Її називали «бандерівкою» і натякали, що вона «не з їхнього кола», а сьогодні вона — частина цього міста. Вчителька історії, яка пережила переселення, недовіру і війну, розповідає не лише про власне життя. Її історія — це нагадування про те, як легко зробити людину «чужою» і як важко потім навчитися приймати одне одного.
Сьогодні, коли Первомайськ знову приймає людей, які тікають від війни, її досвід звучить особливо актуально. Історія Валентини Козакової — не лише про минуле, а й про наше вміння бачити в людині не «приїжджу», а сусіда, колегу, свого.
Валентина Козакова
Коріння, розірване історією
Історія Валентини починається ще до її народження — з великої політики, яка ламала долі. Мати родом із села Неділкове на Одещині, з простої селянської родини. Після Другої світової війни — переїзд до Львова. Не за власним бажанням, а як наслідок сталінської переселенської політики. Батько — з Хмельниччини. У його родині — українське й польське коріння. Друга світова забрала молодість: у 19 років його мобілізували на фронт. Старший брат, льотчик, після війни отримав квартиру у Львові. Саме там і зустрілися її батьки.
— Вони познайомилися випадково, але залишилися разом, — згадує пані Валентина.
Так у Львові народилася вона — дитина різних регіонів і різних історій:
— Я завжди жартую, що я «гібрид», бо мої батьки з різних частин України.
Львів: дитинство, яке формує
У Львові минули її дитинство і юність. Там Валентина вперше відчула любов до знань, до слова, до історії. Після школи пішла працювати коректоркою в проєктному інституті. Згодом — інспекторкою відділу кадрів. Паралельно — спорт, аматорський театр при Будинку офіцерів.
— До нас приходив Богдан Ступка, давав поради, як триматися на сцені, — пригадує Валентина.
Була й можливість стати моделлю, але мати не дозволила. Зрештою перемогло інше бажання — навчатися. Вона вступала до університету три роки поспіль. Конкуренція була шаленою. Лише з третьої спроби вступила до Львівського університету імені Франка на вечірнє відділення історичного факультету:
— Я працювала вдень і вчилася ввечері.
Кохання і дорога в невідоме
Фото: з родинного архіву
З майбутнім чоловіком познайомилася випадково: на тролейбусній зупинці. Його історія теж про переселення. Родину чоловіка вивезли під час операції «Вісла», згодом життя привело до Мелітополя, а потім знову на захід України. Після навчання було обов’язкове направлення: Волинь, потім Рівненщина:
— Ми були молоді, їхали, куди казали.
А далі — новий поворот.
— Мама постійно кликала: «Їдьте в Первомайськ, тут наша родина».
Від чужої до своєї
У 1975 році вони приїхали до Первомайська.
— Я їхала, як додому, бо в дитинстві часто тут бувала, але реальність виявилася складнішою. Уже через тиждень я почула: «О, бандерівка».
Це було перше зіткнення з упередженням:
— Потім мені говорили, що я «не з їхнього кола» і що рано чи пізно доведеться поїхати. Але, попри все, ми залишилися й пустили тут глибоке коріння. Разом із чоловіком будували дім буквально з нуля — на фундаменті, який допоміг придбати дідусь. Нам тоді було лише 23 і 27 років, на руках маленька дитина. Жили у тимчасовому шалаші й паралельно зводили хату. Згодом народилася друга донька. Так крок за кроком і будувалося наше життя.
З часом вона стала частиною місцевого простору. Не тому, що її одразу прийняли, а тому що вона залишилася і працювала. Роки в школі стали тим містком, який змінив ставлення. Пані Валентина викладала історію і водночас сама ставала частиною історії міста: спочатку в третій школі, згодом — у дванадцятій:
— Для мене було важливо не просто викладати матеріал, а формувати у дітей відчуття себе як громадян.
З роками змінилося і ставлення людей.
— Багато моїх учнів сьогодні вже дорослі. Вони підходять, вітаються, згадують школу — і це означає, що ти вже не чужа.
