Фольклор не зник, просто змінив форму. Він звучить у піснях, у родинних звичках і навіть у військових жартах. У цьому переконана первомайчанка Алла Пустовіт — фольклористка і співачка, яка перетворила народну традицію на спосіб говорити про сучасність. Журналістці Гард.City пощастило поспілкуватися з мисткинею про її шлях із провінційного міста до великої сцени, силу традицій і нову хвилю інтересу до українського коріння.
Алла Пустовіт (у дівоцтві — Царенко) — виконавиця традиційного співу, режисерка та викладачка вокалу родом із Первомайська, яка сьогодні працює на перетині сцени, науки й популяризації культури. Вона артистка хору вищої категорії українського академічного фольклорно-етнографічного ансамблю «Калина» (Київ), авторка YouTube-каналу «АллаСпівала» та одна з тих, хто повертає фольклору його справжній зміст.
«Бачення народної пісні як живого процесу прийшло поступово»
— Алло, як починався твій шлях у музиці?
— Якщо чесно, я взагалі не була «музичною дитиною» в класичному розумінні. У мене не було ні поставленого голосу, ні вираженого слуху. Але якось природно склалося так, що мене привели в цю сферу. Першим важливим кроком став вокальний гурток у Первомайську, де я займалася під керівництвом педагога Володимира Здоровецького. Саме там почалося моє становлення як співачки. Пізніше я екстерном закінчила музичну школу і після 10 класу вступила до студії при Національному хорі імені Григорія Верьовки. Це був дуже серйозний етап, адже туди потрапити можна було лише раз на кілька років. Паралельно я навчалася у вечірній школі, тож фактично жила в режимі постійного навчання і сцени. Після закінчення студії мене одразу запросили до хору, але я обрала інший шлях — глибше занурення в теорію та традицію і вступила до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на спеціальність «фольклористика». Саме там сформувалося моє розуміння традиційної культури як цілісної системи: не лише співу, а й контексту — обрядів, сенсів, символіки. Я брала участь у міжнародних фестивалях, представляла Україну за кордоном і поступово формувала власне бачення народної пісні як живого процесу, а не застиглої форми.
— Тобто фольклор з’явився не одразу як усвідомлений вибір?
— Абсолютно. Це не було «я з дитинства мріяла». Я просто потрапила в середовище. В університеті був ансамбль «Роксоланія». Ми постійно їздили на фестивалі, представляли Україну за кордоном. І поступово фольклор став не просто навчанням, а способом життя. Один із поворотних моментів стався майже випадково. Створювався театр пісні «Джерела», і мене туди запросили. Мене буквально прослухали в коридорі університету: «Співаєш? Давай». І все. Без довгих конкурсів і стратегій. Паралельно я співала фольклор в університеті, навчалась і вже тоді активно працювала на різних майданчиках, навіть на вулицях. Це був період, коли все тільки починалося. У такому режимі я пропрацювала близько 10 років.
Фото: з особистого архіву
«У моєму житті були люди, які вірили в мене більше, ніж я сама»
— Яким був цей період роботи?
— З часом, десь у 2012-му, все стало більш професійним — з’явилися Folk Music, кліпи, впізнаваність, гастрольна активність. Це був дуже інтенсивний етап, коли робота фактично не зупинялася: постійні виступи, проєкти, навантаження. І я тоді вже розуміла, що з цим ритмом треба якось визначатися, бо він повністю захоплює життя. Так тривало до 2017 року. Пам’ятаю свій останній приїзд у Первомайськ: виступ до Дня працівників освіти. Мене тоді вже ніби поступово відпускали з колективу, але попросили ще раз приїхати — і я погодилась. Після цього я остаточно завершила цей сценічний етап і вийшла з колективної роботи того періоду.
— Чому залишила сцену?
— Було творче вигорання. Дуже інтенсивна робота, постійні виступи, навантаження. І я пішла практично в нікуди.
— Що було далі?
