Працює у виконкомі, організовує людей, допомагає адаптуватися до нового життя та очолює раду внутрішньо переміщених осіб. Яна Бурлуцька — двічі переселенка, яка нині мешкає на Миколаївщині. Вона розповідає: тричі починала все з нуля. Тепер облаштувалася у Вознесенську й мріє про просте — життя без вибухів і сирен.
Журналістка Гард City познайомилася з Яною Бурлуцькою випадково — у дорозі до Миколаєва на воркшоп, який організувала громадська організація «Десяте квітня». Тоді ще не знала, що в машині поруч — жива історія нескореної України.
Яна БурлуцькаФото: з особистого архіву
«Я тричі починала з нуля», — говорить Яна
Зараз вона живе у Вознесенську, працює у виконкомі, очолює місцеву раду ВПО, веде громадську організацію й допомагає десяткам інших людей знайти опору в новому житті. Але до цього був Луганськ, потім — Харків, і знов — валізи, обстріли, гуртожиток без опалення і сила волі, яка тримає і не дає опускати руки.
— Вперше мені довелося тікати з Луганська у травні, — пригадує Яна, — коли стався вибух. Це було друге травня 2014 року. Я в буквальному сенсі слова встигла встрибнути з дітьми в останній потяг. Наступного дня уже було підірване залізничне полотно. Я рятувала дітей. Як зараз пам’ятаю цей страшний звук вибуху. Усе сталося миттєво.
— Коли ми проїжджали повз місце вибуху, я бачила тіла. Ця картина ще довго стояла перед очима. Було дуже страшно, — каже Яна.
Тоді Яна разом із поїхали до Харкова в надії перечекати. Та вона ще не знала, що повертатися уже не буде куди.
— Все сталося так швидко, — пригадує Яна, — що ніхто нічого не зрозумів. Вмить в місті були захоплені СБУ, прокуратура, військові частини. Влада кудись зникла, а люди залишилися віч-на-віч з незрозумілою для них ситуацією, з терором. Вони були розгублені. Україну тоді звинуватили у теракті — і за якийсь тиждень тут уже панував руський мір. Хоча підготовка почалася набагато раніше. Серед людей ще з 2013 року почалися розмови про мову, про «руський мір».
«Останнє, що я побачила, виїжджаючи з дому в 2014-му, — каже Яна. — Залізничний вокзал Луганська»Фото: з особистого архіву
Харків: між салютами й сиренами
До Харкова Яна з дітьми приїхала з легкими валізами.
— Приїхали, як то кажуть, з однією футболкою, — пригадує жінка. — Спочатку жили у рідних, а потім, коли зрозуміли, що це надовго — винайняли квартиру. У нас не було нічого: ані тарілочки, ані одягу. Дякувати, нам допомогли облаштуватися і Червоний Хрест, і рідня. І ми уже стали призвичаюватися до нового життя. Правда, син ще довго здригався від звуків салютів — настільки глибоко вкоренився страх. У жовтні мені вдалося приїхати до Луганська, треба було забрати трудову книжку, але то вже був інший Луганськ. Тут уже був «руський мір», а я стала «укропкою». Мені ледь вдалося вмовити колишню директорку, щоб поставила в трудовій українську печатку. Я поїхала до Харкова з розумінням, що уже ніколи не повернуся в своє рідне місто.
Це була точка неповернення і поламане життя.
— Ми жили, працювали, донька займалася гімнастикою і мала захищати звання кандидата в майстри спорту, — пригадує Яна. — Та все це довелося покинути.
У Харкові Яна разом із дітьми прожила вісім років. Жінка знайшла роботу, син пішов до школи, старша донька — в університет на журналістику. Та через 8 років — повномасштабне вторгнення. І знову вибухи. І знову евакуація.
Урок математики у третьому класі луганської школиФото: з особистого архіву
Вознесенськ: нова точка відліку
У лютому 2023 року Яна з молодшим сином приїжджає у Вознесенськ. Перед цим переживе ще вісім переїздів. Живуть у гуртожитку без опалення, гріються, чим можуть. Згодом знаходить будинок без меблів, але з дахом над головою.
— Головне, щоб була робота, — ділиться Яна. — І головне — не втрачати віру в себе.
Вона починає працювати у виконкомі, веде активну громадську діяльність, бере участь у всеукраїнських програмах. Згодом очолить Раду ВПО та створить громадську організацію.
— Я дуже вдячна за підтримку вознесенському міському голові, — каже Яна, — він дуже підтримав у скрутні моменти. Та і досі відчуваю його турботу. Знаєте, я ніколи не пасла задніх, завжди була активною. Можливо, ця активність і врятувала мене».
Очільниця Ради ВПО ВознесенськаФото: з особистого архіву Яни Бурлуцької
Історія, яку повезуть у Рим
До речі, Вознесенська Рада ВПО увійшла до десятки громадських рад в Україні, які представлять свої моделі інтеграції переселенців у Римі. І це визнання не тільки ефективності. Це ще й визнання людяності.
Голова Ради ВПО — про людей, а не про посади
Голова Ради ВПО — не просто посада. Це для Яни цілий всесвіт. Вона не просто адміністраторка. Вона координаторка та порадниця. Розробила «Дорожню мапу для ВПО», налагодила співпрацю з центром зайнятості, проводить анкетування новоприбулих. До неї звертаються навіть вночі. Бо знають — допоможе.
— Я просто не можу бути осторонь. Я знаю, що можна змінювати життя людей на краще — і змінюю, — каже Яна.
Ось так і живе Яна в своїй Україні, яку не зрадила ані в думках, ані в серці. Її донька, попри зламані мрії про спорт і зупинене навчання, знайшла себе у Слов’янську. Син зростає в новому місті. А Яна — розбудовує середовище, яке стало рідним для неї та стає домівкою для інших.
«Я просто хочу жити»
«Я просто хочу жити» — це речення звучить дуже просто, але коли за плечима — двічі переселення, нові місця роботи, гуртожитки і робота нон-стоп, — воно стає мрією. Яна не жаліється. Вона творить нову реальність — щодня, з вірою в людей, з вірою в себе. І несе світло в життя інших.
