Він мріяв бути журналістом, актором, пробував себе як вокаліст, а зрештою став одним із тих, хто формує сучасну українську хорову культуру. Олександр Кравчук — наш, із Первомайська. Сьогодні він доктор філософії, викладач, диригент і керівник одразу кількох хорових колективів у Києві. І, попри цей довгий шлях, не забуває, звідки він родом. Його історія — не лише про кар’єру. Це історія про вибір, сумніви, відповідальність і про внутрішню чесність із собою та зі своєю культурою. Журналістці вдалося поспілкуватися з Олександром.
Олександр КравчукФото: з особистого архіву Олександра Кравчука
Пам’ятаю Олександра школярем — і завжди на сцені. З потужним, сильним голосом, який неможливо було не помітити. Ми не раз перетиналися на різних заходах. Пам’ятаю, як готували репортажі про його виступи. А потім Сашко поїхав до Києва і здавалося, що наші дороги розійшлися. І раптом — дзвінок: «Не маєте бажання поїхати на фестиваль?» Несподівано, але дуже приємно. Поки розмірковувала над пропозицією, запропонувала розповісти про самого Сашка. Олександр одразу погодився, і ми проговорили майже дві години.
«Я взагалі не знав, ким хочу бути»
— Сашо, якщо повернутися в твої шкільні роки, ти вже тоді розумів, що будеш у музиці?
— Ні, взагалі не було чіткого розуміння. У мене був дуже широкий спектр бажань. Мені здавалося, що я можу бути ким завгодно: телеведучим, актором, режисером. Але найцікавіше — найбільше мене тягнуло в журналістику. Мені завжди подобалося бачити щось нове і передавати це іншим. Не просто бути в центрі подій, а саме пояснювати, показувати, доносити. І, якщо чесно, ця риса в мені нікуди не зникла. Навіть зараз, працюючи в музиці, я розумію, що я все одно виконую цю роль. Просто інструмент інший.
— Тобто це більше про спосіб мислення?
— Так. І це проявляється навіть у дрібницях. Наприклад, майже в кожному колективі, де я працюю, я починаю з того, що займаюся його популяризацією. Соцмережі, тексти, інформаційні дописи. Бо сьогодні недостатньо бути талановитим. Якщо ти не вмієш себе показати і, грубо кажучи, «продати», ти не зможеш реалізуватися.
Фото: з особистого архіву Олександра Кравчука
«Музика почалася з п’ятого класу»
— А коли з’явилася музика як щось серйозне?
— Ще у п’ятому класі. Саме тоді я вперше по-справжньому занурився в музику. Пішов у музичну школу №2 — і з цього моменту все почало поступово складатися. Спочатку навчався у Фаїни Омарової, потім у Олексія Юдіна, у Анни Обертун. Ці викладачі та багато інших — це були важливі люди в моєму становленні, бо вони формували відчуття музики, дисципліну.
Фото: з особистого архіву Олександра Кравчука
«Я обрав складніший шлях»
— Після школи був Київ. Це був стрес чи навпаки — цікавий новий етап?
— І те, і те. У 2015 році я вступив до Київського національного університету культури і мистецтв, на вокал. Але паралельно почав вчитися на хорового диригента. І це, мабуть, стало ключовим. Бо спочатку я бачив себе більше як соліста. Але диригування мене захопило настільки, що я почав розвиватися в обох напрямках. Я закінчив бакалаврат, потім магістратуру у 2021 році. Того ж року вступив до аспірантури. І в 2025 році захистив дисертацію.
— Про що вона?
— Я досліджую українську хорову культуру другої половини ХХ століття. Зокрема, постать Михайла Кречка, диригента, який очолював Закарпатський народний хор і капелу «Думка». Мене зачепило, що про таку важливу людину практично нічого не написано. І, до речі, це дуже схоже на ситуацію з нашими місцевими людьми. Вони є, вони талановиті, але про них ніхто не говорить.
Камерний хор «Різні»Фото: з особистого архіву Олександра Кравчука
«Якщо не спробуєш — точно не вийде»
— Чи виникали у тебе сумніви, коли ти вирішував залишити рідне місто та поїхати вчитися до Києва?
