Ця історія — маленька частина життя родини переселенців з Донбасу Комарових, яку Гард.City розповіла дружина та мама Олена.
Війна
Все почалось з нас. Ми з Донецької області — місто Красногорівка, біля нас Мар’їнка. Я якраз була вагітна третьою дитиною. Вирішили розширювати будинок і добудувати другий поверх. Все робили самі. На дев’ятому місяці під стелею шпалери клеїла. Стріляють, уламки розлітаються, а я клею. До останнього не вірили у те, що відбувається.
Щойно закінчила зі шпалерами, почали сильно стріляти. Кажу чоловікові: «Поїхали до батьків». Вони живуть недалеко від Донецька, в Новотроїцьку. Ми прямо на лінії вогню, вони трохи далі. Поїхали — і більше не повернулись. У цю ніч Красногорівку та Мар’їнку дуже обстріляли, побили будинки.
У батьків ми жили три місяці, якраз народився Яша. У нього була сильна жовтушка і треба було їхати за 30 км в місто, класти його під лампу. Старші доньки пішли у школу у батьків в селі, в мою рідну школу. Ми дівчат завезли на уроки і поїхали з малим у Волноваху. Чула, що десь стріляють. Їдемо назад — порожньо, нікого немає. Серце починає вискакувати — я розумію, що обстріляли Новотроїцьке, а мої діти в школі.
Забігаю в школу — жодної людини, а на першому поверсі на лавці сидять мої дівчата. Притулились одна до одної і плачуть.
Стріляти вже почали і в Новотроїцьку. Виходиш зранку — «Град» стирчить. Зараз пригадую, аж мурашки по шкірі.
Первомайськ
Сюди ми приїхали 23 листопада 2015 року. Я хвилювалась. Багато донецьких друзів виїжджали і потім жалілись, що люди неадекватно ставляться до донецьких. Дівчата одразу пішли у школу №4, їх дуже добре прийняли, не вимагали жодних довідок. Та й які можуть бути документи, ми виїхали без нічого. До музичної школи зарахували.
У службі соцзахисту все швидко оформили. Грошей ми не мали взагалі. Хочу одразу відмітити різницю в людях. Там ми жили непогано. Я мала свій магазин дитячого одягу. Чоловік працював. Та всі у своїй шкаралупі. Звісно, ми знали сусідів, колег по роботі, та кожен у своїх проблемах.
А тут — телефонує мені класна керівниця доньки: «Батьки однокласників хочуть приїхати до вас, привезти продуктів. Самі вони встидаються таке вам запропонувати, щоб ви часом не подумали нічого поганого». А мені так дико. Я розумію, що моїм дітям дійсно немає чого їсти. Ми щойно переїхали. Чоловік з його стажем роботи на керівній посаді зміг влаштуватись лише торговим представником. Отримував копійки.
Приїхали незнайомі люди, проукраїнські, як і ми. Привезли нам купу якихось продуктів. А я стою і не знаю, що сказати цій жінці (тепер це моя найкраща подруга). Вона дивиться на мене: «Ми вам тут картоплі з села взяли, цибулі, бурячка». Я розумію, що потрібно сказати хоча б «дякую», а в мене сльози течуть. Вони тоді зрозуміли наш стан і швидко поїхали. А я сиділа і плакала, нам дійсно була потрібна така допомога.
Я довго шкодувала, що ми переїхали саме сюди. Можна ж було обрати будь-яке місто, але мене кликала сестра. Вона не мільйонер, і я розуміла, що нас не утримуватиме. Але важливою була моральна підтримка.
Він рік пропрацював торговим агентом, а для людини, яка займала керівну посаду, це принизливо. Потім він влаштувався в село Бандурка начальником відділу забезпечення, де і зараз працює.
От саме через відсутність роботи було складно. Я ж з дітьми не можу, наприклад, йти працювати на ринок. Мені здається, в іншому місті було б легше.
Так чи інакше, але сестра мене підтримувала. Могла з дітьми посидіти, поки я вирішувала свої питання. Якби була в зовсім чужому місті, було б набагато складніше. Це зараз дівчата вже дорослі і можуть посидіти з Яшею. А тоді вони малі, він взагалі немовля. Я його привезу у візочку, залишу сестрі, а сама у школу на репетицію.