Так поступово Валентина пройшла шлях від людини «з іншого регіону» до людини міського середовища, яку впізнають і пам’ятають.
Мова, яка розділяє і об’єднує
Мовне питання супроводжувало пані Валентину весь професійний шлях: від університету до школи і щоденного життя в місті:
— Я завжди говорила українською, навіть тоді, коли це сприймалося неоднозначно.
Вона згадує події, коли точилися суперечки про мовну політику після проголошення незалежності:
— Дехто казав, що це «утиск російської мови і культури», але для мене це було не про утиск. Це було про нормальність, коли у своїй державі ти користуєшся державною мовою.
Щоб пояснити свою позицію, пані Валентина наводила прості життєві приклади:
— Я казала: ви ж їсте український хліб, українське сало — то чому не поважати мову людей, які це створюють? А ще завжди приводила в приклад родину чоловіка, яка жила в Казахстані й вивчала казахську мову, хоча в побуті могла говорити різними мовами. Це нормально — поважати країну, в якій живеш.
Водночас історикиня визнає: мовні конфлікти в суспільстві не зникли й досі.
— Частина людей досі сприймає мову, як поділ, а не як об’єднання. Якось перед війною мені один чоловік сказав, що ненавидить цю «хохляцьку» мову. То я не стрималася і сказала, що може їхати в свою московію, — пригадує вона.
Сьогодні, коли до міста приїжджають нові люди через війну, мовний аспект знову стає чутливим:
— Важливо не вимагати і не ділити, а пояснювати і показувати приклад. Бо мова — це основа спільного простору. Якщо ти живеш тут, то маєш розуміти і поважати це середовище і тоді воно відповідає тобі тим самим.
Історія повторюється
Валентина добре бачить паралелі між минулим і сьогоденням. І це не теорія — це власний життєвий досвід людини, яка не раз змінювала місце проживання і бачила різні хвилі переселень.
— Тоді були переселення. І зараз — теж, — каже вона. — Різниця, на мій погляд, у причинах. Якщо в середині ХХ століття це були державні політики, адміністративні рішення, післявоєнні переміщення родин, то сьогодні головним фактором стала війна, яка змусила людей знову масово залишати домівки.
Валентина Козакова наголошує, що сам факт переселення не новий для українського суспільства. Новим є масштаб емоційної напруги і швидкість, з якою різні групи людей опиняються поруч у нових громадах.
— Люди приїжджають різні, і ставлення до них теж різне, — пояснює вона. — Одні кажуть: «Як у вас гарно, тихо, затишно. Ми навіть не знали, що є таке місто». А інші можуть сказати: «Наш Донбас вас годував». І тут виникає питання: якщо ви так думаєте, чому ви тут? Чому не там?
На її думку, це наслідок середовища і виховання. І найскладніше в таких ситуаціях — це не самі слова, а те, як швидко людину починають «класифікувати» лише за походженням.
— І найболючіше те, що тебе можуть оцінити ще до того, як ти щось сказав чи зробив, — додає вона. — Саме тому процес прийняття в новій громаді завжди є двостороннім.
Війна і вибір залишитися
24 лютого стало для неї точкою, яка розділила життя на «до» і «після».
— Мені подзвонили вночі: «Війна», — згадує Валентина.
Першою реакцією був шок, але вже наступного дня прийшло рішення, яке вона більше не переглядала.
— Я буду тут, — твердо сказала собі й дітям.
Подальші тижні й місяці перетворилися на щоденну роботу: виживання і допомогу іншим. Вона долучалася до збору речей для лікарні, допомагала з побутовими потребами, підтримувала людей настільки, наскільки дозволяли обставини і сили. Паралельно почався інший досвід — життя в умовах постійних тривог.
— Я три місяці жила в погребі під час тривог, — говорить жінка. — Діти наполягали, щоб я виїхала, але я відповіла, що залишаюся тут.
Це рішення для неї було внутрішнім відчуттям обов’язку і прив’язаності до місця, яке стало домом.
