Коли людина розповідає свою історію — вона проживає її знову. А коли цю історію миттєво відтворюють на сцені актори, вона ніби отримує друге життя. Саме так працює плейбек-театр — особлива форма сучасного театру, де головними авторами стають самі глядачі. У Первомайську цей напрямок розвиває режисерка Тетяна Гаврилюк, керівниця театрів «Атомс» та «Рефлекс і Я». Уже понад рік вона разом із молодими акторами відтворює на сцені історії людей: іноді смішні, іноді болісні, але завжди дуже справжні. На одному з таких занять побувала журналістка Гард.City.
Театр, у якому глядач стає автором
Плейбек-театр — це міжнародна театральна практика, започаткована у 1970-х роках американським режисером Джонатаном Фоксом. Його ідея була простою і водночас революційною: замість готового сценарію на сцені з’являються історії глядачів, які актори відтворюють одразу через імпровізацію, рух, музику та образи.
Сьогодні цей формат використовують у всьому світі: у громадах, школах, соціальних проєктах і навіть у психологічній реабілітації. Особливо цінним він стає у часи кризи та війни, коли людям важливо бути почутими. Саме тому Тетяна Гаврилюк вирішила привезти формат до Первомайська.
— Ми почали працювати в цьому напрямку приблизно рік тому, а з осені — вже серйозніше. І видно, як діти ростуть, — розповідає режисерка.
За її словами, плейбек — не звичайний театр.
— Тут не кожен може грати. Потрібна швидкість думки, миттєва реакція, відкрите серце і емпатія. Це своєрідний елітний підрозділ театру, — каже вона.
Тетяна Гаврилюк ліворуч
Історії, які важко слухати
Тема однієї з останніх зустрічей звучала символічно — «Всупереч прогнозам».
У залі навчально-розважального IQ-центру зібралися люди з непростими життєвими історіями. Серед них матері загиблих захисників, родини військових.
Своєю історією поділилася дружина знаного в Первомайську поета Григорія Усатюка, мати захисника-янгола. Вона говорила про сімейне життя, втрату і пам’ять. Актори слухали уважно, а вже за кілька хвилин її історія ожила на імпровізованій сцені.
Це і є суттю плейбеку: людина розповідає — актори проживають.
Коли історія стає дзеркалом
Під час зустрічі на сцену запросили і журналістку. Скажу відверто: це відчуття складно описати. Коли ти розповідаєш власну історію, то пам’ять раптом повертає тебе у найпотаємніші куточки життя. А коли актори відтворюють її перед тобою — ніби дивишся на себе збоку. Коли діти зіграли мою історію, я раптом побачила себе… міською божевільною. І від цього стало навіть трохи смішно. Добре, що я була не одна така.
У цьому і є сила плейбеку — він допомагає подивитися на себе по-іншому.
«Це можливість побачити себе з іншого боку»
Наталія Капацина праворуч
Своїми думками поділилася й колежанка режисерки — Наталія Капацина.
За її словами, саме Тетяна Гаврилюк принесла цю форму театру до Первомайська.
— Вона захопилася плейбеком і привезла його до нас. Уже більше року їздить на навчання, проводить заняття для вчителів, директорів, тепер і для інших людей, — розповідає Наталія.
На її думку, головна цінність плейбеку — можливість побачити себе з іншого боку.
— Коли ти розповідаєш свою історію, а молодь її відтворює — ти ще раз аналізуєш ситуацію і дивишся на неї іншими очима. І мене дуже дивує швидкість думки цих дітей. Вони бачать те, чого я навіть не помічаю, — каже Наталія.
І додає: найголовніше — що молоді це цікаво.
— Вони захоплені, щасливі, працюють разом. А що ще потрібно керівнику?
Молодь, яка вчиться співпереживати
У плейбек-театрі сьогодні грають переважно студенти й школярі. Але, як кажуть самі актори, це не просто театр. Це спосіб навчитися відчувати інших.
Анастасія Кошеленко та Богдан Пахолок
Богдан Пахолок, учасник колективу, говорить:
— Для мене це можливість асимілюватися з почуттями людини, яка розповідає історію. Коли переживаєш чужі історії, то відчуваєш себе наповненим.
Анастасія Кошеленко
Анастасія Кошеленко додає:
— Тут важливо бути емпатичною людиною. Коли слухаю історії, то проживаю їх разом із людьми.
Олександр Костюк
Для Олександра Косюка плейбек — це новий досвід:
— Це щось нове. А будь-який досвід важливий.
Анастасія Кіданова
Анастасія Кіданова переконана, що головне у цьому театрі — співпереживання:
— Коли людина слухає свою історію зі сторони, то вона може багато що зрозуміти. І навіть пробачити.
Анастасія Цуцуян
А Анастасія Цуцуян говорить, що чужі історії іноді стають дуже особистими:
— Коли чую історії, то відчуваю, що це частково моя історія теж.
Театр, який лікує
Плейбек-театр не має великих декорацій, складних костюмів чи довгих репетицій. Його головна сила — у людях і їхніх історіях. І сьогодні, у час війни, коли багато українців переживають втрати, страх і біль, такий театр стає особливо важливим. Бо іноді людині потрібно лише, щоб її історію почули і щоб хтось сказав: «Ми тебе розуміємо».
