16 квітня у приміщенні ДЮЦНВ, у студії театру «Атомс», відбувся особливий плейбек-перформанс для рідних військових, які перебувають у полоні або вважаються зниклими безвісти. Цей захід став не просто культурною подією, а простором підтримки, де кожна історія отримала голос, а кожна емоція — право бути почутою. Журналістка Гард.City була поруч.
Побачити себе збоку
Усі учасниці цього дня вперше переступили поріг театральної студії. Для них тут було незвичним усе: обстановка, формат, відсутність сцени у звичному розумінні й сама атмосфера відкритості.
З перших хвилин відчувалося легке хвилювання: як це — розповідати особисте незнайомим людям і одразу бачити свою історію у виконанні акторів? Та поступово напруга змінювалася довірою.
Майже дві години учасниці провели у студії разом із акторами, які через імпровізацію відтворювали їхні особисті історії. Такий формат дозволив героїням дійства ніби подивитися на себе збоку, як то кажуть, очима інших.
У плейбек-театрі акторів небагато — цього разу їх було лише четверо. Їхнє завдання — відчути настрій кожної історії й передати всі її відтінки: від болю до радості. І вони впоралися з цим настільки тонко, що межа між сценою та реальністю майже зникала.
«Всупереч усьому»
Для декого це був перший досвід відвідування театру. І одразу — такого незвичного: без сцени і дистанції, натомість із повним зануренням у власні переживання, які оживають у грі акторів.
Керівниця театру Тетяна Гаврилюк обрала для зустрічі символічну тему: «Всупереч усьому». Саме вона стала лейтмотивом перформансу: всупереч страху, болю, невідомості — жити, чекати, вірити.
— Я такого ще ніде не бачила, і мені було дуже цікаво подивитися, — ділиться Нателла.
— У мене було бажання перезавантажитися. І коли актори вибігли, я порівняла їх із нами — бо вони такі ж, як і ми: весь час кудись біжать, — розповідає Олександра.
— Я згадала, що в дитинстві теж грала в театрі, — пригадує Наталя. — Я грала козу.
— Я ніколи не була в театрі, і це мене дуже зачепило, — додає ще одна учасниця.
— А я прийшла, щоб просто відволіктися, — говорить інша дівчина.
Терапія без порад
У залі панувала атмосфера, знайома кожному театру: тут і сміялися, і плакали. Але ці емоції були особливо глибокими, бо народжувалися не зі сценарію, а з реального життя.
— Це про те, щоб дозволити собі відчути, — ділилися учасниці після зустрічі. — Коли тримаєш усе в собі, стає ще важче.
Дівчата зізнавалися, що за цей час змогли повністю перезавантажитися, хоча б на мить відпустити тривоги й відчути внутрішнє полегшення.
Плейбек-театр став своєрідною терапією. Тут не давали порад і не оцінювали. Тут слухали, відтворювали і приймали. Іноді, щоб зробити крок вперед, не потрібно рішень чи відповідей. Достатньо зупинитися, поділитися своїм болем і дозволити собі прожити емоції — разом із іншими.
