперативно збирає дітей із занять та завозить додому, потім знов повертається до роботи. Надвечір має кілька годин на перепочинок та час із родиною, а тоді стартує нічна зміна в таксі. І так щодня. Бо він потрібен родині.
Графік падіння: алкоголь, ілюзії та розвалені сім'ї
Якщо ти не почав «бухати» — ти вже зробив надважливий крок. Але дуже багато хто починає саме з цього. А якщо в тебе ще й контузії, ти алкоголем не просто не відновлюєш побут — ти нищиш стосунки в родині.
Чому так відбувається? Дружина чекала, вона молилася на тебе. Вона думала: ось ти повернешся, з неї спаде це божевільне навантаження, і ти почнеш допомагати. А ти чекав, що повернешся і нарешті відпочинеш! Ти жив у постійному стресі, ти виживав і сподівався: приїдеш додому, тебе як героя на руках носитимуть і забезпечать гідне життя.
Фото: з особистого архіву Андрія Шарого
А виходить, що треба починати все спочатку. І починається це з конфліктів: з дружиною, з родиною, з суспільством, із пошуком роботи.
Алкоголь чи наркотики дають хибний спокій. Вони дають можливість витягнути ноги й розповідати, який ти герой, як ішов на штурм, як витримував прильоти. Ти забуваєш про проблеми, які поруч, зараз. Ти продовжуєш жити «на нулі». А дружина все ще чекає твоєї допомоги. Вона чекала чоловіка в родину, а отримала людину, яка п'є і живе минулим.
І коли ти це усвідомлюєш, часто вже після одного або кількох розлучень, — постає вибір. Якщо ти любиш свою сім'ю, ти мусиш за шкірку витягувати себе звідти. Потроху дисциплінувати. Ховати в шафу подалі усі свої ордени й медалі, вішати на ту шафу замок, щоб навіть не згадувати. Забути свій позивний, забути свої всі «плюс», 4.5.0. Бо якщо ти це не забудеш — ти так там і залишишся.
Донецька область, УкраїнаФото: з особистого архіву Андрія Шарого
Згадай своє прізвище та ім'я. Згадай, що ти звичайний будівельник, таксист чи зв'язківець. І повертайся в суспільство.
Наодинці з системою: від кабінетів до доставки піци
Ти заходиш у владні кабінети спочатку з відчуттям, що ти герой. А тобі спокійно кажуть: «Ти тут не один такий, ставай у чергу, можливо, вислухаємо». І не факт, що допоможуть.
Тоді ти припиняєш шукати допомоги й починаєш шукати можливості робити все сам. Підключаєш знайомих, кумів, рідних. Забуваєш про те, що ти інвалід, що в тебе щось болить, бо треба тримати родину. Запхаєш своє «его» якнайглибше і йдеш працювати.
У моєму випадку, коли я зрозумів, що без серйозного лікування не витягну, ми все ж зробили вибір на користь того, аби витягати мене перш за все фізично. З огляду на вартість лікування влізли у величезні борги. Але родина, брати, мама, дружина і декілька волонтерів поставили моє здоров'я на перше місце. Витягли мене. А далі треба було працювати. Куди? Якщо я на ногах ледве стояв.
Фото: з особистого архіву Андрія Шарого
Я зняв свої погони, забув, який я крутий інструктор, і пішов працювати кур'єром — розвозити піцу. Спочатку було соромно. Мене зустрічали люди, яких я вчив воювати й виживати, а я привожу їм піцу... Але я навіть до цієї справи поставився максимально серйозно. Бо це був мій новий нуль, з якого треба було рости. Моя нова відправна точка.
Описавши власне падіння й перезапуск, Андрій перейшов до спокійного, майже військового аналізу. У його розповіді стає менше емоційності, натомість з'являється чітка градація людських доль. Він розкладає реальність військових, які повернулись з війни, на чотири сценарії, спираючись на спостереження за численними знайомими і побратимами.
Чотири сценарії повернення
Соціалізація ветерана залежить від того, у яку саме реальність він повертається:
- Фактор здоров'я та наявності родини. Одному вдається повернутися без втрати здоров’я у родину, яка його чекала і буквально «пеленає», допомагаючи м'яко увійти в цивільне життя. Це ідеальний сценарій.
- Сценарій порожнечі. Найгірше, коли людина повертається, а сім'ї вже немає. Він йшов свідомо, щоб захистити найдорожчих, а повернувся — і нікого немає. Дружина пішла, діти далеко. І тоді виникає страшне питання: «Навіщо це все було? Навіщо я туди ходив?» Навколо утворюється вакуум, і суспільство бачить лише «чергового неадеквата, який п'є». Я їх не виправдовую, але розумію природу цього зла.
- Задокументоване vs незафіксоване поранення. Якщо є документи про поранення — тобі намагаються допомогти держава й фонди. Але є тисячі тих, хто отримав важкі захворювання чи контузії, які не були належним чином оформлені. Ззовні на людині не видно наслідків, і їй доводиться щодня доводити свою непридатність. Багато хто плює на це: «Чому я мушу щось доводити, якщо я йшов здоровою людиною, а повернувся хворим?»
- Ілюзія підтримки. Центри зайнятості пропонують шаблонні рішення. Найкраще, що вони вигадали, — запропонувати одноразову допомогу і відкрити ФОП, щоб поставити галочку й зняти з себе проблему. Ветеран без грошей погоджується, відкриває справу, не вміє вести бізнес і швидко прогорає. Грошей немає, бізнес лопнув, а держава повторно не допоможе — у неї ж стоїть вже звіт. Звісно, це не вирок всій системі, бо чимало ветеранів започатковують вдало власну справу і успішно її продовжують. Це радше про те, що цей підхід не універсальний. І ветеран не завжди повертається з чітким планом дій та розумінням, що він хоче і як це робитиме. Часто це розгублена, дезорієнтована і демотивована людина. І до її ресоціалізації слід підходити комплексно. Розуміючи, що це тривалий та складний процес.
