Ще вчора — дівчинка зі сцени місцевого театру. Сьогодні — 20-річна акторка з роллю у повнометражному кіно. Тетяна Остапенко, яку в Первомайську добре пам’ятають, робить свої перші, але вже впевнені кроки у великій професії. Кілька днів вона провела у рідному місті: приїздила на допрем’єрний показ фільму «На драйві».
Тетяна ОстапенкоФото: з особистого архіву
Тетяну Остапенко в Первомайську пам’ятають ще дитиною — майже завжди на сцені, з живими очима й тією рідкісною енергією, яку неможливо зіграти. Вона росла на очах міста — у школі, театрі — і непомітно з «дівчинки, яка постійно щось грає», стала професійною акторкою: щирою, глибокою і справжньою.
Сьогодні вона робить перші кроки у великому кіно — зокрема у фільмі «На драйві». Це українська пригодницька історія про перегони, дорослішання і пошук себе в реальності, де переплітаються кохання, суперництво та війна. Стрічка про життя «на повному драйві», де кожне рішення має вагу, а юність стає випробуванням на чесність із собою.
Про перший досвід великого кіно
Фото: з архіву Тетяни Остапенко
— Тетяно, вітаю тебе з допрем’єрним показом «На драйві». Якими були твої перші емоції, коли ти побачила себе на великому екрані?
— Дякую дуже за вітання. Насправді мені дуже дивно, бо я стільки вітань почула за цей час — і до допрем’єрних показів, і вже після виходу в кінотеатрах. Але для мене це не є якимось результатом чи перемогою — це етап становлення мене як акторки. Мені важливіший процес. Бо саме в процесі народжується щось нове, а результат — це така дуже дивна річ, з якою я поки що не розібралася. Можливо, я просто ще занадто юна. А побачити себе на великому екрані — це щемливо, страшно і дуже особливе. Ми ж не дивилися плейбек, бо Артем Литвиненко (режисер — ред.) нам не дозволяв. Ми не знали, як виглядаємо в кадрі, просто існували в моменті. І тому мені було страшно побачити себе. Я дуже прискіплива до себе. Мені ніколи не подобається те, що я роблю, навіть якщо мені кажуть, що це добре. Бо я знаю, що можу краще. Я дивилася фільм у великому куражі, потім вдруге — вже в Первомайську. І все одно відчуття, що потрібно ще багато переглядів, щоб усвідомити все до кінця.
— Твоя героїня — це більше про швидкість, драйв чи про внутрішні переживання?
— Для мене вона про все одразу. І про швидкість, і про драйв, і про великі внутрішні переживання. Я хотіла поєднати дві непоєднувані речі — хаос і контроль. Знайти баланс, бо в моєму житті його немає. Це була така внутрішня задачка і я дуже крихко її будувала. Мені важливо було не грати себе, а створити окремого персонажа — з його звичками, думками, навіть сніданками.
Фото: з архіву Тетяни Остапенко
Про дорослішання у час війни
— У фільмі багато тем: суперництво, любов, дорослішання під час війни. Яка найближча тобі?
— Дорослішання під час війни. Мою юність ніби постійно намагалися забрати. Спочатку пандемія, потім повномасштабне вторгнення. І ти вже не відчуваєш себе дитиною — мусиш швидко дорослішати, приймати рішення, мати позицію. І водночас я дуже рада, що моя юність була яскравою. Що я знаю? Як це — тікати вночі, зустрічати світанки, жити по-справжньому. Але дуже прикро, що це швидко закінчилося. Тема суперництва мені не близька — я її не сприймаю. Щодо любові, то я поки що не кохала, тому не можу сказати.
— Чи були моменти, коли довелося виходити за межі комфорту?
— У мене, чесно, немає меж. Принаймні, я з ними ще не стикалася. А щодо виходу із зони комфорту на зйомках — для мене як для людини, яка любить тепло, це був холод. Ми знімали літо восени, і останні сцени — в кінці листопада, коли вже був серйозний мінус. І ти стоїш у футболці та кофті й маєш грати літо. Ось це був вихід за межі комфорту, але ти все одно це робиш, бо мусиш. Якщо мені скажуть їсти землю в кадрі чи на сцені й говорити, як це смачно — я буду це робити. Якщо скажуть поголитися наголо — я це зроблю. Мені це цікаво: досліджувати, чи є ці межі взагалі. Поки що я їх не знайшла.
Фото: з архіву Тетяни Остапенко
Про життя «на драйві»
— Наскільки ти сама «на драйві» в житті? Чи готова «на все», як звучить у слогані фільму?