— Я була в декреті шість років, з двома дітьми. І там вирішила: раз немає куди подіти творчу енергію — почну YouTube-канал. Просто подумала: хай буде. Я почала розповідати про народну творчість, фольклор і паралельно викладала вокал. Усе робила сама: знімала, монтувала, придумувала. Перегляди були невеликі, але з’являлася впізнаваність. Бо про фольклор загалом мало інформації — ми ніби живемо у своїй бульбашці: здається, що всі цим займаються, але якщо вийти до звичайних людей, більшість про це майже нічого не знає. Тому я вирішила це показувати.
«Фольклор і сцена: між автентикою та адаптацією»
— Чи є розрив між фольклором і сценічним поданням?
— Так, є певне непорозуміння. Люди, які добре знають фольклор, часто не люблять народно-сценічні постановки, бо вважають це спрощенням або навіть знеціненням традиції.
А інші, навпаки, майже не знають фольклору. Тому я намагалась показувати і сценічні колективи, і процес їхньої роботи — костюми, відтворення матеріалу, підготовку.
Фото: з особистого архіву
«Повернення після паузи»
— Як ти повернулась у професійну сферу після декрету?
— Мені було вже 37. Я знала, що є ансамбль пісні «Калина», і навіть не мріяла, що потраплю. Але раптом — пропозиція.
Тож я прийшла на прослуховування — і мене взяли. Згодом мене оформили як режисера за сумісництвом. Але фактично моя роль — радше фольклорний консультант, бо часто бракує глибокого знання традиції в постановках.
«Ейджизм, форма і материнство в сценічній професії»
— У творчих професіях часто говорять про вікові та фізичні вимоги до артистів. Чи відчувала ти ейджизм або тиск щодо зовнішності?
—У професії з часом існує певний ейджизм, особливо на сцені: важливо тримати фізичну форму й виглядати відповідно до костюмів і сценічних вимог. У нас це досить лояльно, але в національних і професійних колективах вимоги значно жорсткіші — можуть прямо говорити про схуднення, підтримку зовнішності, а після 45+ інколи обмежують участь у проєктах чи зйомках. Додаткова складність — декрет: після пологів жінка часто втрачає вокальну форму, і навіть рік-два перерви можуть бути критичними, тому доводиться швидко повертатися до роботи, щоб не втратити місце. Усе це створює постійний баланс між сценою і материнством, коли концерти й репетиції можуть збігатися з сімейними обставинами, і тоді доводиться викручуватися. Але дуже багато залежить від людяності керівництва.
«Фольклор створений не для сцени, а для участі»
— Чим нині займаєшся в колективі?
— Ми ставимо фольклорні сцени на основі опер чи обрядових сюжетів. Я допомагаю відтворювати контекст: що їли, як співали, які були звичаї. Це робота з обрядовістю, щоб усе було більш автентично і професійно.
— Ти працюєш з фольклором різних регіонів?
— Все залежить від проєкту. Наприклад, Русалії — це специфічна традиція Полісся. Але часто ми не можемо брати матеріал з одного села, тому комбінуємо джерела й адаптуємо під сцену. Фольклор створений не для сцени, а для участі. Якщо ти не всередині процесу — його складно сприймати. Тому додаємо динаміку, інтерактив.
Фото: з особистого архіву
«Про фольклор, війну і складне багатоголосся»
— Що для тебе найцікавіше у фольклорі?
— Мене захоплює його глибина. Люди без музичної освіти могли створювати складне багатоголосся. І ще — сенси: у піснях завжди є текст, підтекст і контекст. Фольклор — це спосіб проживання емоцій. Люди співали, рефлексували і пропускали це через себе.
— Чи змінила повномасштабна війна твоє життя?
— У мене все наклалося одночасно. Я щойно народила другого сина, йому було кілька місяців, коли почалося вторгнення. Ми жили під Києвом. Спочатку не вірили, що це реально. Але прокинулися від вибухів. Потім швидко зібралися і виїхали в село за 80 км від Києва, де були до травня.
