26 квітня у середмісті Первомайська знову зібралися ті, для кого час зупинився у тому дні, коли зникли їхні рідні. Тут пройшла мирна акція «Не мовчи — полон вбиває». Цього разу вона була особливою. Поруч із болем — радість, бо на акцію прийшли й ті, хто повернувся з полону. Журналістка Гард.City розкаже.
Ранок. Перед входом у парк традиційна інсталяція з портретами військових. Дружини, матері, сестри обережно поправляють світлини, додають нові фото. Обіймаються. Обмінюються інформацією і готуються до акції. По обидва боки центральної вулиці — банери, плакати з проникливими словами «Наші ще не вдома».
Марта
Серед усіх і маленька Марта, з близьких родини Дмитра Криленка. В руках дівчинки плакат: «Діма, чекаю на обмін і зустріч із тобою». Марта вірить, що Діма повернеться. Вона тут кожного разу. А сьогодні ще й даруватиме квіти звільненому з полону захиснику.
Хвилина мовчання. Рівний звук метронома відраховує секунди. Люди завмирають. Зупиняються автівки. Місто, здається, затримує подих разом із тими, хто стоїть тут, де біль, пам’ять і надія.
Акції традиційні, тільки кожного разу — нові історії, які рвуть душу і серце.
Очікування довжиною в місяці
Майже рік очікує на сина Катерина Грач. Дмитро Грач зник 7 липня 2025 року під час виконання бойового завдання на Харківщині, у Куп’янському районі.
— Жодної інформації немає. Командування нічого не каже, — ділиться болем пані Катерина. — Приходжу сюди і плачу.
Разом із нею шукає захисника вся родина: звернення, анкети, поїздки — все пройдено. Відповідей немає.
Оксана Кучеренко чекає брата
Поруч стоїть Оксана Кучеренко. Вона чекає на брата — Олександра Крисюка. Він зник 25 травня 2025 року на Донецькому напрямку.
— Пішов на завдання і зник. Статус є, а більше нічого, — розповідає жінка.
На акції вона приходить із січня:
— Надія є. Велика. Я навіть не допускаю іншого.
Історія зі сльозами, але вже від радості
Діана Амандурдієва
Серед присутніх — Діана Амандурдієва. Її історія — інша. Вона дочекалася з полону свого чоловіка.
— Я просто відчула, що це дзвінок про нього. Взяла слухавку і почула: «Вашого чоловіка звільнено».
Слова їй даються крізь сльози:
— Я запитала, куди їхати, як його знайти. А потім він подзвонив. Ми просто дивилися одне на одного і плакали. Не могли повірити.
Зараз її чоловік проходить реабілітацію.
— Ми дуже чекали. Молилися. Боролися і він нарешті вдома, — каже Діана.
Тепер вона приходить на акції вже з іншою місією — підтримати тих, хто ще чекає.
Молитва з капеланом
Капелан Олександр та Олександра Євдокімова
Сьогодні на акцію прийшов і капелан Олександр. З 2022 року він поруч із військовими та їхніми родинами. Служив у 28-й бригаді, працював у секторі цивільно-військового співробітництва, повідомляв родинам найважчі новини.
— Найбільше спілкувався із сім’ями зниклих і загиблих. Тому хочу бути корисним і тут.
Спільна молитва
Він молиться разом із людьми і додає:
— Ви робите дуже важливу справу і я буду поруч.
Надія, яка сильніша за втому
Наталія Цюпка розшукує сина
Серед тих, хто чекає, — Наталія Цюпка. Вона шукає сина — Владислава Юхненка. Він зник 19 серпня 2024 року на Донеччині, у районі Торецька.
— Я вже всюди зверталася, але поки нічого.
Переїхавши до Первомайська з Миколаєва як переселенка, вона продовжує виходити на акції:
— Я вірю, що він повернеться.
Наталія Максюта чекає на сина
Поруч — Наталія Максюта. Її син — Андрій Максюта, 1988 року народження, зник 22 квітня 2025 року на Покровському напрямку.
— Я вже зверталася всюди, але поки тиша, — каже мати.
Вона приходить регулярно, бо вірить.
Повернення і те, що залишається після
Андрій Солнцев
Серед учасників акції — Андрій Солнцев. У липні минулого року він повернувся з полону. Сьогодні вперше наважується говорити про пережите: обережно, уривками. Ми домовляємося про окрему розмову, але він одразу піднімає інше — болюче питання адаптації. Розповідає про випадок у маршрутці:
— Зайшов у 101-шу, а водій каже: «Мені потрібна довідка з виконкому, що ти маєш право на безкоштовний проїзд, і взагалі що ти тут робиш? Ти маєш бути на фронті». Я питаю: «А ти сам був на фронті?» Каже, що був. Але той, хто справді там був, такого не скаже.
У його голосі — не образа, а втома від несправедливості. Про полон говорить стримано. Каже, що обмін став несподіванкою:
— Я вже й не сподівався.
У полон Андрій потрапив 12 квітня 2022 року в Маріуполі, на заводі Ілліча, служив у складі 36-ї бригади. Його утримували в Костромській області. Провів там понад три роки.
— Сказали раптом: «Ти їдеш додому», — ділиться він пережитим.
Про умови — коротко: кілька хвилин у душі на всіх, постійні перевірки, життя «на камеру»:
— Нам важливо було просто вижити.
Наша розмова обривається — починається зустріч зі звільненими.
Ті, кого дочекалися
Василь Бабієнко
Цього дня на акції зустрічають і звільнених з полону. Серед них — Василь Бабієнко. Йому дарують квіти, дякують, обіймають. Він помітно хвилюється, говорить небагато, обіцяє згодом поспілкуватися з тими, хто чекає своїх.
Організаторка акції Леся Щербаченко пояснює:
— Для наших хлопців важливо знати, що їх чекали, що про них пам’ятають.
Тут, на акції, немає випадкових людей. Кожен прийшов зі своєю історією. І кожна — про боротьбу, про віру, про очікування, про підтримку і про те, що мовчати не можна. Бо полон вбиває.
