Її життя змінилося вранці 24 лютого 2022 року. За кілька годин стало зрозуміло: звичний світ, який будувався роками, більше не існує. Окупація, щоденний страх, приниження, загибель сусідів, підрив Каховської ГЕС і вода, що забирала цілі будинки, стали частиною її реальності. Сьогодні Валентина Чабанова — внутрішньо переміщена особа з Херсонщини. Вона живе в Первомайську й заново вибудовує життя — без дому, але з пам’яттю, яку неможливо залишити позаду.
Від авторки
З Валентиною Чабановою ми познайомилися на заняттях університету третього віку. Поговорити з нею про життя і війну я планувала давно, але, як це часто буває в журналістській роботі, суєта суєт відкладала цю розмову: з’являлися інші теми, інші плани, інші дедлайни.
Повернутися до цієї історії допоміг запит від фахівчинь проєкту «Міжнародне партнерство за права людини». Вони звернулися з проханням задокументувати свідчення людини з інвалідністю, яка пережила окупацію на Херсонщині. Повз таку тему пройти було неможливо. Тим більше, що наша редакція вже має низку публікацій, у яких цивільні українці свідчать про злочини російської армії.
Для самих людей такі розмови часто стають можливістю бути почутими. Для журналістів — це відповідальність і спосіб зафіксувати правду, яка згодом стане частиною історії. А для суспільства — ще одне нагадування про ціну, яку щодня платять мирні українці.
«Ми думали — на місяць. А вийшло — назавжди»
Життя Валентини Чабанової до війни було, як і у більшості українців. Дім у селі Козачі Лагері на Херсонщині. Робота. Магазин просто на власному подвір’ї. Полуниця, город, господарство. Чоловік, двоє синів, онука.
Валентина народилася 3 липня 1964 року там само, на Херсонщині. У Козачих Лагерях прожила все життя — до повномасштабного вторгнення. Працювала продавчинею, а за десять років до війни відкрила власний бізнес: магазин на території власної садиби. Разом із родиною вирощували полуницю, тримали господарство, жили з того, що заробляли своїми руками.
Ялинка на подвір'ї ВалентиниФото: Із особистого архіву Валентини Чабанової
24 лютого 2022 року розпочалося для неї не з новин. Чоловік Валентини важко хворів. Його потрібно було везти на обстеження до Херсона. Рано-вранці він поїхав власною машиною. Телевізор у домі був вимкнений, бо ж господарство, робота, звичайний ранок. О сьомій ранку Валентина прийшла до магазину і побачила біля нього близько двохсот людей.
Вона не одразу зрозуміла, що відбувається. А їй сусідка каже:
— Ти що, не чула? Війна.
Люди заходили до магазину і брали все: воду, продукти, усе, що могли. Полиці спорожніли за лічені хвилини. Телефон почав розриватися. Дзвонили діти з Херсона: «Мамо, війна». Дзвонив чоловік — він уже бачив те, що не показували по телевізору.
На трасі з боку Криму йшла військова техніка. Колони танків. Літаки літали низько. Через Антонівський міст їхати було вже небезпечно. Чоловік встиг розвернутися буквально в останній момент. Він бачив десятки танків. Їхали і російські, і українські. Уже того ж дня Козачі Лагері опинилися під окупацією.
Окупація почалася одразу
Російська техніка зайшла в село практично в перший день. Валентина бачила це на власні очі. Великі броньовані машини, люди в люках. Вона називала їх «як мавпи виглядають з люків». Спочатку агресії в них не було, за словами Валентини. Коли вона запитала, що відбувається, їй відповіли:
— Мать, не переживай, всё будет класс.
Дуже швидко «клас» закінчився. Вночі військові їздили селом із потужними ліхтарями, світили у вікна, забороняли виходити на подвір’я. Якщо хтось виходив — зупиняли, грубо поводилися, погрожували. Світло забороняли вмикати. Люди завішували вікна ковдрами, подушками, будь-чим, щоб не було видно. У туалет вночі виходити було небезпечно.
— Світло в селі трималося дивом, — пригадує Валентина, — місцевий електрик, ризикуючи життям, лазив на стовпи й «підкручував», щоб люди мали електрику хоча б до певного часу.
Уже в перші дні під окупацією до Валентини почали телефонувати люди з правого берега Дніпра. Вони просили хліба і борошна — там уже не було поставок. Голова сільради знайшов машину з мішками борошна, і його роздавали людям — по два кілограми в руки. Черги були величезні.
Російські військові приходили до магазину зі зброєю. Один стояв у дверях з автоматом, наставленим на Валентину. Інший — поводився неадекватно, танцював, говорив, що торгувати треба наркотиками. Вони вимагали їжу, сигарети, ковбасу.
— Купували за свої гроші, але поводилися як господарі, — пригадує жінка.
