Одна працює у школі понад 40 років. Друга лише починає вчителювати. Журналістка Гард.City поставила їм однакові запитання — про дітей, війну, авторитет педагога, бюрократію, зарплату і майбутнє освіти. В одних відповідях вони майже одностайні. В інших між ними — відстань у кілька десятиліть.
Коли наша розмова з молодою вчителькою доходить до дистанційного навчання, зникає звук.
— Алло? Повторіть, будь ласка. Зв’язок поганий.
За хвилину вона назве нестабільний інтернет однією з проблем, які досі заважають навчанню. Реальність сама вривається в інтерв’ю — майже так само, як у шкільний день. Урок може обірвати повітряна тривога, електрика може зникнути посеред пояснення, а після відбою треба повернути дітей з укриття, зібрати їхню увагу і продовжити пояснювати тему.
Напередодні Дня працівників освіти ми вирішили обійтися без звичних слів про «світло знань» і «високе покликання». Замість цього запитали двох учительок із Первомайської громади, як їм працюється сьогодні.
Для цієї розмови ми відразу обрали анонімний формат. Нас цікавили не так портрети педагогів, як досвід, у якому впізнають себе їхні колеги: специфіка професії, зарплата, стосунки з дітьми та батьками і причини все ж залишатися у школі. Без імен і назв закладів легше говорити не про окремих людей, а про проблеми, які відгукуються всій учительській спільноті. Водночас редакції відомо, з ким ми спілкувалися і де працюють наші співрозмовниці.
Анонімність, утім, не зробила ці розмови однаковими. Вчителька з великим стажем говорить емоційно, різко, іноді з гіркою іронією. Молодша співрозмовниця обережніша: добирає слова, уникає категоричних оцінок, ніби подумки перевіряє кожну відповідь. Можливо, професійна впевненість приходить із досвідом. А можливо, молодому вчителю просто важче дозволити собі говорити більш відверто.
«Виклики» — слово, яке назвали обидві
Фото: ілюстрація створена за допомогою ШІ
Для початку попросили вчительок описати сучасну українську школу трьома словами.
— Виклики, гнучкість і стійкість, — відповідає досвідчена.
— Виклики, зміни та надія, — говорить молодша. — Школа працює у надзвичайно складних умовах, але водночас розвивається. Ми вчимося працювати по-новому, шукаємо сучасні підходи, підтримуємо дітей і самі намагаємося залишатися стійкими.
На запитання, що найбільше заважає вчителю працювати, досвідчена педагогиня відповідає коротко:
— Тривоги. Війна.
Молодша розгортає відповідь:
— Ми постійно працюємо в умовах невизначеності. Може змінитися розклад, зникнути світло чи зв’язок, початися повітряна тривога. Урок переривається, ми спускаємося в укриття. Після відбою треба повернутися до навчання, відновити увагу дітей і встигнути виконати заплановане. Іноді весь темп уроку доводиться перебудовувати.
А що за цих умов тримає у професії?
— Люблю свою роботу, люблю учнів. Це моє життя, — каже вчителька з понад 40-річним стажем.
Молодша теж відповідає: діти. Але пояснює через конкретний момент — коли учень, який раніше боявся підняти руку, нарешті наважується відповісти. Або коли дитина починає розуміти предмет, який довго їй не давався.
— Ти бачиш результат своєї роботи на конкретній дитині. Бачиш, як вона стає сміливішою, починає вірити у себе. Це справді тримає.
Фото: ілюстрація створена за допомогою ШІ
Школа вчить долати труднощі. Але чи має вона вчити саме цього?
На запитання, чого сучасна школа навчає добре, співрозмовниці знову відповідають по-різному.
— Долати труднощі, бо їх у нас забагато. І вчитися попри все, — говорить досвідчена вчителька.
Хотілося б, додає вона, щоб у школах були укриття, де можна проводити повноцінні уроки, сучасне технічне оснащення і більше часу для творчості педагога.