— Так, я однозначно на драйві. Я не знаю, як дати розгорнуту відповідь, але для мене життя одне-єдине, і я це прекрасно усвідомлюю. Я живу тут і зараз, тому що такий час: не існує завтра, є тільки сьогодні — ця секунда, ця хвилина, і треба брати від цього все. Я не знаю, чи буде в мене така можливість завтра, навіть через хвилину. Тому так: я згодна на все, що не несе в собі погані наміри. Для мене «на драйві» — це не про щось страшне, а про щось надпрекрасне.
— Ти в одному із своїх виступів говорила, що актор — це про те, що «можеш усе». Що було найекстремальнішим у твоїй практиці?
— Так, я дійсно вважаю, що актор — це універсальна людина, яка може все. У моїй майстерні, де я навчаюсь у Дмитра Михайловича Богомазова, і де викладає Андрій Миколайович Самінін, нас вчили так: тобі дають задачу — і ти маєш її виконати, не важливо, як. Наприклад: витягнути з ока жирафа, відчути, що у тебе сад на голові, або грати монолог через уявний рух кулі — вона вилітає з одного ока, летить до певної точки й повертається в інше. І ти граєш на цих відчуттях. Ось це для мене про те, що актор може все. Зіграй стілець, зіграй слово «гризти» — ось такі речі. Найекстремальніше? Насправді кожен вихід на сцену — це екстрим. Але, наприклад, у мене є вистава в Палаці України на Малій сцені за мотивами комедії «Розбитий глек», режисерка Тетяна Костенюк. Там ми працюємо на платформі, як на терезах. У якийсь момент я стою на краю, і мене піднімають високо, майже до стелі. І треба ще тримати рівновагу, з великою зачіскою з пір’ям, у пластиці образу пташки. Це можна назвати екстремальним.
— Чи був страх під час зйомок? Як ти з ним справлялася?
— У мене не було страху, тому що я побудувала свою роль від А до Я. Плюс — я працювала з професіоналами. Це люди, які знають набагато більше за тебе і допомагають, враховуючи, що ти ще юна і тільки починаєш цей шлях. Були переживання, звісно, щоб сказати вчасно текст, виконати задачу режисера. Але ти не можеш багато думати, тому що ти граєш. Потрібно бути зібраною і дуже тримати увагу. Коли ти працюєш уважно, тоді все виходить. Ось так я з цим і справлялася.
— Чи важливо для тебе самій виконувати складні сцени, чи довіряєш дублерам?
— Конкретно в мене не було сцен, де потрібен дублер. Але якщо колись так станеться, мені б насправді хотілося виконати все самій, тому що це теж важливий аспект ролі. Це знову повертає до того, що актор має вміти все. Але бувають сцени, як у фільмі — гонки виконували професійні каскадери, бо там дуже складні маневри. Водночас актори проходили навчання з водіння, щоб у кадрі були саме вони: їхні обличчя, рух, присутність. Я б дуже хотіла в майбутньому виконувати трюки самостійно, але тут усе залежить від конкретного завдання. За три місяці не всьому навчишся — іноді потрібна людина, яка цим займається професійно.
Фото: з архіву Тетяни Остапенко
«Так, це моє, я без цього не можу, а потім — що я тут роблю?»
— Що дав тобі період навчання в майстерні Богомазова?
— Я дуже люблю своїх майстрів — Андрія Миколайовича Самініна, Дмитра Михайловича Богомазова, а також Віталія Сергійовича Ажнова, який викладав на перших курсах. Я вдячна їм за те, що вони поселили в мені любов і віру в театр. На першому курсі я була «зелена», не розуміла, чи це моя професія. Те, чим я займалася до вступу, сильно відрізнялося від того, чому нас навчали. Вони не вчили «як правильно», а ділилися досвідом. А ти вже сам береш, пропрацьовуєш, усвідомлюєш. У мене є блокнот із першого курсу — про техніку актора, про існування в часі, про різні внутрішні інструменти. Зараз мені не страшно працювати з режисерами: я знаю, як використовувати себе як акторку, можу пропонувати варіанти, знаходити рішення. Я дуже вдячна, що вони побачили в мені щось і повірили — і завдяки цьому я теж повірила в себе.
Тетяна Остапенко та Тетяна Гаврилюк. Рік 2021-йФото: архів Гард.City
— Коли ти зрозуміла, що сцена — це твоє?
