«Я взяла п’ять пар шкарпеток, а про все інше забула»: історія переселенки з Олешок

Коли російські війська зайшли на лівобережжя Херсонщини, жителька Олешок Олена Перерва ще не знала, що попереду у неї окупація, наслідки підриву Каховської ГЕС, втеча через Крим і росію і страх за подругу, яка досі виживає без води, світла й медичної допомоги. Сьогодні пані Олена живе у прихистку для переселенців у Первомайську і вперше наважується говорити про пережите. Це ще одне свідчення злочинів російської окупації проти українців.

«У нас був дім, теплиці, полуниця, діти, плани. Потім — підвали, блокпости й черги за шматком хліба. Зараз — невизначеність».

ОлешкиФото: Південь інформ

З пані Оленою ми зустрічаємося не вперше. Знайомство відбулося ще кілька місяців тому в Університеті третього віку. Тепер ми говоримо про її життя, яке війна розділила на «до» і «після». До повномасштабного вторгнення вона була звичайною українкою: вирощувала в Олешках полуницю, тримала господарство, мала доглянутий будинок і велику родину поруч. Сьогодні вона переселенка без власного дому, людина, яка вчиться жити заново після окупації, втечі й втрати звичного світу. Та попри все у її словах найбільше болю не за втрачене майно, а за Олешки, які, за її словами, московити перетворили на територію страху, руїн і виживання.

ОлешкиФото: Південь інформ

Спогади про 2022-й: «Треба збирати рюкзаки»

Війна прийшла в родину пані Олени ще у 2014 році. Тоді її зять пішов на фронт. Відтоді сім’я жила між тривогами, дзвінками й постійним очікуванням новин.

— Ми це дуже важко пережили. Життя ніби йшло далі, а в нас воно зупинилося, — згадує вона.

Після повернення з фронту чоловік намагався знову жити звичайним життям: працював, будував плани з родиною. Проте лютий 2022-го став прірвою, що безповоротно розділила історію родини. В ніч на 24 лютого, повернувшись із роботи з Херсона, він коротко сказав: треба збирати рюкзаки. Без паніки й зайвих пояснень, як людина, яка вже знала, що таке війна і чим може закінчитися зволікання:

— Він піднявся на другий поверх і почав складати речі. Сказав: «Треба бути готовими».

Поки родина поспіхом збиралася на виїзд, він допоміг вивезти близьких у безпечніше місце, а сам фактично знову повернувся у війну.

— Ми були настільки розгублені, що я взяла лише п’ять пар шкарпеток, а про все інше забула. Навіть білизну не взяла: тільки те, що було на мені, — згадує Олена Перерва.

Разом із дітьми та онуками вони переховувалися спочатку в Херсоні, а потім в Олександрівці — подалі від великих доріг.

— Там проходила траса, і наші хлопці чергували на дахах: і вдень, і вночі. Вони рахували російську техніку, передавали, куди йде зброя. Багато колон ішло через Снігурівку далі, мабуть, у бік Мелітополя, — пригадує жінка.

В Олександрівці вони три тижні переховувалися в підвалі.

— У підвалі було дуже багато людей, діти. Добре, що знайшлися такі господарі, які нас годували. У мене й зараз мороз по шкірі. Три тижні ми прожили під вибухами. Онукові тоді було п’ять років. Зараз йому вже десять, але він досі боїться гучних звуків. Знаєте, перші тижні ми ще вірили, що росіян зупинять. Думали: раз їх не пустили на Миколаїв і Одесу, то може, вони відійдуть.

Згодом родина повернулася в окуповані Олешки, сподіваючись, що ситуація стабілізується. Сьогодні пані Олена називає це рішення одним із найважчих.

Шлях через блокпости й окупацію

— Коли поверталися в Олешки, бачили їхню техніку — розбиту, ржаву. І я тоді думала: як це «друга армія світу»? — згадує жінка.

Маршрут пролягав через численні блокпости, зокрема в районі Антонівського мосту, де людей ретельно перевіряли, змушували виходити з машин і чекати огляду.

— Я тільки просила дітей: не ставайте рівно, не тримайтеся по-стройовому, бо одразу видно, чиї ви діти, — каже пані Олена.

Вони думали, що все минеться швидко.

— Так принаймні тоді всі казали: і керівництво, і знайомі, і всі навколо, — згадує Олена.

Однак події розгорталися швидше і не так, як очікувалося. Тож почали думати про евакуацію. Донька з дітьми виїхала у квітні, син — окремо. Зрештою вони опинилися на Вінниччині, у місті Бар, де місцеві жителі прихистили їх на тривалий час.

— Люди дали їм будинок просто так. Безкоштовно. Вони там прожили більше місяця, — розповідає пані Олена.