Потім сюди переїхали мої батьки — дякую їм за це. В них такий життєвий принцип — де діти, там і ми. А от свекри лишились там і живуть у нашому будинку. Свекор — фермер, у нього своя земля, дім і все це він не може покинути. Я розумію, важко лишати те, що побудоване власними руками.
Житло
У сестри ми жили два тижні. У неї троє дітей, у мене троє. Вона дуже терпляча. До цього ми рідко зустрічались — у дітей різне виховання, різні інтереси, свої особливості. Вона нас довго терпіла. Та ми вже зрозуміли, що час з’їжджати. А нас ніхто не бере з трьома дітьми. Через агентство винайняли свій перший будинок. Прожили півроку і самі пішли звідти. Поганий був будинок — повсюди пліснява, зручності на вулиці. Ми такі, що можемо і самі щось в будинку зробити. В мене тут живе ще брат і дядько, ми покликали своїх, купили матеріали і зробили каналізацію в будинку. Два дні працювали, підвели воду, унітаз поставили. Ще не встигла я нагодувати працівників, телефонує хазяйка: «Оскільки тепер у вас будинок зі зручностями, платитимете 2000 грн». Я в шоці. Пішла в агентство сваритись.
Я відразу зрозуміла, що ми шукаємо нове житло. Сказала, що з’їжджаємо, хоча ще не знала, куди саме. Знаєте, нам Бог допомагає, дійсно. Бог і хороші люди.
Ми знайшли оголошення про продаж будинку. Вирішили поглянути. Приїхали — двоповерхові хороми, кам’яний паркан, велике подвір’я, сад, сигналізація. Та хіба ми такий потягнемо — я не працюю, чоловік торговий агент. Але зателефонували ріелтеру.
Господарі — дуже приємна молода пара. Їх зовсім не збентежило, що ми з Донецька. Я розумію, що 2000 грн за такий будинок — це копійки, але для нас тоді це було дорого. Та ж будинок саме такий, як нам треба. Телефоную господарю — «Дмитре, я розумію, що дешево, але нам задорого, давайте 1700 грн. А я вівчарок годуватиму, не потрібно буде приїздити». І він пішов нам на зустріч, ще й фору дав.
Ми швидко переїхали, речей було мало. Нам там дуже сподобалось. Ставились до всього, як до свого — кущики самшиту обрізала, зробила гусеничку. Фіранки всюди повісила, я б і шпалери поклеїла, якби мені їх хтось дав. Стало затишно.
В саду був занедбаний малинник. Вирішили нарешті його розсадити. Малину викопали, перекопали, зробили чорний пар. Все красиво висадили, рядками. Щойно видихнули, телефонує господар — дім продано. От цю малину було найбільше шкода. Та будинок дійсно хороший, і ми розуміли, що рано чи пізно його куплять.
Нам дали час виїхати. В мене знову починається паніка. Та у цієї пари були друзі, які свій будинок нікому не здавали, а нам здали. Велике їм дякую. З нас вони взагалі копійки брали. Правда, подвір’я там не було, але дім великий, місця багато, великий гараж. З часом і його купили.
І знову все по колу. Ніби і знайомих вже багато, та все одно. Пропонували будинки з пічним опаленням, зі зручностями на вулиці. Чомусь багато хто вважає, що якщо ми переселенці, то й жити можемо будь-де. Врешті знайшли квартиру. Я дуже задоволена, що поруч школа і садочок. Це я так сама себе заспокоюю.
Випробування
Був момент, коли хотілось кинути все і повернутись. Дякую хорошим людям, які підтримали нас і втримали.
Але на фоні всіх цих переживань у старшої доньки почались незрозумілі епілептичні напади. Були у різних лікарів і всі визначили стовідсоткову епілепсію. В цьому пеклі я жила півроку — напади, піна з рота, суцільний жах.
Півтора року я намагалась знайти вихід. Просто відчувала, що це не епілепсія. Я шукала причину, знайшла її і за місяць ми дитину вилікували.
Тут мені діагностували рак. Два роки тому я почала лікування. Яшка ще був немовлям, а я їздила на хімії, потім операцію. Все це я робила там, в Донецькій області. Там в мене є родичка — було кому навідувати мене, годувати, доглядати. Мама моя з дітьми, чоловік приїздив до мене у лікарню. Тривало це рік — хімії, потім операція, знову хімії. Я набрала вагу, втратила волосся, брови, вії. При цьому всьому продовжувала ходити до школи на репетиції. Я цим живу. Обожнюю займатись з дітьми.