Молода вчителька називає інші вміння:
— Школа навчає дітей шукати інформацію, працювати з різними джерелами, користуватися технологіями. Але нам треба більше уваги приділяти медіаграмотності й умінню застосовувати знання у житті. Дитина має не лише виконати завдання, а й розуміти, для чого вона це робить.
Діти стали іншими — чи просто виросли в іншому світі?
— Діти дуже змінилися. Стали розкутішими, — каже досвідчена вчителька. — Часто це добре: спілкування тепер відкрите й відверте. Але іноді вони не відчувають меж.
Її молода колега не поспішає погоджуватися:
— За своєю суттю діти не змінилися. Як були дітьми, так ними й залишилися. Змінилися умови, у яких вони ростуть. Вони звикли швидко знаходити інформацію, віддають перевагу візуальному контенту. Їм уже недостатньо просто почути вчителя — важливо зрозуміти, навіщо вони щось вивчають.
Вона помічає: діти краще навчаються, коли можуть не лише слухати, а й діяти — працювати в групах, сперечатися, висловлювати свою думку, виконувати творчі завдання.
Та за всім цим вони залишаються дітьми.
— Їм так само потрібні увага, підтримка, похвала і відчуття, що вчитель їх справді бачить та чує.
Учитель уже не має рації лише тому, що він учитель
Обидві співрозмовниці переконані: знати свій предмет необхідно, це база, але цього замало.
— Треба вміти зацікавити, вислухати дітей і батьків, дати слушну пораду, — говорить досвідчена педагогиня. — І обов’язково мати почуття гумору. Без нього важко і працювати, і взагалі жити.
Молода додає до цього постійне навчання самого вчителя:
— Він має пояснювати складне простими словами, бути справедливим, але вимогливим. Діти повинні розуміти, що вчитель не просто контролює, а допомагає їм розвиватися.
Значно помітніше їхні погляди розходяться, коли запитуємо про авторитет педагога.
Досвідчена вчителька особисто не зазнавала неповаги від учнів чи батьків. Проте вважає, що ставлення до професії загалом змінилося.
— На авторитет учителя передусім впливає ставлення держави до нас. І низькі зарплати, і те, які вказівки іноді надходять згори. Буває, читаєш — і просто смішно.
Молодша співрозмовниця дивиться на це інакше:
— Можливо, авторитет не зник. Просто змінилося саме його поняття. Сьогодні недостатньо сказати: «Я вчитель, тому має бути так». Діти ставлять більше запитань, хочуть розуміти причини і не погоджуються з дорослими автоматично. Авторитет будується на довірі, справедливості, компетентності й ставленні до дитини.
Сама вона з несправедливими претензіями батьків не стикалася. Але погоджується: у соцмережах трапляються дописи, у яких учителів критикують без достатніх підстав.
Пройти тему чи зацікавити предметом
Що важливіше на уроці — виконати програму чи зацікавити дитину?
— Поєднати це вдається не завжди, але треба прагнути, — говорить досвідчена вчителька. — Програму ми зобов’язані виконувати. Водночас має залишатися місце для розвитку і творчості.
Учителька з кількарічним досвідом відмовляється протиставляти ці речі:
— Програма визначає, яких результатів мають досягти учні. Але якщо просто пройти тему і не переконатися, що діти її зрозуміли, чи буде це результатом? Краще знайти спосіб допомогти дитині усвідомити матеріал, ніж просто поставити галочку навпроти виконаної теми.
Вона намагається працювати з реальними повідомленнями, дописами, життєвими ситуаціями, обговорювати з учнями вчинки і шукати запитання, важливі для них самих.
Досвідчена педагогиня теж говорить про потребу зацікавити:
— Навіть діти, які, здавалося б, мають середні результати, все одно тягнуться. Треба лише дати їм за що зачепитися.
Війна теж заходить до класу
Війна змінила школу не лише тривогами, укриттями та дистанційними уроками.
— Ми всі стали вразливішими й тривожнішими, — говорить досвідчена вчителька. — Але навчилися працювати і дистанційно, і в змішаному форматі, і знову очно. Довелося швидко пристосовуватися самим і навчати цього дітей та батьків.