Олешки опинилися в повній окупації. Сама жінка залишалася в рідному місті в надії на покращення ситуації.

Остаточно виїхати з Олешок Олена змогла лише у січні 2023 року

— Ми виїхали 14-го, а сюди дісталися 21-го. Їхали через Крим, росію, Балтію і Польщу, — говорить жінка.

Дорога була виснажливою:

— Лише двічі зупинялися, щоб поспати й помитися. Все інше — в машині.

Варіант залишатися за кордоном вона навіть не розглядала.

— Який закордон? Усі думки були тільки про дітей. Я майже рік їх не бачила. Вони плакали й просили: «Мамо, виїжджай». Бо розуміли, що наша родина вже під підозрою, хлопці ж на війні.

Того дня, коли Олена виїхала, вже близько полудня до будинку прийшли з обшуком. Хтось доніс. Окупанти вибили вікна, перевернули все догори дриґом.

— Це була справжня катівня, — згадує Олена Перерва. — Після пережитого моя сваха ледве могла говорити — почала заїкатися. Підскочив тиск, цукор у крові, нерви були повністю виснажені. Питаю: «Що вони там у вас знайшли?» А мені показують дитячий автомат — іграшку, яку хрещена подарувала онукові на Новий рік. Оце вони сфотографували як «доказ». Також окупанти знайшли стару військову форму зятя. Колись він працював зі зварюванням, форма була попалена, подекуди порвана, донька її підшивала. Але і це вони сфотографували.

— Вони казали: «У вас сын — преступник, он убивал наших людей». На це сваха відповіла: «Мій син захищав свою Батьківщину. Йому прийшла повістка — і він пішов. А ви б свою країну не захищали?»

Допитував її офіцер зі зброєю. А навколо будинку ходили близько двадцяти озброєних росіян.

— Всі думали, що її застрелять, але обійшлося, — пригадує пані Олена.

ОлешкиФото: Південь інформ

«Вона досі там»: історія подруги

В Олешках і досі проживає подруга пані Олени. За кілька хвилин до нашої зустрічі жінка говорила із нею телефоном. Виїхати вона так і не змогла: спочатку через тяжкий стан здоров’я, потім — через страх і виснаження. Її квартира вигоріла після того, як російські військові, за словами пані Олени, навмисно підпалили верхній поверх будинку:

— Вона дивом лишилася жива. Квартиру спалили спеціально. Їм потрібен був огляд на Херсон.

Подруга пані Олени пережила важку операцію вже під час окупації. До лікарні її доправляли сусіди — на звичайній тачці, бо іншої можливості дістатися медзакладу не було.

— Лікар, сам українець, тоді сказав: «Я можу надати лише екстрену допомогу», — згадує пані Олена.

Жінці врятували життя, однак повноцінного лікування та подальшої медичної допомоги вона так і не отримала. Після операції в неї досі залишаються виведені трубки з кишківника і чекати допомоги немає звідки. Сьогодні вона критично виснажена, майже не виходить з дому і живе у постійному страху. Єдиний шанс виїхати був після підриву Каховської ГЕС, коли частину Олешок затопило, а люди намагалися рятуватися човнами.

— Вона тоді не наважилася. Думала: чи вистачить грошей, чи доїде, а потім стало пізно.

Тепер у місті практично немає умов для життя: немає електрики, питної води, медицини. Воду люди збирають по краплі дощову, а хліб став розкішшю.

— На 8 березня їй принесли маленьку буханку хліба. Вона різала її на шматочки й розтягувала на кілька днів, — говорить жінка.

Зв’язок з’являється лише епізодично. Щоб подзвонити синові, виходить у розбитий будинок без вікон, бо лише там іноді ловить сигнал.

— Каже: «Я чую голос сина кілька секунд — і вже добре». Але правду йому не говорить, — розповідає з сумом пані Олена. — І знаєте, що найболючіше в цій ситуації? Це усвідомлення того, що були й такі, хто зустрічав окупантів із радістю. Навіть у нашому селі. Люди з українськими прізвищами, у яких діди й прадіди були козаками. Мої прадіди були козаками, Катерині не скорилися, а тут декотрі продалися за гроші. Їх просто купили.

Жінка розповідає, що її сусідка допомагала окупантам: їздила по пенсії до Скадовська, знімала гроші з карток, обслуговувала росіян, приймала їх «з хлібом-сіллю».

Фото: Південь інформ

Олешки після підриву ГЕС: вода, пожежі й руїни

Про підрив Каховської ГЕС вона дізналася вже після виїзду — у січні 2023 року жінка залишила окупацію, а трагедія сталася 6 червня. Про це їй розповідала подруга.