— Це складне питання, бо сумніви є досі. Періодами думаєш: «Так, це моє, я без цього не можу», а потім — що я тут роблю?». У другому класі мама привела мене до Тетяни Пилипівни Гаврилюк, і я тоді закохалася в театр. І поступово занурювалась усе глибше. Я не уявляю себе в іншій професії. Якщо треба, то я зіграю бухгалтера, але бути бухгалтером не змогла б. Мабуть, вперше я відчула себе актрисою на другому курсі, коли ми працювали над п’єсою «Каліка з острова Інішман». Це був цілий день репетицій, і тоді я відчула, що роблю щось магічне.
— Ти багато років грала у первомайському театрі «Атомс». Який найцінніший урок ти там отримала?
— Найцінніший досвід у тому, що Тетяна Пилипівна привчила мене віддаватися цьому на всі відсотки цього світу. Вона навчила мене любити це, вона навчила мене берегти це. І за це я дуже їй дякую. Якби не вона, я не знаю, чи була б я сьогодні тут, чи мала б я сьогодні ці вистави, чи було б у мене все це, тому що саме вона стала такою рушійною силою до всього того, що в мене є зараз.
— Чим відрізняється для тебе гра в театрі і в кіно?
— Тут усе просто. Кіно — це реальність, а театр — це модель реальності. В театрі все гіперболізоване, навіть якщо це психологічний, класичний театр, а в кіно — це точність, це мінімум міміки, тому що ми в житті не кривляємося так, як на сцені, щоб у кінці залу глядач побачив, що ти плачеш, страждаєш. Процеси дуже різні. Театр — це довгий репетиційний процес. Потім ти випускаєш виставу і все одно можеш змінювати, пробувати щось нове, прибирати, додавати. А в кіно у вас дві репетиції, наприклад, ви знімаєте і все — це стала картинка. Коли ми знімали «На драйві», я зробила все, що могла. Тоді більше дати я не могла — через досвід, думки і все інше. Зараз я б зробила щось інакше, але це вже незмінне — воно лишається на екрані, і живи з цим, як хочеш.
Фото: з архіву Тетяни Остапенко
«З міста я несу людей, які мене оточували»
— Ти родом із Первомайська. Що з цього міста ти несеш із собою в кожну роль?
— Так, я з Первомайська. І тут це знають всі. Я всім кажу, щоб не забували, щоб знали, що я з Первомайська. Я дуже люблю своє місто. І мені приємно, коли кажуть: «Ой, я там був, я там проїжджав. Ой, там так красиво». І я така: «Так, так, це все правда». Я всіх запрошую, але ще ніхто туди зі мною не приїхав. Однак все попереду. Це не просто місто, це місце, яке я люблю, де я виросла, куди я хочу повертатися, з яким пов’язані мої найпрекрасніші спогади, тому що вони були єдиними і тому незабутніми. Це як процес народження мене як особистості. Але, напевно, з міста я несу людей, які мене оточували, тому що вони дуже вплинули на те, яка я зараз, і чому я не стала там якоюсь іншою. Люди — для мене це важливо, тому що це щось живе, те, що змінюється, породжує думки і рухає тебе. І я дякую людям за те, що використовую їх у своїх роботах.
— Чи відчуваєш особливу відповідальність — представляти своє місто в українському кіно?
— Я, в принципі, відчуваю велику відповідальність перед собою, перед рідними, просто людьми, яких я знаю або не знаю, які знають мене, через те, що я виходжу на екран, що я говорю, що я несу за собою, як це робиться. Це дуже страшно, але я б не сказала, що я представляю своє місто, тому що в цій індустрії це сприймається не так. Звісно, я дуже пишаюся тим, що я з Первомайська і що я зараз маю. Для когось це успіхи, але для мене це тільки перші кроки.
— Що б ти сказала юним дівчатам із маленьких міст, які мріють про велику сцену?
— Я б сказала лишатися собою, тому що в цьому світі легко одягнути маску і втратити свою особливість. Якщо ти не є собою — це одразу видно, що ти щось із себе удаєш. Не боятися бути смішною, кринжовою, просто бути і радіти, тому що життя одне. І навіщо його жити, якщо ти не є собою. Читати книжки, дивитися фільми, орієнтуватися на зірок, але не копіювати їх, а робити своє з того, що побачив. Все в цьому житті можливе і все залежить тільки від нас.
Фото: з архіву Тетяни Остапенко
«Моя енергія дає шарм із бісиками в очах»
— Тебе називають неординарною і темпераментною актрисою. Що ти сама думаєш про це?