Молода вчителька говорить не так про формат навчання, як про стан дитини:
— Вона може прийти на урок із переживаннями, про які не здатна говорити вголос. Учителю важливо бачити не лише учня, який має виконати домашнє завдання, а дитину, якій іноді потрібні підтримка, спокій, розуміння чи проста розмова.
Змінилися і вчителі. Вони швидше шукають інші рішення, перебудовують уроки, опановують нові формати. Але за цю гнучкість платять власними силами.
— На вчителя лягає велике емоційне навантаження. Війна навчила більше цінувати звичайні шкільні речі: можливість бачити дітей у класі, разом працювати, розмовляти на перервах, проводити заходи.
Фото: ілюстрація створена за допомогою ШІ
Коли камера вимкнена
Для досвідченої вчительки найбільшими проблемами дистанційного навчання були інтернет та електрика. У її класах діти виходять на зв’язок і працюють. Якщо ламається камера або учень хворіє, батьки попереджають.
— Можливо, моя думка суб’єктивна, але в мене дуже хороші батьки. Ми вміємо домовлятися.
Молода вчителька мала інший досвід. Бувало, дитина формально приєдналася до уроку, але вимкнула камеру — і невідомо, чи слухає вона взагалі.
— Намагаєшся достукатися. Потім звертаєшся до класного керівника, до батьків. Робимо все, щоб дитина знову включилася в роботу.
Через екран складніше втримати увагу, побачити, чи зрозумів учень матеріал, і водночас не перевантажити його. Не всі родини мають однакову техніку, стабільний зв’язок і можливість контролювати навчання дітей.
І, звісно, камера не замінює живої присутності.
Фото: ілюстрація створена за допомогою ШІ
«Радянщина нікуди не поділася»
Про звіти, таблиці, моніторинги та нескінченні вказівки досвідчена вчителька говорить гостро:
— За роки моєї роботи цієї роботи не поменшало. Вона просто стала іншою. Усе одно є багато зайвого, що відволікає від дітей. Ми кажемо, що радянщина минула, але вона нікуди не поділася — лише змінила форму.
Найбільше, за її словами, потерпає адміністрація закладів: саме туди надходять листи з вимогами провести захід, долучитися до чергової ініціативи, заповнити таблицю, відзвітувати. Частина цього потоку неминуче доходить і до вчителів.
Молодій педагогині важко порівнювати — вона не знає, як було десять чи двадцять років тому.
— Є таблиці, моніторинги, документальна робота. Коли щось стосується нашого напряму, беремо участь.
Вона не називає цю роботу зайвою і не критикує систему. Просто перелічує те, що треба зробити. Її обережність у цій частині розмови відчувається особливо.
Водночас обидві кажуть, що на уроці мають простір для творчості. Досвідчена уточнює: багато залежить від керівництва школи.
— Важливо знати, що тобі не обріжуть крила. Тоді хочеться йти на роботу і щось придумувати для дітей.
Молода використовує творчі завдання, дослідження, проблемні запитання та інтерактивні вправи.
— Не хочу, щоб урок перетворювався лише на пояснення і вправу з підручника.
Чого діти можуть навчити вчителя
Для досвідченої педагогині відповідь очевидна: технологій.
— Діти так швидко все опановують! Інколи я казала учневі: «Завтра ти будеш учителем — підготуйся». Вони робили це із задоволенням і так зрозуміло пояснювали однокласникам. А ще у дітей можна повчитися радіти простим речам.
Молодша вчителька відповідає інакше:
— Щирості. І вміння дивитися на звичні речі по-новому. Діти ставлять запитання, про які дорослі навіть не замислюються, пропонують несподівані рішення.
Якби кожна могла вже завтра запровадити в українській освіті одну зміну, досвідчена дала б більше свободи вчителю.
— Ми краще знаємо свій клас і своїх дітей. Хотілося б менше вказівок. Власне, це одне ціле: більше свободи — менше вказівок.