— Моя подруга живе на 4-му поверху в п’ятиповерхівці. Каже: спочатку почули страшний гул, щось ревло, а потім побачили хвилю. Хати складалися, як картонні, — переказує вона.

Люди кричали, собаки гавкали, течією несло свиней, уламки, сміття. Вода зносила все на своєму шляху. Разом із потоком у Чорне море винесло кладовища, склади з хімікатами, затоплені господарства. За словами жінки, в Олешках затопило майже все місто, окрім центральної частини, яка розташована трохи вище. Люди рятувалися у школах, але росіяни почали обстрілювати й їх:

— Багато хто знову сідав у машини й тікав додому, навіть у підтоплені хати.

Особливо важко було літнім людям. Дехто не зміг вибратися на дахи й потонув у власних будинках. Інші загинули вже на дахах: по кілька днів без води, їжі та допомоги, під червневою спекою.

— Там у нас уже в червні страшна жара. Люди просто гинули, — говорить вона.

Росіяни обстрілюють Херсон під час евакуації цивільних із затоплених територій, 8 червня 2023 рокуФото: Вікіпедія, Mvs.gov.ua

Її подруга разом із сусідами майже два тижні не виходила з квартири — навколо стояла вода. Рятувалися лише запасами, які були вдома.

У будинку самої співрозмовниці затопило підвал і перший поверх. Вода принесла живність та бруд із плавнів. У Сагах, де колись жив її син, підтопило більшість села. Лише кілька будинків на вищій вулиці біля лісу вціліли:

— Коли вода піднімалася, всі вигрібні ями, болота, плавні — усе пішло в хати. Щурі, гадюки, вужі — все лізло до людей.

Окремо вона згадує пожежі в Олешківських лісах після затоплення:

— Коли Каховка затопила все навколо, росіяни просто підпалили ліс. Люди бігали з лопатами, з відрами, з мокрими ганчірками, намагалися тушити. Бо це ж пісок, Олешківська пустеля.

Палають хвойні Олешківські лісиФото: Південь інформ

За її словами, цей ліс садили ще до Другої світової війни, десятиліттями доглядали й вирощували:

— А вони казали людям: або йдете у воду, або згорите.

Жінка також розповіла, як російські військові грабували будинки. Через кілька днів після евакуації в їхню хату прилетіло, а потім туди зайшли окупанти.

— Ми раніше не вірили, коли чули, що вони унітази крадуть. А в доньки з хати перш за все винесли саме унітаз. У нас в туалеті був облаштований сховок. Зять зробив конструкцію зі знімною плиткою, де ховали важливі речі. Коли знайома зайшла перевірити будинок, то довго не могла зрозуміти, де подівся туалет. «Каже: «Лєна, я весь дім обійшла — туалету нема». Унітаз просто винесли».

За словами пані Олени, окупанти вивозили з будинків усе, що могли використати для облаштування своїх позицій у лісі та окопах. Теплиці не розбирали, а просто зрізали металеві конструкції й переносили цілими секціями, щоб робити собі укриття від дощу.

— Дикість страшна, — тихо каже вона.

Фото: Південь інформ

Херсон дедалі більше нагадує сіру зону

Після цих спогадів у розмові настає довга пауза. На запитання, чи вірить вона у повернення додому, пані Олена відповідає не одразу:

— Віра потихеньку тухне.

Каже, що навіть Херсон дедалі більше нагадує сіру зону, місто постійно під обстрілами, а люди місяцями живуть у підвалах:

— У багатьох уже спини й шиї позривані від того життя в укриттях. Але вони не їдуть, бо там робота, там усе їхнє життя.

Наприкінці розмови пані Олена згадує родича, який служив на блокпості на «Острові» в Херсоні:

— Вони саме відійшли на хвилину — і прилетіло. Хлопці загинули. Його врятувало тільки те, що він опинився трохи далі. Розірвало барабанні перетинки, страшна контузія.

Наступного дня обстріл повторився. Історії про такі втрати пані Олена переповідає вже майже без емоцій.

— Ми були звичайною родиною: теплиці, господарство, полуниця, діти. Ми просто жили. А тепер — без дому і без певності, що колись повернемося в Олешки. Це ж лівий берег. Там усе заміновано. Люди щодня підриваються. Ми дуже хочемо додому, але поки наш дім лише у спогадах, — сумно каже на останок вона.

Олена ПерерваАвтор: Наталія Клименко

Післямова журналістки

Для мене як для журналістки, що фіксує воєнні злочини, ці історії — не просто розповіді. Це живі докази того, що коїть росія в окупації. Таке не можна ні забути, ні виправдати. Кожен такий факт має бути записаний і названий своїм ім'ям. Це має стати справою для судів, бо за кожною історією стоять реальні люди, поламані життя і досвід, який ми просто не маємо права втратити. Світ повинен знати правду.