— Рішення їхати до Києва було нелегким. Звісно, що воно супроводжувалося сумнівами, які знайомі багатьом молодим людям із невеликих міст. Я думав: та кому я там потрібен? Київ здавався далеким, дорогим і чужим. Було відчуття, що я просто «не дотягую» до цього рівня. Знаєте, це якесь відчуття меншовартості. Та я ризикнув і саме цей крок став переломним в моєму житті. Іноді треба просто ризикнути, бо якщо не спробуєш, точно нічого не вийде.
Камерний хор MoravskiФото: з особистого архіву Олександра Кравчука
«Я починав з найнижчої позиції»
— Як ти потрапив у викладання?
— У 2020 році я почав працювати в університеті. Ще будучи магістром. Це була найнижча позиція — інженер-програміст, фактично лаборант.
— І ти свідомо погодився на це?
— Так. Бо я розумів: це точка входу. І поступово я виріс до старшого викладача кафедри музичного мистецтва. З 2023 року я ще й голова Ради молодих вчених університету. Ми займаємося тим, щоб молоді науковці могли проявити себе, заявити про свої дослідження.
— А хор?
— У 2026 році я очолив Український народний хор імені Станіслава Павлюченка. Це сталося після втрати колективом керівниці: відійшла у засвіти у лютому 2026-го Олена Михайлівна Скопцова. Мене запросили підтримати хор у непростий період, і з часом я взяв на себе його керівництво.
Рада молодих вчених КНУКіМФото: з особистого архіву Олександра Кравчука
«Працюю одразу з трьома хорами»
— Розкажи детальніше про свою роботу зараз.
— Зараз я дотичний до трьох колективів. Перший — це камерний хор Moravski. Я там з 2018 року. Це аматорський хор, але дуже високого рівня. Другий — хор «Різні», де я вже керівник. Там я можу реалізовувати свої ідеї як диригент. І третій — це хор університету. Там ми готуємо майбутніх керівників народних хорів.
— Чим відрізняється робота?
— У Moravski я більше як хормейстер — працюю в команді. У «Різні» — це вже моя відповідальність, моя інтерпретація, мої помилки і мій досвід. А університетський хор — це навчальний процес. Там важливо не тільки виконання, а й підготовка майбутніх фахівців.
«Прокинувся — і почув вибухи»
Репетиція в метро під час масованого обстрілуФото: з особистого архіву Олександра Кравчука
— Згадаймо лютий 2022 рік. Як змінилося твоє життя?
— Це був дуже різкий злам. Я прокинувся від дзвінка моєї тітки: «Київ бомблять». І буквально через секунди почув вибухи. Ми з друзями пішли в укриття, потім поїхали в метро, на «Золоті ворота». Потім — вокзал і виїзд до Львова. Ми жили в монастирі, спали на розкладних ліжках, готували їжу по 300-400 порцій щодня. Потім була Рівненщина. І ракета, яка впала за 200 метрів від нас. Це реально було диво, що ми залишилися живі.
— І ти повернувся?
— Так. У квітні я вже був у Києві, а в травні відновив роботу з хором.
— Чи було бажання поїхати за кордон?
— Було. Особливо через фінансову ситуацію. Зарплати падали дуже сильно, але я для себе чітко вирішив: «Якщо виїжджати — то тільки законно». А в якийсь момент я зрозумів, що хочу бути тут.
Місто Осер, ФранціяФото: з особистого архіву Олександра Кравчука
«Я не знаю культури свого регіону — і це болить»
— От ми сьогодні говоримо про українську культуру. А як, на твою думку, виглядає культурна мапа півдня України?
— Це, напевно, те, що мені найбільше болить. Бо я сам із півдня і водночас я сам його не знаю. Мені, наприклад, боляче, що про південь України дуже мало говорять. Всі знають Полтавщину, Чернігівщину, Карпати. А Миколаївщина? Де вона? Вона є, але вона десь схована.
— Чому так сталося?