Коли прийшла вперше з чалмою з хустинки на голові і намальованими бровами, дорослі діти вже все розуміли, а малеча — «Ой, а що це у вас?». Згодом волосся трохи відросло «їжачком», і я подумала, що буду стильною пані. Обрала довгі сережки і прийшла до школи.
На цьому випробування не скінчились. Коли я була вагітна — йшла війна, народжувала Яшу — захоплювали Докучаєвськ і йшов бій. Ми з подружкою з палати спостерігали, як літають снаряди, поцілить чи не поцілить. На дитину це все вплинуло. Минулого року у Яші діагностували цукровий діабет першого типу. Жоден рак не можна порівняти з тим, коли хворіє твоя дитина.
Та рік минув і зараз вже трішки легше. Якось живемо. Хороший хлопець росте — танцює, співає. Я не можу вийти на роботу, маю постійно колоти інсулін. На щастя, Яшу взяли до садочка №25 «Вербиченька». Неймовірна вихователька, я дуже їй вдячна. Розумію, що взяти відповідальність за таку дитину важко — постійно контролювати рівень цукру, слідкувати.
Я прийшла до неї і сказала — «Олексіївна, якщо ви нас не візьмете, я зрозумію, але до інших вже не піду». Я просто втомилась плакати — приходжу, а мені починають розповідати, що у моєї дитини — інвалідність. Я пропускаю це через себе.
А вона — «А яка у вас проблема?». До садочка Яша ходить з задоволенням. Він навіть на обідній сон лишається. Олексіївна возиться з ним. Та я все рівно мушу вколоти інсулін зранку, потім прибігти вколоти в обід і знову ввечері. Тобто не можу працювати. Можливо наступного року мене якийсь садочок візьме нянею чи прибиральницею — будь-ким. І копійка буде, і я буду поруч з сином.
«Місіс Первомайськ 2019»
Це я у Красногорівці мала свій магазин, працювала педагогом-організатором в училищі. Слідкувала за собою. Коли переїжджали — роздала увесь свій гардероб. Який конкурс? Купа комплексів, волосся щойно відросло, я вже й забула, як з ним обходитись. А доньки — «Мамо, ти нам постійно говориш про те, що треба, а сама?». Та й чоловік почав шуткувати — всіх вчиш, як жити, а сама!
Звісно, я не очікувала такого результату. Я з задоволенням відвідувала всі репетиції, бо танцювати з дитинства люблю. Для мене танці — це життя.
Під час конкурсу «Місіс Первомайськ 2019»
Речей у мене не було. З усього Первомайська збирали, допомагали. Підбори не ношу, хімія дуже сильно вдарила по ногах. Подружка з Краматорська прислала мені цілу коробку біжутерії. Косметикою я давно не користуюсь. Це була ціла епопея. Знала, що подружка моєї племінниці любить зачіски робити — домовилась з нею. Макіяж сама собі зробила — увімкнула відео урок прямо в день конкурсу і нафарбувалась.
Зібрали мене всією бригадою. Всі учасниці були дійсно красиві та талановиті. Тому коли я перемогла — це був справжній шок.
Захоплення
Я люблю працювати з дітьми. І хоча не працюю організатором, але батьки просять, а я не можу відмовити. Інколи розумію, що дійсно не маю на це часу і все рівно погоджуюсь. Бо якщо в голові вже виникла ідея, так просто її не позбудешся.
Коли минулого роки ми з Яшею потрапили до лікарні, готували великий благодійний мюзикл. Серйозна постановка, багато людей вже задіяні, спонсори. І тут — ми у лікарні. У мене шок, три дні на усвідомлення. І я думаю — ось-ось вже додому. Лікарі ж нас поклали на місяць. Ми з чоловіком, як приїхали, так і лишились. Просто не могли собі дозволити їздити туди-сюди.
Я розумію, що мюзикл горить. Лишаю Яшу з татом, а сама їду до Первомайська. За два дні ставлю танці. Тепер згадую — це був справжній жах. Але ми впорались — встигли, поставили, всім сподобалось. Перший раз в школі, другий в Будинку культури.
