Бойовий волонтер Сергій Тарасов розповів про роботу на війні

Наталія Клименко Журналістка-медіаторка

24 серпня 2023 16:22

Його ім’я стало широко відомим після публікації в соцмережах. Пам’ятаєте, як бійці оголосили розшук волонтера, який, ризикуючи власним життям, врятував десятки людей? Тоді думали, що він загинув. Ми розшукали бойового волонтера і поговорили з ним. Це первомайчанин Сергій Тарасов, і він від початку повномасштабного вторгнення пішов захищати Батьківщину.

Сергій Тарасов, Наталія Клименко та Анатолій ЗаболотнийАвтор: Наталія Клименко

З Сергієм Тарасовим та його другом Анатолієм Заболотним ми зустрілися у місцевому парку. Обидва були у військовій формі, стримано привітно посміхалися і дещо соромилися. Їм не дуже до вподоби розповідати про себе, про свої бойові заслуги. Та заради справи, якою наразі опікуються, готові стати публічними людьми. Знайомимося, розговорилися. «Наразі бійці нашої місцевої ТРО мають великі потреби у забезпеченні, — розпочав Анатолій, — і я згадав, що Сергій має неабиякий досвід у волонтерській справі. А нам край сьогодні потрібні дрони, ремонт автівок, двигуни на човни та і всяке інше. Грошей, звісно, немає. Тому сьогодні офіційно оформили Сергія волонтером від нашої частини і будемо з його допомогою збирати кошти на частину. Звісно, що це нелегкий шлях, але іншого виходу немає».

«Коли Батьківщина в небезпеці, ми не можемо стояти осторонь»

Хлопці були першими, хто 24 лютого стали до лав добровольців. По життю друзі, тепер колеги по бойовій частині. Сергія через стан здоров’я списали, а Анатолій продовжував нести бойову службу. Пригадують, як ще до початку повномасштабного визначилися зі своєї позицією: в разі нападу — ідуть воювати. «Ми патріоти своєї країни, — говорять бійці, — і по-іншому бути не могло. Коли Батьківщина в небезпеці, ми не можемо стояти осторонь». Після того, як Сергія звільнили зі служби, він ухвалив для себе рішення продовжити захист держави у якості бойового волонтера. Під час одного із боїв і сталася та історія, через яку його розшукували побратими.

«Це було минулого літа на Херсонщині, — розповідає Сергій. — Ми виконували одне із бойових завдань. На одній із наших позицій, що на межі вогню, ми виявили наших поранених 13 бійців. Потрібно було якось їх рятувати. Вони були в єдиній на тій місцевості балочці, таке собі невеличке укриття. Звідкись узялися цивільні, які тікали від нападу ворога. І тут на горизонті з’явилися російські солдати, вони направлялися прямо до нашого укриття. Треба було діяти. І я прийняв рішення відволікти ворога на себе. Поділився цими думками з хлопцями. Вони мені сказали, що я сам собі підписую вирок. Але рішення було прийняте. Я відповів, що краще хай я загину, а сорок залишиться в живих. Відстрілюючись, почав відходити в іншу сторону, подалі від місця перебування поранених та цивільних. При цьому намагався створити ілюзію, що нас багато. Ворог вступив у «гру» зі мною. І так я їх виманив на галявину. Потім повідомив нашим координати — і далі артилерія зробила свою справу, десь сорок-п’ятдесят кацапів пішли на той світ. А я уже під артилерійським обстрілом дістався до наших. Чесно кажучи, було дуже страшно. Я навіть уже прощався зі своїми рідними, але все обійшлося. Ось така історія, а зовсім недавно мене почали розшукувати хлопці, яких мені вдалося врятувати».

«Сорок тисяч репостів, — вступає в розмову Анатолій, — звісно, що інформацію побачила чисельна кількість людей. Тож так Сергій і став знаменитістю. Загалом, Сергій ще той бойовий волонтер. Він і біженців вивозив, і полонених, і ходив на ворожу сторону, і займався розшуком безвісти зниклих. До речі, це питання надболюче. І в цій історії дуже багато незрозумілого. Іноді буває так, що не можна довести, що боєць загиблий, бо немає тіла. Хоча при цьому є відео, відзняте дронами, є живі свідки. Але нічого не можна вдіяти, бо має бути ДНК-експертиза. Ще дуже багато залежить від командирів, від їхньої позиції відносно цього питання. Добре, коли вони самі ініціюють і хоч якусь інформацію надають рідним, а то буває таке, що рідні місяцями ходять різними інстанціями, оббивають пороги, а толку ніякого. Ось нещодавно до мене підійшла мати загиблого солдата, то їй навіть не повідомили про смерть сина. Про це вона дізналася через інших людей. Дуже сумно, що у нас все так відбувається».