— Це не про те, що в нас немає культури. Вона є. Просто вона не зафіксована, не досліджена, не проговорена. Південь — дуже складний регіон. Тут постійно відбувався рух: люди приходили, осідали, приносили свою культуру, змішували її з місцевою і йшли далі. Тут формувалося середовище з різних культур. А потім додайте до цього історію ХХ століття: зросійщення, голодомори, війни. І в якийсь момент сталося так, що наше ніби розчинилося.
— Тобто проблема не у відсутності культури?
— Абсолютно ні. Проблема в тому, що ми її не зафіксували і не осмислили. Я, наприклад, не знаю свого регіонального строю. Не знаю автентичних пісень саме свого краю. Хоча я знаю багато з інших регіонів. І це парадокс.
Кінотеатр у КиєвіФото: з особистого архіву Олександра Кравчука
— І саме тому ти пішов у науку?
— Це був свідомий вибір. Ще у 2017 році я визначив для себе напрям — українська хорова культура другої половини ХХ століття. І коли я почав працювати з джерелами, я натрапив на дуже показову історію. Як я уже казав, я досліджував постать Михайла Кречка, видатного диригента. І уявіть собі: про таку людину — практично нічого не написано.
— Це здивувало?
— Не просто здивувало. Це було певне відкриття. І тоді зрозумів: якщо ми самі про себе не напишемо — нас не існуватиме.
— Тобто це питання відповідальності?
— Так. І не тільки науковців. Бо у нас досі дуже сильне очікування, що хтось прийде і зробить. Чомусь у нас є відчуття, що «держава має». Але ж держава — це ми. Я не чекаю, що хтось замість мене вивчить пісню, заспіває її, покаже світу. Я беру хор і їду за кордон представляти Україну. Я шукаю можливості і роблю це сам.
— Як ти тоді визначаєш роль науковця сьогодні?
— Вона дуже змінилася. Сьогодні науковець — це не людина, яка пише «в стіл». Це людина, яка виходить до людей і говорить. Пояснює складне просто. Перекладає наукову мову на зрозумілу. Це такий собі культурний медіатор.
— І це теж частина боротьби?
— Безумовно. Бо якщо ми не будемо говорити про себе, то за нас це зробить хтось інший. І не факт, що правильно.
«Мова — це жива спадщина»
— Щодо мови в твоєму житті. Яку роль вона відіграє?
— Мова для мене — це не просто засіб спілкування, а частина ідентичності. Раніше я викорінював у собі слова на кшталт «ходю», «сидю», «просю», мені здавалося, що це неправильно, що це соромно. З часом я зрозумів, що це степова говірка, частина нашого культурного коду, і соромитися її не треба. Цей процес став для мене символічним: я сам був тією людиною, яка спочатку відрікалася від частини Батьківщини у собі, а потім повернула її. Великий вплив на мене справила Лорина Лисогурська, яка завжди казала: «Сашо, навіщо ти співаєш російською? У тебе прекрасна українська». Тоді я не розумів її, а зараз бачу сенс. Для мене мова — маркер зрілості. Ми довго не хотіли вчитися на чужих помилках, тепер вчимося на своїх. Це болісніше, але чесніше. Не треба боятися свого, воно може бути різним, але воно наше.
Український народний хор імені Станіслава ПавлюченкаФото: з особистого архіву Олександра Кравчука
«Я не буду терпіти»
— Ти був художнім керівником Черкаського народного хору. Чому ти пішов звідти?
— Так, у 2024 році мене запросили туди худкерівником, але моя співпраця з дирекцією тривала лише три місяці. Більше я не зміг. Знаєте, я був десятим керівником за 10 років. І зрозумів, що проблема не в мені. Мене вмовляли залишитися, щоб десь промовчав, але ні. Ми вже занадто довго мовчали в цій країні. Тож не хочу псувати собі нерви і життя, бо я ціную себе і не хочу потім платити за це своїм здоров’ям.
— Сашо, ти міг би будувати кар’єру сольного виконавця, заробляти на власному імені. Чому обрав інший шлях?