Кадри з окупованого селаФото: Із особистого архіву Валентини Чабанової
Дорога під прицілом
Коли продукти закінчилися, довелося їздити до Нової Каховки. Це було близько 30 км, але кожен блокпост, як лотерея. На кожному стояли по 5–10 озброєних військових. Якщо неправильно зупинишся, то автомат одразу націлювали в голову.
— Нашу машину, Volkswagen T5, перевіряли повністю. Відкривали все: багажник, салон, особисті речі. Чоловіка допитували через херсонську прописку: чому він тут, а не в Херсоні, — пригадує Валентина.
На трасах стояли десятки танків — сорок – п’ятдесят одиниць. Поруч — вириті окопи. Літали літаки. Вибухи були поруч. Валентина була впевнена: це працювали українські сили, бо самі себе росіяни не обстрілювали.
Одного разу на блокпості їх мало не розстріляли через те, що, на думку військового, вони неправильно зупинилися. Валентина буквально штовхнула чоловіка і прошепотіла: «Мовчи. Не говори нічого». Їх відпустили тільки тому, що вони мовчали.
Зруйноване росіянами село Козачі Лагері на ХерсонщиніФото: Із особистого архіву Валентини Чабанової
Смерть по сусідству
У серпні 2023 року загинула її сусідка — Тамара. Це сталося вдень. Валентина пригадує, як закрила магазин і пішла відпочивати.
— Почалися сильні вибухи, — розповідає жінка. — Чоловік якраз був надворі. Він упав під стіну альтанки. Якби вибух був ближче, він би загинув.
Сусідка Тамара була теж на подвір’ї й намагалася добігти до укриття. Вибуховою хвилею її відкинуло в гараж. Осколками відірвало ноги й руки. Від болю і шоку вона померла. Валентина бачила наслідки цього власними очима. Після цього рішення було остаточним: залишатися більше не можна.
Побиті будинки в окупованому селіФото: Із особистого архіву Валентини Чабанової
Підрив Каховської ГЕС
Про підрив Каховської ГЕС Валентина дізналася рано-вранці. Вона прокинулася о 4:30 і відчула запах болота. Чула гул води. Спочатку не зрозуміла, що це. Сусідка закричала:
— Валю, Каховську ГЕС зірвали!
Вода йшла. Село було трохи на височині, але поруч уже затоплювало Кринки. Російські військові поставили мітку: якщо рівень води дійде до певної позначки — евакуація.
Валентина одразу почала носити на дах речі: ковдри, картоплю, ліхтарі. У них було два човни. Єдина надія, якщо вода піде далі.
Вона бачила, як по Дніпру пливли дахи будинків, яхти з каховського яхт-клубу, мертві й живі тварини. Це було не кіно. Це було перед очима.
Вони допомагали людям із Кринок переганяти худобу. Корови кричали, не знали, куди йти. Свині, птиця, хаос. Російські військові в цей час сміялися, включали гучну музику, знущалися з людей, які намагалися врятувати тварин.
Ями, катування, грабежі
Валентина бачила, як грабували покинуті будинки. Вікна відкривали так, що ззовні нічого не було видно. Виносили все: техніку, меблі, машини. Машини вантажили у великі військові авто з російськими номерами.
Покинуті будинки росіяни грабувалиФото: Із особистого архіву Валентини Чабанової
Забирали мисливську зброю у всіх, хто мав. Людей били. Сусідів забирали «на яму». Один чоловік після ями не міг ходити. Йому катували тіло колючим дротом через трубу. Інших били до криків у поліцейському пункті, в центрі села.
Був масовий рейд — через місяць після окупації. У кожен двір заходили по 15 озброєних людей. До Валентини також прийшли. Перевіряли документи, розпитували, шукали. Автомати були націлені просто в людей.
Втеча
Виїхали вони 15 серпня 2023 року. Думали — на місяць. Залишили все: будинок, магазин, машину. Виїжджали під вибухами.
Будинок Валентини згорівФото: Із особистого архіву Валентини Чабанової
На кордоні в Армянську їх тримали добу. Перевіряли телефони, паспорти, допитували. Валентину ледь не затримали через «родимку», якої не було. Чоловіка підозрювали через перегляд новин. Волонтери чекали їх цілу добу. Після цього нарешті Україна. Первомайськ.
Життя після
Сьогодні Валентина Чабанова — внутрішньо переміщена особа. Її будинок зруйнований. Магазин згорів. Вона живе на орендованій квартирі, платить 10 тисяч гривень на місяць плюс комунальні. Пенсія — трохи понад 3 тисяч. Має інвалідність, проблеми з хребтом, потребує МРТ і санаторного лікування, але не має коштів. Їй допомагають діти, гуманітарні організації, центр підтримки. Вона вчиться жити вдруге. Без дому. Без магазину. Але з пам’яттю, яку неможливо відібрати.
Післямова
Розмова була непростою, іноді з морозом по шкірі. Та я вдячна Валентині за довіру і за силу говорити. Її голос — це ще один доказ і ще одна причина не дозволити світові забути про війну в Україні.
