Йому лише двадцять три, але він знає, що таке війна не з історичних книжок. Він став свідком сучасних подій російсько-української війни та очевидцем перших наступальних дій окупантів на територію України та його рідної Миколаївщини. Початок війни пам’ятає, як сьогодні. Це було страшно і незрозуміло. Півроку у підвалах, півроку жахіть та боротьби за право жити. Знайомтеся: Нікіта Михно. Нині він має статус ВПО і проживає на Первомайщині, в селі Кам’яний Міст.
З молодим чоловіком та його подругою ми зустрілися випадково. Я їхала до Кам’яного Мості у журналістських справах. А вони з маленькою дитинкою на руках стояли на автобусній зупинці. Зрозуміло: проїхати повз не могла, тож запропонувала підвезти. Молодята радо відгукнулися — і ми рушили. В дорозі розговорилися. З’ясувалося, що Нікіта із села Шевченкове, що на Миколаївщині. Це те село, яке окупанти зруйнували практично на сімдесят відсотків. До Кам’яного Мосту приїхав минулої осені. А перші півроку війни провів під постійними обстрілами у своєму рідному селі. Його будинок розгромили окупанти, тож жив весь той період у підвалі. Попри постійні обстріли, хлопець не покидав рідної домівки, бо ж «все колись закінчується» і допомагав тим, хто залишився в селі. Втім, коли мова пішла про масований наступ ворога, Нікіта таки зважився виїхати. Так він опинився в статусі ВПО і поселився на Первомайщині. Згодом сюди ж переїхала його рідна тітка, яку війна змусила побувати аж до Польщі. Сьогодні він налагоджує своє життя тут.
Нікіта Михно
Нікіта Михно: «Два моїх друга померли у мене на очах»
— Коли почалася війна, де ви були?
— Дома, в селі Шевченкове Миколаївської області. На кордоні з Херсоном.
— Ви відчули на собі перші удари?
— Звісно, з першого дня війни. Півроку я знаходився під обстрілами. Кожного дня, я би сказав, були погодинні обстріли. Стріляли з чого хотіли: з усіх мінометів, із «Градів», ракети прилітали різні. Розбили у нас більше, як півсела, відсотків сімдесят. Село дуже велике і багате було. У нас багато фермерів, багато структур — розбили все. Згоріли наші заводи. Поряд із нашим селом два заводи: «Еліка» і томатний завод «Агро». Був такий обстріл, що саме по заводу били, ракети випустили прямо на завод. Загорівся, ми тушили, як могли.
Людей не було, всіх евакуювали. Хто не хотів виїздити, такі, як я, то так і жили під обстрілами. Нас загалом було сто п’ятдесят на все село. А раніше в селі проживало близько п’яти тисяч мешканців. Залишилося лише сто п’ятдесят, саме в районі заводу. Нашу село розділяється на три частини: центр, друге відділення і перше. Оце нас залишилося сто п’ятдесят. Тушили, як могли. Дали нам із сусіднього селища Луч пожежну машину, навіть відео про це є.
— Ви бачили, як вони бомбили приватні будинки?
— Звісно, бачив.
— Як це відбувалося? Це на ваших очах було?
— Так, я вам скажу, що вони пристрілювалися на початку. Побачать, що в поле попали — все, починають далі бити. Потраплять в якийсь будинок — і далі. І так на вулиці кожну хату бомбили. Чесно кажучи, наче в шаховому порядку. У нас іде вулиця і ось так хати, і вони в шаховому порядку лупили. Людям порозвалювали усе.
— Ваш будинок теж постраждав?
— Так, теж постраждав. Я жив у квартирі. У нас двоповерховий будинок на чотири сім'ї. На другому поверсі дві і на першому дві. Прилетіло прямо біля будинку. Повиносило всі двері, вікна, нічого цілого не залишилося. Стеля посипалася в будинку. Я оце згадую: аж мурашки по шкірі.
— Вибачте, що я примусила це згадувати. А ви бачили, що це російські війська були?
— Звісно, в перші дні війни, пам’ятаю, як сьогодні: ми стояли на краю свого села, російська колонна проїздила через наше село. Я орків бачив, чесно. Бачив колонну, букву Z. Наші їх почали «Градами» засипати. Їхні два танки полями тікали і загрузли у нашому болоті. Ми це все спостерігали у бінокль, метрів за триста від нас, ми все це бачили. Бачив російський прапор, чув, як вони казали, що приїхали нас звільняти. Це казали нашим, хто вийшов їх зустрічати.
— А були й такі?
— Так, були й такі. Це був другий чи третій день війни, вони вже були у нашому селі. Вони дуже швидко до нас дісталися. Орки каталися у нас по селі. Потім виїхали за село — і в посадці засіли. Поставили міномети — і почали обстріл, прямо по селу, по мирному населенню. Перша евакуація у нас відбулася на п’ятий день. Всі ці п’ять днів наші люди знаходилися під обстрілами.
Ми всі сиділи в підвалах. Тітка моя рідна народила сина. Вона з ним, тримісячним, сиділа в підвалі. Там і жили. Коли тривога закінчувалася, вони виходили подихати свіжим повітрям. Тривога починалася — і ми всі в підвалах знову. І я теж в підвалі сидів півроку. Я там ночував практично всі півроку. Бо ж спати хотілося. В хаті спиш, а воно — бум. А все ж чутно: чуєш, як летить. Воно у тебе над головою свистить. Ти ж не знаєш, куди воно пролетить: чи по тобі, чи біля тебе. Чесно сказати, дуже страшно було. Бо ти не знав, що воно буде, чи прилетить воно по тобі, чи ні.
— Але попри страх ви залишалися там?