— Так, такий шлях був можливий і я його розглядав. Але відчував, що мені цікавіше створювати щось більше, ніж просто свій бренд. Бути диригентом, працювати з колективами, формувати хор — це про відповідальність за спільноту, за культуру, за людей. Це не тільки про голос, а про те, щоб донести мистецтво до інших, навчити, підтримати і показати цінність української музики.
— Тобто для тебе важлива місія, а не лише особистий успіх?
— Абсолютно. Я хочу, щоб хор звучав як ціле, щоб музика об’єднувала людей, а не просто задовольняла естетичний смак. Мій шлях — це про вплив, відповідальність і довготривалий результат, а не короткий успіх на сцені. Мені казали: йди на «Х-фактор», шукай популярності, але я не хотів швидкого результату. Я хотів глибини. Я не шукав легкого способу стати відомим. Я шукав спосіб стати професіоналом.
У посольстві НорвегіїФото: з особистого архіву Олександра Кравчука
Для українців пісня — як генетичний код
— Поговоримо про пісню. Що вона означає для тебе і для людей сьогодні, під час війни?
— Пісня сьогодні — це не просто мистецтво заради мистецтва. Вона стає інструментом виживання, підтримки, внутрішньої рівноваги. Для українців пісня — як генетичний код: вона з нами від народження до смерті, супроводжує весь життєвий цикл. Це не метафора — нинішній сплеск хорового руху в Україні та серед діаспори має конкретні причини.
Мені телефонують знайомі з Канади: «У нас хори по 150-200 людей. Люди їдуть з усіх куточків, щоб співати разом». В Україні — те саме. Війна оголила базову потребу людини — бути почутою, не бути самотньою. Люди втомлені, переживають втрати, страх, невизначеність. І хор стає тим місцем, де тебе розуміють без слів.
Пісня виконує кілька функцій. По-перше, емоційну: коли людині важко, вона співає, щоб випустити біль. По-друге, фізіологічну: спів — це правильне дихання, затримка і повільний видих. За дві години репетиції нервова система заспокоюється сама собою. По-третє, соціальну: хор — це спільнота, де ти розумієш, що не один. І, нарешті, це можливість хоча б на короткий час вирватися з реальності війни — вимкнути новини, сирени, страх і просто співати.
Крім того, пісня — це культурний фронт. Ми веземо українську музику за кордон, показуємо, хто ми є. І саме тому українська пісня сьогодні звучить гучніше, ніж будь-коли. Вона народжується не з комфорту, а з болю, пам’яті й віри. Пісня тримає. І поки вона звучить — ми є.
Ужгород. Вручення нагородФото: з особистого архіву Олександра Кравчука
«Не бійтеся свого голосу»
— Твої побажання первомайцям?
— Не бійтеся бути собою. Бути відкритим серцем і душею, нести світло, любов, красу. Співайте, створюйте, відкривайте нове в собі та інших. Не втрачайте зв’язок із своєю історією, корінням. Дбайте про культуру — вона наш дім, а музика лікує, об’єднує, надихає. Кожен може мати свій хор: колектив, сім’ю або внутрішній голос, який допомагає залишатися живим, сміливим і вірити у краще.
Українсько-грецький проєкт за підтримки посольства ГреціїФото: з особистого архіву Олександра Кравчука
Довідково
- Олександр Олександрович Кравчук — співак, хоровий диригент, доктор філософії з культурології (PhD), старший викладач кафедри музичного мистецтва, художній керівник та головний диригент Українського народного хору ім. Станіслава Павлюченка КНУКіМ, хормейстер камерного хору Moravski, керівник камерного хору «Різні».
- Двічі стипендіат Президента України для молодих митців — у 2023 та 2025 роках.
- Як диригент та співак гастролював містами: Румунії, Угорщини, Австрії, Німеччини, Франції, Італії.
- Автор близько 50 наукових робіт у сфері культурології та музикознавства. Тематика досліджень: хорове мистецтво України, персоналії, сучасні виклики хорової культури. Дисертація «Михайло Кречко як феномен діяльнісного універсалізму в хоровій культурі України».
