Валентина Насонова родом із донецької Горлівки. До повномасштабного вторгнення та ще два роки великої війни жила разом із чоловіком у Бахмуті. Сьогодні міста більше немає, а його люди живуть по всьому світу. Довелося покинути рідну землю й родині Насонових. Як подружжя опинилося у місті над Бугом і що пережило, доки було на Донеччині? Журналістка Гард.City розпитала.
Валентина Насонова
Щоденник: «За що росія розстрілює нас, мирних громадян?»
- 08.03.22 «У голові крутиться лише одне питання: «За що росія розстрілює нас, мирних громадян, які з різних причин не виїхали зі своїх будинків, із всіх видів зброї: важкої артилерії, градів, касет, мінометів».
- 13.12.22 «На вулиці, як і раніше, гучно та близько, але коли це постійно, то напевне, втягуєшся і уже не переймаєшся».
- 13.12.22 «Нашу Горлівку обстрілюють щодня. Цієї ночі дуже постраждали будинки в центрі. На днях був приліт в третю лікарню, в пульмонологію. Ми далі Кіндратьєвки не висовуємося, за дітей щодня душа болить».
Тут колись була домівка ВалентиниФото: Валентина Насонова
- 04.01.23 «З прийдешнім Новим 2023 роком! Хочеться уже миру, перемоги та всього самого доброго! Якось так сталося, що старий рік проводжали біля будинку з сусідами: хто сир виніс, хто котлети, хто шоколад. Андрія колега приніс продегустувати та розрекламувати саморобний коньяк різних смаків».
- 04.01.23 «Вчора приходили знайомі з початку вулиці, привітали нас з Новим роком, а ми їх, але все це було біля хвіртки. Чисто обмінялися побажаннями та сувенірчиками, але все-рівно приємно. Сказали, що біля їхнього будинку вдень був зв'язок та інтернет. Значить, сьогодні пройдемося — поглянемо».
- 06.01.2023 «6 січня, п’ята ранку. Сьогодні Голодна кутя, Святвечір перед Різдвом. Пам’ятаєте «Вечори на хуторі поблизу Диканьки»? Потрібен мир та здоров’я, щоб все це витримати».
- 08.04.23 «Ми сидимо в підвалі, питання лише: скільки? Коли буде затишшя, щоб можна було виїхати безпечно. Духом не падаємо, сподіваємося на вирішення ситуації. Звісно, в сторону міста страшно дивитися. Єдине, сват заходить, то ми запитуємо, як ситуація. Каже, що горить все, Ювілейна, дитяча, а більше нічого не знаємо».
- 26.03.23 «6-та ранку. Зібралися з духом, пішли на зв'язок в чотири години, дякувати, затрималися. Зайшли до себе в гараж, тут же почався сильний обстріл. Ми перечекали в будинку, міна вцілила в другий поверх, однієї стіни немає, дуже багато уламків потрапили в ємність з водою, вода пішла в землю. Загорівся і згорів до вечора у Сергія гараж. Словом, до інтернету не дійшли, через півтори години обстрілів зібралися повертатися. Вийшли, а поруч знову прилітає міна. Дякувати, забігли в сусідський гараж, там ще сорок хвилин перечекали».
- 17.03.23 «Зараз 10-та ранку, 17 березня, розгрібаємо завали, щоб самим можна було вийти. Збираємо останки, багато чого не знаходимо. Напевне, потрапили в епіцентр і все на дрібні шматочки. Багато що поприлипало до стіни. Сьогодні практично ніхто не спав, встали о п’ятій ранку, але уже поблизу було чутно бій, знову танк допомагає. Так що ми знаходимося в підвалі, потроху переміщаємося гаражами, думаємо, чим закласти пробоїни в стіні від міни та танку».
- «Кімната на першому поверсі вся розбита. Намагаємося зібрати якісь речі, продукти. одяг, що був в будинку, переносимо потроху в підвал. У нас там теж все в піску, бетоні, в завалах, але ми живі, слава Богу. Треба пройти до найближчих сусідів, повідомити, дізнатися про ситуацію у них. Але поки це неможливо. Та і увечері якось потрібно поховати Сергія, тільки все знайшли. Вдень коптери літають та орлани, світитися не можемо».
- 18.03.23 «Зараз 18 березня, 5-та ранку. Скоро будемо робити підйом. Потрібно принести води зі ставка, щоб хоч трішки попрати, бо все в піску. Напевне, вдень будемо розпалювати буржуйку, а раптом дим теж увагу приверне. Вже й не знаєш, чого боятися, по якому принципу прильоти. Вчора так нікуди й не вийшли, іде постійний обстріл. Сват Андрій розповідав, що горять будинки на Ювілейній, знову на Луговій, на нашому будинку серйозні пошкодження даху. Радіо тимчасово не працює, потрібно по-новому збирати антену. Завали вчора розгребли, сьогодні треба вимити східці з хлоркою, запах стоїть. Може, вдасться прорватися до будинку, до сусідів (у сватів на Ступках були погані приклади таких виходів). Тому і дуже потрібно і дуже страшно. Подивимося по ситуації».