— Чи був страх?
— Так, але змішаний із шоком. Коли маєш дітей, ти не думаєш глобально — ти думаєш, як їх убезпечити.
— Чи залишалася пісня у твоєму житті?
— Так, і дуже сильно. У мене буквально «вистрілив» творчий стан. Я гойдала дитину і постійно щось наспівувала. В голові народжувалися пісні. Я записувала їх на диктофон і надсилала знайомим — ми монтували відео. Я навіть створювала пісні разом із братом: він писав тексти, я музику. Це був творчий тандем, який дуже допомагав триматися. Це був спосіб не зламатися.
«Материнство, підтримка і сенси»
— Як ти поєднувала роботу і материнство?
— Чесно? Ніяк і одночасно все. Це постійний баланс. І внутрішній конфлікт: або ти «погана мама», або «застрягла вдома».
— Що допомогло вистояти?
— Підтримка чоловіка. Він взяв на себе багато побутових речей і дітей. Без цього я б не змогла відновитися.
— Чи змінила війна твої сенси як мисткині?
— Так, дуже сильно. Раніше це була професія. Тепер — ще й спосіб емоційного виживання.
«Про коріння і самоідентичність»
— Чи відчуваєш ти змішання культур у своєму регіоні?
— Так. У нас поліетнічний регіон, багато впливів: молдавські, болгарські села. Я мала колегу-болгарку і коли вона співала, це був зовсім інший стан людини. Вона ніби змінювалась. Це показує, наскільки сильна автентична культура: людина не вигадує її — вона нею живе. Фольклор — це не тільки минуле. Це те, як ми живемо зараз: як їмо, святкуємо, жартуємо. Навіть військові меми — це теж фольклор. І коли це розумієш, з’являється опора: ти знаєш, хто ти і звідки твій рід. Фольклор нас оточує. Ми вже живемо в ньому. Це не щось далеке, пов’язане лише з Тарасом Шевченком чи Борисом Грінченком. Це наші щоденні звички: як у родині готують їжу, які традиції підтримують, як поводяться одне з одним. Це і є живий фольклор.
Сьогодні ми маємо військовий фольклор — жарти, історії, слова, які народжуються під час війни. Це також частина народної культури. І наше завдання — навчитися це помічати й усвідомлювати. Якщо ти розумієш, що це таке — це вже добре. Якщо ні — варто просто почати з простого: відтворювати те, що робили мама і бабуся.
Адже це не лише про ностальгію. Це про зв’язок із родом. Коли ти повторюєш ці дії — вариш ту саму манну кашу, співаєш колискову, одягаєш дитині вишиванку — ти передаєш любов і турботу від покоління до покоління. Якщо ж цього досвіду не було — саме час започаткувати власні традиції.
Через народну культуру передається внутрішня сила. А сила — це знання про те, хто ти є. Коли людина це знає, вона не сумнівається в собі. Вона розуміє, за що живе і що може передати своїм дітям: силу, волю, сміливість.
«Вдячна Первомайську»
— Чи є в Первомайську люди, яким ти хотіла б подякувати?
— Так. У першу чергу — батькам, мамі, яка водила мене по всім концертам, конкурсам та всіляко підтримувала мій шлях, та батьку, який це все фінансував (сміється — авт.). Олені Федорівні Куліш — сусідці, яка мене підтримала і спрямувала. Наталії Дем’янівні Капацині, яка була справжнім двигуном у ДЮЦНВ. Володимиру Здоровецькому, який возив мене на прослуховування і навчав. Тетяні Гаврилюк, яка вчила сценічним мудростям у дитячо-юнацькому центрі в Первомайську, де я сформувалась як артистка. Окремо — Катерині Пасічник, яка викладала народний спів і дала мені перші справжні уроки фольклору. Первомайськ дав мені людей, які мене сформували і за це я вдячна.