«Не знаєш свого роду — не маєш майбутнього»
— Часто кажуть: «Не знаєш свого роду — не маєш майбутнього». Ви погоджуєтеся? — ставлю питання далі.
— Погоджуюся, — відповідає пані Валентина без вагань. — Бо майбутнє будується на тому, що передали тобі батьки і прадіди. Якщо це втратити, то не буде на чому будувати далі. Тут уже мова про родину, і вона має бути міцною. У ній має бути любов і повага. І не тільки всередині. Це все потрібно передавати дітям, людям, країні. Якщо ти живеш тут, ти маєш поважати цю землю, мову, культуру. Це елементарно.
До речі, свою педагогічну роботу вона теж будувала навколо цих цінностей.
— Я не просто викладала історію. Мені було важливо, щоб діти думали, робили висновки, — говорить пані Валентина.
І додає:
— Учнів було багато. І знаєте, найприємніше — коли вони пам’ятають.
Нещодавно вона зустріла свого колишнього учня:
— Йду, мене гукає чоловік. Повертаюся: «Боже, Саша, це ти?» А він каже: «Ви пам’ятаєте, як мене на уроки повертали?» А ми ж не бачилися 30 років.
Ще одна зустріч сталася випадково:
— Їду в таксі, водій дивиться: «Ви мене не впізнаєте? Я ваш учень». І додає: «Пам’ятаєте, як у бібліотеці ви побачили, що я читаю, і змінили ставлення до мене?» Я вже й забула, а він пам’ятає це через стільки років.
Вчителька робить паузу і підсумовує:
— Ось це, мабуть, і є найважливіше — те, що залишається з людиною на все життя.
Сьогодні цей досвід вона осмислює по-новому. Пані Валентина працює в Університеті третього віку, і, за її словами, це стало для неї другим диханням. Вона знову занурилася в історію, аналізує події разом зі слухачами, спілкується з переселенцями і щоразу повертається до питання ідентичності:
— Усе залежить від людини. Регіони тут ні до чого. Ми всі — одна Україна.
Це Валентина говорить як людина, яка прожила і пропустила через себе різні епохи, міста і досвіди.
Валентина Козакова в Університеті третього вікуФото: з родинного архіву
Бліц-інтерв’ю з історикинею
— Чи повторюється історія сьогодні?
— На превеликий жаль, так: усе йде по колу. Але нас тримає одне: ми впевнені, що українці — особливий народ. Ми ніколи не терпіли ярма і не будемо терпіти. Як би не було важко, ми маємо вірити в перемогу — і вона прийде.
— Як довго, на вашу думку, триватиме війна?
— Вона вже триває довго. І, на жаль, це залежить не лише від нас. Ми стали своєрідним щитом для Європи. Якби світ раніше глибше усвідомив, що тут відбувається, можливо, втрат було б менше. Але зараз головне — ми тримаємося. Наші діти тримаються і захищають країну.
— Куди б хотіли поїхати, якби була можливість?
— До Польщі. Там похований батько мого чоловіка. Він дуже хотів відвідати його могилу, але не зміг через радянські обмеження. Для мене це особиста і важлива поїздка.
— Чи довіряєте сучасним політологам?
— Частково. Є певне розчарування, бо не все відбувається так, як прогнозують. Не завжди є об’єктивність. Але проблема ширша: якби вдалося подолати корупцію, жити було б значно легше. Було б більше довіри і поваги.
— Кого з істориків порадили б читати молоді?
— Свого часу я читала Ореста Субтельного. Сьогодні багато інформації в інтернеті, є різні думки. Важливо читати різне і вчитися думати самостійно.
— Що б ви хотіли побажати українцям?
— Більше добра і віри. Більше патріотів, більше справжніх громадян. Я вірю, що наша нація ще повністю усвідомить свою важливість і стане сильнішою. І дуже хочу, щоб не було чварів — щоб було більше розуміння і підтримки одне одного. Щоб люди вміли об’єднуватися і разом будували майбутнє України.
