Дощ не зупинив тих, хто щодня живе в очікуванні дзвінка чи бодай якоїсь звістки. У Первомайську 31 травня десятки людей традиційно вийшли на мирну акцію на підтримку військовополонених та безвісти зниклих захисників України. Поки в центрі міста майоріли плакати з написами: «Чекаємо!», «Поверніть наших!» та «Наші ще не вдома!», центральними вулицями рушила автоколона із синьо-жовтими прапорами. Для учасників це не просто захід — це нагадування країні та світу.
Як наголошують організатори, жодні погодні умови не можуть стати причиною для скасування акції, адже для багатьох родин це один із небагатьох способів тримати тему повернення близьких у центрі суспільної уваги.
Родини не мовчать: акції підтримки тривають
Ініціаторами акції традиційно виступають родини безвісти зниклих, військовополонених та загиблих захисників, які створили у громаді постійний рух підтримки.
«Ми організували цю акцію, бо кожна родина тут живе в інформаційному вакуумі та щоденному стресі. Дощ чи негода не можуть нас зупинити. Наші рідні там, у нелюдських умовах, терплять набагато більше. Ми виходитимемо на вулиці й надалі — двічі на місяць, стабільно, — щоб питання повернення наших захисників залишалося пріоритетом», — говорить співорганізаторка Леся Щербаченко.
У руках учасників — плакати, які вже стали символом цих зустрічей: «Чекаємо!», «Поверніть наших!», «Наші ще не вдома!». Повз мітингувальників проїжджає автоколона, сигналячи на знак підтримки. Маршрут автопробігу традиційно пролягає центральними вулицями.
Між надією і очікуванням: долі родин полонених та зниклих безвісти
Серед дорослих учасників особливо вирізняється маленький Тимофій Піщейко. Він стоїть поруч із бабусею Наталею та тримає портрет свого тата.
«Я тут, щоб сказати всім: я дуже чекаю свого тата додому», — говорить хлопчик.
Для багатьох учасників такі зустрічі — це також можливість обмінятися інформацією, новинами та підтримати одне одного. Саме тут люди діляться будь-якими зачіпками щодо долі своїх рідних.
Тетяна Усата
Тетяна Усата розповідає, що нещодавно волонтери повідомили її родині важливу новину: за наявною інформацією, її чоловік живий та перебуває в російському полоні в Пермі. Після тривалих місяців невідомості ця звістка стала для родини справжнім полегшенням.
Людмила Качуровська
Надію отримала й Людмила Качуровська. Під час одного з останніх обмінів додому повернувся український військовий, який передав жінці коротке повідомлення про її сина: «Я бачив вашого сина там, він тримається». Для матері ці слова стали підтвердженням того, що син живий.
Родина Будурових
Та не всі мають бодай якісь новини. Родина Будурових і досі живе без звісток про свого рідного. За весь час їм не вдалося отримати жодної інформації — ні від волонтерів, ні від офіційних структур. Попри це вони не пропустили жодної акції, переконані, що повинні бути тут заради свого сина.
Хвилина, що зупиняє
Рівно о 9:00 учасники акції вшанували хвилиною мовчання пам’ять полеглих захисників України. Після її завершення мітингувальники запустили сигнальні вогні із жовто-блакитним димом. Кольорові хмари здійнялися над дощовим середмістям, ставши символом незламної надії та віри в повернення кожного українця додому.
За два тижні ці люди знову планують зібратися на тому самому місці. Вони виходитимуть на акції доти, доки кожен військовополонений і кожен безвісти зниклий захисник не повернеться додому, а слова: «Наші ще не вдома» — не втратять своєї болючої актуальності.