Ці свідчення — для трибуналу над російськими воєнними злочинцями
Це окремі рядки із величезного щоденника пані Валентини, який вона почала вести практично від початку повномасштабного вторгнення. Спочатку це були листи рідним, знайомим. А потім вона просто констатувала прожитий день, викладала свої думки та відтворювала факти. Все, що відбувалося навколо, як пробували вижити, як, ризикуючи, виходили в місто, де квартири знайомих та своя, як пекла пироги та роздавала бійцям й просто усім, кого зустрічала на шляху, як виходили на зв'язок та ходили до Starlink, як ховали тих, кого вбила росія, як надіялися й підтримували одне одного. Коли читаєш — мурашки по тілу. Кожен допис — це біль і подолання страху, це величезне бажання жити і віра в те, що все скоро скінчиться, а ще це свідчення злочинів рф проти України. І ці дописи мають стати в ряду тих свідчень, які збираються сьогодні для трибуналу над путіним та іншими воєнними злочинцями.
Намагається втілювати мрію в життя — майструє та подорожує
Валентина Насонова та Наталія Клименко
По життю пані Валентина дуже життєрадісна й оптимістична. З першого погляду і не скажеш, що стільки довелося пережити. Ми познайомилися на курсах української в Університеті третього віку. Ще на початку знайомства, коли почула про Бахмут, домовилися про зустріч. І ось нарешті перші дні 2025 року дали таку можливість. Зустрічаємося в кав’ярні. Тепло вітаємося, пані Валентина вручає мені власноруч зроблені новорічні поробки. Тепер це справа, яка відволікає від буденних сумних думок. А ще Валентина полюбляє подорожувати. Після того, як вдалося виїхати з розстріляного Бахмута, намагається втілювати свою мрію в життя. Виїздить в гості до знайомих, що купили собі будиночок на Голованівщині в селі Кленове, подорожує до Києва та до доньки в Нові Санжари. Мріє поїздити Україною. Зараз разом із чоловіком проживають у Первомайську, квартиру їм запропонувала племінниця. Тож поки мають житло і дякують богові за це. Чи повернуться в зруйноване місто, не знає та і чи можливо це тепер.
«Ходили чутки, що це все ненадовго»
Сьогодні сама не розуміє, чому так довго не виїздили з Бахмута. Напевне, вірили в те, що все скоро закінчиться і життя повернеться у своє русло.
— Ходили чутки, — каже пані Валентина, — що це все ненадовго. Три дні — і все скінчиться. Ми на початку ми ще працювали, продовжували годувати дітей. Я сама працювала технологом в ТОВ «Школярик», десь до березня, а потім з квітня я стала на біржу, бо вже треба було думати про пенсію. Потроху люди почали виїжджати, чомусь дуже пам’ятаю сьоме квітня. Одні знайомі виїхали відразу 25 лютого, хтось уже 17 лютого покинув місто. Якась інформація про велику війну уже була. Багато хто поїхав на росію, бо там рідні їхні. У нас теж, до речі, там чимало рідні, але ми тепер спілкуємося дуже зрідка і розмови ні про що. У мене подруга в Маріуполі залишилася, ми щодня спілкуємося з нею, то вона чекає Україну. У нас у Горлівці чимало тих, хто за Україну, але доводиться підлаштовуватися під реалії життя. Словом, поки ще була можливість жити в місті, ми нікуди не збиралися. Я ж кожного дня усім звітувала про їхнє житло. Бо мені залишили ключі від 30-ти квартир та п’яти будинків ті, хто поїхали. Багато хто їхав на два-три тижні в надії на повернення. То я не могла покинути, мені треба було зберегти людям те, що довірили. Якби тільки знали, що так буде, то хіба б сиділи? Як то кажуть, досиділися до останнього. Коли в місті стало нестерпно жити, перебралися на дачу до моєї знайомої. Там ми жили в підвалі, правда, він був гарно облаштований. Ми його називали п’ятизірковим. Разом із нами ще жили наші свати. Ось так і протрималися до останнього. Донька моя з дітьми виїхала ще в 22-му в Санжари, син у мене в Куп’янську, у військовій адміністрації працює і досі. Діти давно нас кликали до себе, але ми чомусь трималися… Ми з ними навіть сварилися через те, що не виїздимо.
Було страшно, якийсь період ми навіть не виходили з підвалу, іноді втрачаючи реальність подій. Я взагалі не із лякливих і не боялася вибухів, але бували моменти, коли страх зашкалював. Найважче було пережити смерть нашого Сергія, у якого ми жили. Він загинув від ворожих куль. Вийшов у справах — і не повернувся. Це страшно згадувати: як ми відкопувалися після обстрілу, збирали його останки, як пакували і як ховали.
Могила Сергія
Ось таким невеселим було наше життя. Все це у мене в щоденних дописах, які писала до останнього. А потім таки ми виїхали до Куп’янська. Пробули там якийсь час, там теж прильоти, то далі поїхали сюди — до племінниці. Тепер тут звикаємо до нового життя.
Маємо записати спогади про злочини росіян
Я слухала пані Валентину і на фізичному рівні відчувала біль і як хвиля ненависті з новою силою зросла в душі. Як же невимовно сильно хочеться перемоги, хочеться помститися за всі страждання українців. Хочеться, щоб всі повернулися до себе додому, хоча реально розумієш: випалені до тла міста та села ще довго не оживуть. Тож маємо записати спогади людей про злочини росіян, щоб ніколи потім… І маємо гуртуватися, допомагати бійцям і разом захищати Україну.