Молода дала б більше свободи дитині:
— Хотіла б більше особистісно орієнтованого навчання. Щоб діти бачили зв’язок між тим, що вивчають, і власним життям; могли досліджувати, створювати проєкти, висловлювати думки. Щоб навіть у літературному творі дитина могла побачити себе. Це значно більше, ніж просто виконана вправа.
Ці бажання легко поєднуються. Щоб дати більше свободи учневі, спочатку її треба дати вчителю.
Фото: ілюстрація створена за допомогою ШІ
Про вчительську зарплату
Обидві співрозмовниці називають приблизно однакову суму зарплатні — 22-23 тисячі гривень на місяць у навчальному році 2026 / 2027. Але за цими цифрами стоять різні обставини.
Досвідчена вчителька має понад 40 років стажу, вищу кваліфікаційну категорію і навантаження понад ставку. Разову премію до професійного свята в названу суму вона не включає.
Молодша ще не має високої категорії, але, крім основних уроків, має додаткове специфічне навантаження. У місяць із разовою премією вона отримала більше, але у наступні місяці теж очікує близько 22 тисячі грн.
Отже, однакова цифра не означає однакової оплати за основну роботу. В одному випадку за нею — десятиліття стажу і вища категорія. У другому — додаткове навантаження. І в обох — дуже багато роботи, а не просто унормована ставка.
Для порівняння: середня нарахована зарплата на Миколаївщині у серпні становила 28 026 гривень. Після сплати податків це близько 22 тисячі гривень. Отже, вчителька з понад 40-річним стажем, вищою кваліфікаційною категорією та навантаженням понад ставку отримує лише трохи більше за середню зарплату. Із цієї суми частина повертається у клас — на папір, фарбу для принтера та інші матеріали, якими педагогів мали б забезпечувати держава або засновник закладу освіти.
Фото: ілюстрація створена за допомогою ШІ
Радити чи відмовляти?
Це запитання розділило співрозмовниць найбільше.
— Я не раджу своїм випускникам обирати професію вчителя, — говорить педагогиня з багаторічним стажем. — Коли я прийшла до школи, могла дати дітям значно менше, ніж тепер. Але до мене — і загалом до вчителів — ставилися з великою повагою. І батьки, і суспільство. Зараз це змінилося. Та й фінансово забезпечити родину вчителю важко.
У її словах немає розчарування дітьми чи самою справою. Навпаки: «Це моє життя». Вона не радить молодим не вчителювати — вона не радить їм погоджуватися на нинішні умови.
Молода вчителька відповідає: так, цю професію варто розглядати. Її сестра також обрала педагогічну освіту.
— Але я чесно говорила б про труднощі. Вчителювання — це не тільки красиві слова про покликання. Це щоденна праця, відповідальність, постійне навчання, пошук підходу до різних дітей і вміння зберігати терпіння, навіть коли не все виходить.
Одна вже знає довгу ціну цього вибору. Друга лише починає її сплачувати — і вірить, що професія того варта.
Школа через десять років
Досвідчена вчителька хоче бачити майбутню школу безпечною і технологічною:
— І щоб там працювали вчителі, які отримують гідну зарплату.
Молода говорить про гнучкість і вибір:
— Учні повинні мати більше можливостей впливати на своє навчання, обирати частину предметів відповідно до інтересів, розвивати сильні сторони. А вчитель має бути не лише джерелом знань, а наставником, який допомагає дитині знайти власний спосіб навчатися.
У цих відповідях — дві точки одного професійного шляху. На початку — надія, бажання змін і радість від першого помітного результату. Після чотирьох десятиліть — любов до школи, яка витримала все, але вже добре бачить, чого це коштує.
Українська школа досі тримається на людях, які люблять вчительство та дітей. Та любов до роботи не може замінити безпечного укриття, гідної зарплати, довіри й права вчителя витрачати час на учнів, а не на чергову таблицю для гарного звіту посадовців.
Інакше людина, яка присвятила школі життя, й надалі говоритиме молодим: «Я люблю цю професію. Але вам її не раджу».
