Він міг залишитися в тилу. Мав на це офіційні підстави по здоров’ю. Але замість цього знову поїхав туди, де стріляють, літають дрони й стирають села з лиця землі. Сергій Тарасов ще нещодавно — волонтер, а нині військовослужбовець ЗСУ. Наразі боєць у короткій відпустці. Журналістці вдалося з ним поговорити. Тож далі про війну, страх, втому, відповідальність і про те, чому не має права «сидіти вдома».
Сергій Тарасов отримав у подарунок від авторки статті її збірку «Сонце крізь дим»
Від волонтерства — до армії
Сергій Тарасов долучився до захисту країни ще на початку повномасштабного вторгнення. Спершу як доброволець у територіальній обороні, ще в той час, коли ТРО фактично тільки формувалася. Згодом через діагноз «епілепсія» його звільнили зі служби.
Втім, сидіти осторонь Сергій не зміг — пішов у волонтери. Так було до 2024 року.
«Я просто не міг дивитися на все це. В мене вже, вибачте, «криша їхала». Не можна просто сидіти. Хтось же має це робити», — говорить він.
У червні-липні 2024 року Сергій знову пішов до війська. Каже — сам наполіг, щоб його взяли.
«Я захищаю свій дім»
Сьогодні Сергій служить у батальйоні матеріального забезпечення. За станом здоров’я його не відправляють безпосередньо «на нуль». Він кухар, допомагає з приготуванням їжі, логістикою, забезпеченням підрозділів.
«Мене часто питають: ти що, Зеленського захищаєш? Чи депутатів? Та ні. Я захищаю свій дім. Свою сім’ю. Я не хочу жити під триколором. Україна залишиться. І моя сім’я тут залишиться», — каже військовий.
Реалії сучасної війни
Сергій відверто говорить про те, що бачить і чує на фронті. За його словами, нині війна стала ще складнішою через перевагу ворога в дронах і КАБах.
«Вони можуть просто стерти село під нуль. Ми виходимо, бо вже нема, де ховатись. Вони заходять, ставлять прапор і кричать “ура, побєда”», — розповідає він.
Війна, каже Сергій, дедалі більше нагадує окопну — як у Першу світову: штурми, відбиття позицій, відхід і знову повернення. З великими втратами і постійною напругою.
Про страх, демотивацію і відповідальність
В інтерв’ю Сергій не приховує: страшно всім. Але страх — не причина нічого не робити.
«Кажуть: мені страшно. А мені не страшно? Я теж жити хочу. Але якщо ми всі сховаємось, вони прийдуть сюди. І тоді вже буде пізно», — говорить він.
Він відверто говорить і про демотивацію в армії, і про проблеми мобілізації, і про втому людей, але водночас наголошує: ховатися — не вихід.
«Не хочеш іти на фронт — роби щось у тилу. Волонтерь. Допомагай. Але не сиди по норах», — каже військовий.
Попри хворобу — в строю
Епілепсія — частина життя Сергія. Приступи траплялися й під час служби. Його возили до шпиталю, були спроби списання, тривалі ВЛК, але він щоразу повертався.
«Я просив: не списуйте мене. Я вдома не витримаю», — зізнається він.
Зрештою для нього знайшли форму служби, де він може бути корисним і не наражати себе та побратимів на зайву небезпеку.
«Ми тримаємось на гуморі»
Попри все, Сергій каже, що вижити допомагає позитив і гумор. Навіть у підвалах і погребах під обстрілами.
«Тільки жарти. Інакше зійдеш з розуму», — усміхається він.
Підтримують і дзвінки додому — тричі на день, за будь-яких умов. І волонтери, які приїжджають із печивом, серветками, теплими речами.
«Війна міняє людину. Вже не буде, як раніше»
Сергій зізнається: війна змінює всіх — навіть тих, хто тримається й жартує.
«Ти вже не такий, як був. І ніколи таким не будеш», — каже він.
Постійна напруга, обстріли, втрати, відповідальність за інших — усе це не минає безслідно. Навіть коли людина фізично не «на нулі», війна все одно поруч: у повідомленнях про прильоти, у нічних тривогах, у новинах про загиблих побратимів.
Саме тому, переконаний Сергій, після війни країні доведеться мати справу не лише з відбудовою міст, а й з відновленням людей.
Про психологів і реабілітацію
Сергій говорить прямо, що без системної психологічної допомоги держава отримає ще одну велику проблему.
«Люди повернуться. А що далі? Вони не зможуть просто взяти й жити, як раніше. З цим треба щось робити», — пояснює військовий.
На його думку, центри реабілітації, психологи, ветеранські простори мають бути доступними, живими, наповненими фахівцями, а не існувати лише формально.
«Психологи мають працювати. Не раз на місяць для звіту, а постійно. Бо інакше люди просто зламаються», — каже він.
Ветеранський центр — як точка опори
Сергій Тарасов (праворуч) із фахівцями Ветеранського офісу у ПервомайськуФото: зі сторінки Сергія у фейсбуці
Окремо Сергій наголошує на значенні ветеранських центрів як місця, де військовий не почувається зайвим чи незрозумілим.
«Там тебе не питають: а чого ти такий? Там і так усе ясно», — говорить він.
На його переконання, саме такі простори можуть стати точкою опори для тих, хто повертається з війни — з досвідом, який неможливо «вимкнути».
«Ми ще вистоїмо»
Попри втому й складні роздуми про проблеми, Сергій не втрачає віри.
«Я знаю одне — ми ще вистоїмо. Бо ще є люди, які готові стояти», — каже він.
І додає: допомога фронту, підтримка військових і робота з ветеранами — це не окремі історії. Це одна спільна справа, без якої не буде ні перемоги, ні нормального післявоєнного життя: «Консолідуйтесь. Прокидайтесь. Якщо ми самі за себе не постоїмо — за нас ніхто не постоїть. Ще не пізно».
Раніше ми писали про те, як бойовий волонтер Сергій Тарасов, ризикуючи життям, врятував десятки людей під час боїв на Херсонщині — тоді його навіть вважали загиблим.