Червоний значок «Стоп» та прірва між тилом і фронтом
Системно до психологічної реабілітації військових підходять хіба що в США. Там мають досвід великих воєн із залученням великої кількості власних військових. Навіть у Європі для цього бракує ресурсів і спеціалістів.
Особливо це стосується піхоти — тих, хто конкретно вбивав людей. Це велике порушення психіки. Людина може казати: «Та мені пофіг, на мене це не вплинуло», але вона дурить або себе, або інших. Нам від народження непритаманно вбивати собі подібних. Але цей бар'єр на війні дуже легко ламається. І його треба людям повертати!
Якщо цей стоп-кран не повернути, суспільство поринає в післявоєнну анархію. Будь-який побутовий конфлікт може закінчитися вбивством, бо в мізках немає цього червоного значка: «Стоп, далі не можна». Простими балачками це не лікується. Як знімається цей бар'єр вчинками, так і повертати його треба вчинками.
Фото: з особистого архіву Андрія Шарого
А тим часом прірва між цивільними й військовими заглиблюється.
Зараз, працюючи в таксі, я чую, про що говорять люди. Більшість готові виправдовувати ухилянтів і дезертирів. Війна затягнулася. Ті, хто хотів піти добровільно, — давно пішли, і воюють або загинули. Жінки військових виснажені й кричать: «Поверніть мого чоловіка, чому він п'ятий рік там подихає, поки інші сидять вдома?!» А жінки цивільних кричать: «Я свого не віддам, бо це квиток в один кінець!»
Ми дійшли до парадоксу: у 2023 році військовий у відпустці гордо носив форму та шеврони, бо відчував підтримку. Зараз 99% їдуть додому в цивільному, ховаючи форму в рюкзак. Бо якщо ти у формі — на тебе тичуть пальцем, думаючи, що ти з ТЦК і зараз когось схопиш.
Ветерани ховають свої нагороди, бо їм простіше бути непоміченими, ніж чути докори чи відчувати відчуженість. Вони стикаються з тим, що всі проблеми, які ти нажив на війні, — це суто твої проблеми.
Слухаючи Андрія, важко не помітити гіркоту, з якою він описує цивільну реальність. Він не прагне нікого засуджувати чи виправдовувати — як журналісту, мені очевидно, що він просто фіксує симптоми хвороби суспільства. Найбільше ж йому болить те, як неефективно працюють механізми, які мали б ставати опорою для ветеранів.
Імітація порятунку та інертність суспільства
Державні ветеранські структури зазвичай займаються паперовою роботою і звітами. На цьому тлі ростуть ветеранські громадські організації. Але як вони створюються? На базі особистої ініціативи кількох побратимів. Вони тягнуть це на власному авторитеті.
Фото: з особистого архіву Андрія Шарого
Та щойно організація стає медійною й починає справді щось змінювати — на неї одразу ллють бруд. Звинувачують у заробітках, ставлять палки в колеса, або депутати починають використовувати їхні прапори для своїх шкурних інтересів.
Подивившись на цей бруд, пересічний ветеран каже: «Залиште мене в спокої. У мене своїх проблем вистачає, не називайте навіть моє ім'я поруч із вами». І замикається в собі.
Щодо соціальних центрів у громадах — там усе тримається виключно на людському факторі. Якщо керівник центру має родинний зв'язок із війною (чиїсь родичі воюють) — є реальний результат. Якщо керівники не мають відношення до фронту — то працює радянський лозунг: «Верной дорогой идете, товарищи». Багато звітів, багато галочок, але нуль реальної допомоги.
Я не «офіс простих рішень» і не маю готових рецептів. Проблема системна й охоплює всю країну. У держави банально не вистачає грошей, ліків і людей, бо мільйони потребують допомоги. Але є ще одна болюча правда.
Фото: зі сторінки Андрія Шарого у фейсбуці
Суспільством завжди керують приблизно 10% активних людей, свідомих і готових віддавати час заради інших. Так от, ці 10% сьогодні або боронять країну на фронті, або вже полягли за неї.
Саме тому наше тилове суспільство зараз настільки інертне. Його активна еліта вибита або перебуває в окопах. A нагорі та в тилу часто залишаються ті, хто просто хоче погріти руки на чужому болю.
Замість фіналу
Наша розмова добігає кінця. І не зчулись, як вже їхали Первомайськом. Андрій не пропонує заспокійливих ілюзій чи готових рецептів, бо знає: чарівної пігулки не існує. Повернутися з війни сьогодні — це щодня пробивати стіну байдужості, шукати сили не зламатися від побутових викликів і не потонути в образах. І поки в країні лише вибудовують повноцінну державну систему підтримки, кожному ветерану доводиться ставати Одіссеєм — долати довгий шлях не просто до свого дому, а до мирного життя і самого себе.
Наостанок домовились не зупинятись говорити про проблему соціалізації і поспілкуватись з кількома іншими ветеранами та розповісти про їхній досвід та їхні міркування. Наразі ж маємо розуміти головне: кожен із нас має стати опорою для наших захисників. Як колись кожного українця називали президентом, натякаючи на можливість долучатися до державних процесів, так нині кожен має стати захисником для захисників. Але справжнім і всерйоз. Це і про підтримку благодійних зборів та закриття запитів захисників з фронту. Але так само і про підтримку та розуміння захисників, які намагаються повертатись до життя після війни. Допомога їм — це теж наш обов'язок. Легко з цим точно не буде. Але зараз ми ще маємо шанси встояти в цій боротьбі.