військові розшукували Сергія волонтера Так військові розшукували СергіяФото: Публікація Андрія Чередніченка

«У мене великий досвід у питанні розшуку людей, — продовжує розмову Сергій. — І тут така колізія: запити мають право подавати лише рідні, чужим інформації ніякої не надають. Але скажу із досвіду, якщо в перші два тижні нічого не проясняється, то вже можна говорити, що людина загинула. Зі ста чоловік, дев’яносто — точно загиблі. І ще підтверджу слова Анатолія, що в таких питаннях дуже багато залежить від командира та його бажання. Була така історія, коли у мене на очах підірвалася військова автівка, і я точно розумів, що ніхто не вижив після цього. Цю історію я розповів командиру частини загиблих. Відповідь була такою: немає тіла, не має справи. Ось вам і замкнене коло».

І таких історій у Сергія багато, бо за півтора року свого бойового волонтерства стикався з різним. Тому не може стояти осторонь усього і намагається бути в строю попри заборону лікарів. Продовжує ходити на бойові завдання, часто це тил ворога, продовжує забезпечувати бійців необхідним, збирає кошти і переймається питанням байдужості окремих українців.

«Я не знаю, що має статися, аби наші люди прозріли»

«Я не знаю, що має статися, аби наші люди прозріли, — говорить Сергій, — особливо ті, хто в тилу. Вони стали байдужими, а інколи цинічними. Як можна не розуміти, що сьогодні країна потребує зусиль усього нашого народу. Якось дико, що одні «душу й тіло», а інші — лише про себе дбають, аби базові потреби задовольнити. Ковбаса в холодильнику, от і добре. Насправді, це не просто жахлива ситуація, вона ще й сильно деморалізує бійців. Бо ті, хто пішли воювати першими, так і лишаються на полі бою, а ті, хто відсиджується, ховаючись за липовими довідками інвалідності, продовжують пити пиво та насолоджуватися життям».

«Мене дивує позиція влади, яка чомусь замість того, щоб направити всі зусилля на підтримку бійців, робить сквери та висаджує квіточки, — наголошує волонтер. — Чому влада мовчить, коли ховають наших бійців? Чому досі немає Алеї Слави? Чому бари працюють в той час, коли ховають наших Героїв? Де виховання, де розуміння того, що нація не може існувати, не знаючи, хто її захищає?»

«Наші хлопці ніколи не складуть зброю, навіть попри те, що немає належної допомоги»

«Той, хто не знає історії, той не вартий майбутнього, — вступає в розмову Анатолій. — Я твердо переконаний, що вихованням справжніх українців треба займатися з дитячого садочку і розповідати їм нашу історію, говорити правду про російський колоніальний гніт, який тривав століттями. За себе треба боротися, свою незалежність треба відстоювати. І це має бути спільна справа, а не лише тих, хто на полі бою. Бо ми першими пішли, і тепер продовжуємо тримати бій. А зараз не та війна, де все вирішується автоматом. Зараз війна артилерії, авіації та інформації. Щодо піхоти, то її завдання більше розкривати позиції противника. За півтора роки служби у мене не було жодного стрілецького бою, але була мінно-вибухова травма, бо на лінії розмежування завжди працюють міномети, артилерія, бувають авіаційні удари. Люди гинуть, страждають, у кожного другого — контузія. Я пройшов два курси непростого лікування і зараз знаходжуся на пункті постійного дислокування. Тому у людей має бути розуміння, що лише разом ми здатні перемогти ворога. Ми точно знаємо: Перемога буде за нами, по-іншому бути не може. Ми просто віримо. Наші хлопці ніколи не складуть зброю, навіть попри те, що немає належної допомоги. Подяка велика нашим союзникам, які нам допомагають. Без них в кращому випадку ми б просто зараз партизанили в Катеринці. А ті, хто воюють, вони знають, за що воюють, але ціна надто висока. Треба, щоб тил долучався, надавав матеріальну допомогу, мотивував наших бійців. Треба, щоб влада на місцях думала про воїнів і свою політику скеровувала так, щоб всі розуміли, завдячуючи кому вони сьогодні живі й усміхнені».

Анатолій: «За себе треба боротися, свою незалежність треба відстоювати»Автор: Наталія Клименко

Ось така вийшла розмова — чесна, правдива й шокуюча від реалій війни, бо виходить, що окрім зовнішнього ворога, ми ще й маємо внутрішні непорозуміння, які гальмують, демотивують і роблять боляче тим, хто віддає своє життя за нас.

Сьогодні Сергій має повний статус бойового волонтера, усе офіційно оформлене, відкритий рахунок і уже стартував збір коштів на потреби ТРО. Разом із ним його друг Анатолій. І вони разом — велика сила. Вірю, що більшість із нас долучиться до ініціативи друзів і пам’ятатиме, що ціна нашого спокою в тилу — наші загиблі воїни, яких ми втрачаємо щодня. Тільки з частини хлопців уже поховано тринадцятеро. Думаймо!