— Я допомагав людям. Міномет прилетить, покоцає газові труби. Ми з людьми латали їх. Пообриває на стовпах проводи, ми на вишці, яку нам дали, ремонтуємо. Самі на стовпи вилазили, проводи натягували, щоб світло було. Бо у нас, якщо немає світла, немає й води. Потім вони потрапили в центральний газопровід, то ми півроку сиділи без газу повністю. Люди, як могли, хто на багаттях їсти собі готував, хто на електро, коли світло було, а так переважно на багаттях готували їсти.
— А де ви брали продукти харчування?
— Гуманітарка. Два рази на тиждень роздавали.
— А хто приїздив і звідки?
— Червоний Хрест, в основному, Червоний Хрест.
— Коли ви ухвалили рішення покинути село?
— Як сказали, що піде масовий наступ з Херсону, і в ту ніч, не пам’ятаю числа. Тоді нас всю ніч били, все село: били, били, всім, чим могли. Я би сказав, що у них було три позиції: там вони «Гради» ставили, там — мінометку, а ще з іншого боку — ракети. І це вони з трьох позицій наше село били. По всьому попадали.
— А коли вони увійшли в село, вони з вами комунікували якось?
— Вони в самому селі були хвилин п’ять, вони просто через наше село проїжджали. Наші дуже швидко реагували. Дочекалися, коли виїдуть із села, щоб не бити по селу, по людям. Орки, як виїхали із села на трасу, у нас же проходить траса М-14, то наші відразу почали їх «Градами» бити. Вони колонну розбили. А це було близько сімдесяти одиниць техніки. Це вони через селище Луч їхали на наше село, проїхали через центр, а тоді знову на трасу. Вони заблукали, от коли виїхали, тоді вже наші їх наздогнали.
— Щодо масованого наступу?
— Я до останнього не хотів виїздити, я вже там стільки пробув, стільки натерпівся. Так, обстріли, але ж це рано чи пізно мало би закінчитися. Але я прийняв рішення, що краще виїхати: життя дорожче.
— Ви з сім’єю?
— Ні. Я сам сюди приїхав. Це я вже тут собі пару знайшов.
— А батьки ваші де?
— Я сирота. У мене тільки рідна тітка є, і вона теж зараз тут. Спочатку вона в Польщі побувала, але не змогла, то повернулася в Україну. Тут дім, хоч і не до себе додому, але в Україну. Тут люди будинок дали, ми оформилися як ВПО.
— Вам тут допомагають?
— Так, це виплати, гуманітарка.
— Чи стикалися ви з росіянами?
— Ні, але я стикався з їхніми злочинами. У мене два моїх друга померли на очах. Почався обстріл, прилетіла мінометка, людину вбило. Біля шиї осколок застряг. Він у мене на очах помирав, я чув його останній подих. Зателефонували нашому дільничному. Він сказав, поки обстріл не закінчиться, не зможу приїхати. Закінчився обстріл, він приїхав. Ми повантажили двохсотого і повезли в морг. Другий обстріл був — у мене людину на очах розірвало навпіл. Ми збирали людину по шматочках. Рука там, нога там лежить. Навпіл розірвало. Було дуже страшно. Це все життя. Я знав, що орки нелюди. Вони ж казали, що спецоперація у них. Вони ж приїхали нас визволять. Тільки від кого? Я бачив, що вони нікого не визволяли, вони просто знищували мирне населення. Вони знищували всю нашу інфраструктуру, фермерства наші, бригади, заводи. Вони хотіли все це знищити і я це бачив. Я просто все це бачив, як вони все це робили.
— Ви до війни десь працювали?
— Так, на заводі напівфабрикатів. Війна розпочалася — і нас відразу звільнили. Завод закрили, все закрили: ні роботи, ні грошей, нічого не було. Вони самі не знали, що робити. Все позакривали, всі потікали, і все.
— А звідки ви почули про початок війни?
— По телебаченню. Зранку, 24-го, як по Кульбакіне — у нас же Кульбакіне поруч — як по ньому дві крейсерні ракети ударили, то все уже було зрозуміло, що війна. Половина людей не вірили, думали, можливо, якісь навчання. Я відразу зрозумів, після того, як крейсерні ракети вдарили, зрозумів, що війна. У нас чотири дні стояв гул цілодобово: йшла техніка, причому різна: КРаЗи, танки, бронемашини, і каталися вони кругами, бо не знали куди їхати. Хлопці у нас цивільні потрапляли в полон.
— Можете назвати прізвища?
— Один із них уже покійний, а інший — не знаю де. Петраченко Микола був у них в полоні. Я скажу своїми словами. Він розповідав, що знущалися, як хотіли: і дула в рот вставляли, мовляв, розповідай. А що розповідай, він і сам не знає, що? А їм розповідай! І питали, як на Миколаїв їм проїхати. Знущалися, як хотіли, і били, і голки під нігті вставляли, щоб розповісти, як їм на Миколаїв добратися, «щоб нас не убили». Наші казали, що вони звичайні цивільні люди: «Ми не військові, як ми можемо вам пояснити? Що ви хочете від нас? Чого ви сюди приїхали?» Після цих слів били, знущалися, як хотіли. Дуже жорстко було. Хлопці розповідали, що плакали і просилися, і молилися, і на коліна ставали, а їм все це насмішки були. Їм було дуже смішно. Я дуже хочу, щоб їх всіх покарали і дуже суворо.
Нині Нікіта влаштовує своє життя тут, на Первомайщині. Зійшовся з жіночкою у якої трійко діток, найменшенькій Софійці — три місяці. Пара не бідує, але й не розкошує. Має потреби у різному. Днями завезла Нікіті речі для малечі та побажала успіху. «Вистоїмо, — сказав він, — та обов’язково повернуся додому, в Шевченкове».
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