— Я з цим погоджуюсь, тому що я, може, не на всі відсотки, але розумію свою природу. Я дуже яскрава. У мене є стрижень, і мені дають темпераментні, характерні ролі, але трошечки вже набридло, тому що використовувати мене тільки так — це сумно, бо тоді втрачається сенс професії. Але так у цій професії: якщо ти мила дівчинка — ти граєш милих дівчат. Я білява, блакитноока, здавалось би — мила дівчинка, але як відкрию рот, то зразу все ясно. Моя енергія дає шарм із бісиками в очах. Тому мені й дають такі ролі. Але навіть у жорстких ролях я намагаюся знаходити рельєфи, бо мені як акторці цікавіше так.
— Які ролі тебе приваблюють найбільше?
— Мені цікаві будь-які ролі, тому що театр — це не теорія, це практика. Тільки шляхом спроби можна досягнути майстерності. І це триває все життя. У будь-якій ролі можна знайти складність, сильні чи слабкі сторони. В театрі ти заходиш у виставу з однією фарбою, потім відбувається переломний момент і ти змінюєшся. Зараз усі ролі, які я маю і які в процесі, мені цікаві. Бо коли тобі не цікаво — тоді що ти тут робиш?
— Чи є роль, яка стала для тебе переломною?
— Це дуже важко. Це дуже складна професія. Якщо репетиція зранку до вечора, ти відчуваєш, ніби відпрацював на заводі: і фізично, і морально. Я ніколи б не порадила бути артистом, тому що це страшно і боляче, хоча й прекрасно. Я люблю це і ненавиджу одночасно. Зараз у травні буде прем’єра «Украденого щастя» Івана Франка, де я граю Анну. Це роль моєї мрії. Я не думала, що в 20 років доторкнуся до неї. І саме зараз відбуваються ці переломні моменти. Поки що я не можу повністю відповісти, в чому саме вона переломна — процес триває. Бо репетиції і вистава перед глядачем — це різні речі.
Фото: з архіву Тетяни Остапенко
«Українське кіно зараз має особливу місію»
— Частину сцен фільму «На драйві» знімали в Харкові. Якою була атмосфера?
— Коли мене затвердили і сказали, що це фільм про Харків і ми будемо там знімати, мені стало страшно. Бо це 40 км до кордону з росією — це дуже лякає. Але я закохалася в місто. Воно прекрасне, дуже чисте, дуже людяне. Я дуже хочу туди повернутися, але вже після війни. В останній знімальний день ми знімали в метро. Я вийшла на вулицю — і це для мене стало другим днем народження. Бо за 40 метрів прилетів снаряд, мене відкинуло назад у гримерку, мене накрила асистентка, скло летіло. Були постраждалі, але мені дуже пощастило. Після цього я почала боятися тривог, хоча до них звикла. Але навіть попри це Харків — прекрасний.
— Чи відчуваєш, що сучасне українське кіно має особливу місію?
— Однозначно так. Українське кіно зараз має дуже важливу місію. Раніше воно було прив’язане до російського ринку, і багато історій не звучали так, як мали б. Зараз ми фактично будуємо своє кіно заново — зі своєю мовою, досвідом, відповідальністю за те, що ми говоримо. Це повернення голосу — і це дуже важливо.
Фото: з архіву Тетяни Остапенко
«Бути включеною, бути в моменті»
— Якою ти бачиш себе через 5 років?
— Все дуже швидко змінюється. Побачимо через п’ять років. Я просто робитиму все, що від мене залежить.
— Чи є режисери або актори, з якими мрієш попрацювати?
— Їх дуже багато. Але зараз я працюю з тими, з ким уже мріяла працювати — і це класно. З акторів хотіла б попрацювати з Анастасією Пустовіт — вона для мене найкраща акторка в Україні. Це була б велика честь.
— Що для тебе важливіше — популярність чи глибина ролей?
— Я боюся популярності і не дуже її хочу. Мені некомфортно, коли на тебе всі дивляться, просять фото, автографи. Я люблю свою професію і хочу просто робити роботу. Як це сприймають інші — мені не настільки важливо. Мені важливо, як це сприймаю я.
— Що для тебе означає «бути на драйві»?
— Для мене бути на драйві — це жити тут і зараз, бути включеною, бути в моменті і брати від життя все, ніби це востаннє.
— Твої побажання первомайцям?
— Я б побажала жителям мого міста любити його благодатною любов’ю. Бо люди створюють атмосферу. Я дуже хочу, щоб це місто — і, можливо, в наступному житті я знову народжуся в Первомайську — стало іншим, але з тим самим теплом.