Сиджу я у лікарні і розумію, що у середньої доньки випускний. Потрібно ставити, а в мене часу немає. Раптом в голові виникає готовий сценарій. Поки Яша вночі спав — все занотувала. Отак і трапляється — часом готовий сценарій одразу, часом треба подумати.
Рідний дім
Наш дім стоїть. Сусідні побило, а наш ні. Я розумію, що ми туди більше не повернемось. Навіть якщо там і відновлять лікарні, школи і садочки, але там у людей дуже багато зброї. І це страшно.
Якось родина поїхала на відпочинок — чи то рибалити, чи на ставок, і підірвались на міні. Війна вже йшла другий рік, коли снайпер застрелив тракториста, що в полі працював. Товариші підбігли забрати тіло, застрелив і їх. Це просто страшно.
Особливо ми непокоїмось за батьків чоловіка. Вони досі живуть в нашому будинку. Кожного року ми їдемо провідати їх. І кожного разу я хочу зупинитись десь у Вугледарі і лише провідати їх. Та чим ближче до дому, тим більше тягне.
По приїзді кожного разу прошу налити мені сто грам, інакше я просто не витримаю. Там же стріляють постійно — десь автомат, кулемет, «Град» прилетить чи міна.
Минулого року ми вирішили трохи меблів взяти для дітей з дому — столи були потрібні, а купити нема за що. Все розібрали, склали, а я ж розумію, що і свекрам треба меблі. Запропонувала поїхати до їхнього будинку і щось забрати. А дім стоїть прямо на лінії вогню.
Ми зі свекром випили пива побільше для хоробрості, рушили. Приїхали, вибігли з машини і швиденько в дім. Розібрали шафу і тільки зібрались нести, почали обстрілювати. А ми ні, щоб перечекати, пригнулись і несемо. Ніби від того, що ми пригнулись щось зміниться.
Там страшно, не розумію, як люди живуть, гуляють з дітьми. Ми сюди переїхали і за місяць святкували Новий рік. Вирішили вийти в центр, погуляти. Вечір. Почали запускати салюти, а мої падають на землю і ховають голову. Це ж наскільки сильний стрес вони пережили.
Вже п’ять років минуло, і ностальгії вже немає. Часом, коли трапляється чергова складна ситуація, як з орендою будинку, ностальгуєш не за тим часом, не за самим домом, а за тим, що це було твоє. Ми стільки років його купували, будували, ремонтували і тут бабах — і нічого немає. Я не хочу туди, я хочу свій дім. Щоб мої діти засинали у своїх ліжках, а чоловік мав омріяний гараж.
Чи буде Донецьк українським?
Мені здається, ні. Що довше все це триває, то гірше. Одна справа — повернути територію, зовсім інша — повернути мізки. Моя тітка там живе, її все влаштовує, вона задоволена. Ненавидить «хохлів», хоча сама «хохлушка» і родом звідси, батьки її тут поховані. І що ти з цим зробиш?
Коли я там лежала у лікарні, мала час поїхати додому. Сіла у свою маршрутку, якою зазвичай дітей возила на гуртки. Пам’ятаю, в ній завжди було гамірно — всі один одного знають.
А тут сіла і відразу пригадала фільм з Ніколь Кідман «Вторгнення», коли всі навколо вже «ага», а вона ще не «ага». Героїня їде в електричці і намагається робити вигляд, що така, як всі.
І от ми їдемо в цілковитій тиші. Всі сидять і не знають, хто якого кольору. Тільки звучить ДНР-івське радіо по типу, як у СССР — «пам-пам-пам, увага, ранкова зарядка». Так і тут. Раптом музика припиняється: «Сьогодні, українські збройні сили розстріляли вісім мирних жителів у Петрівському районі Донецька» — тук-тук-тук хвилина мовчання, ніби по голові.
Далі знову музика і знову: «Десять хвилин тому українська армія розстріляла три мирних жителя». І в мене таке враження, що я потрапила в якийсь сюр.
І от я собі подумала, ти щодня їздиш цією маршруткою і тобі щодня розповідають, що ця клята Україна розстрілює мирних жителів, як насіння. Кожного дня по 7-10 чоловік. За ті півгодини, що я проїхала, «розстріляли» мінімум 25 людей. І це мені розповідає радіо, якому там довіряють. Це страшно.
Знайомі, з якими я зідзвонююсь, розповідають про те, що школярі відверто заявляють, що не проти «мотнутись на той бік і завалити пару хохлів». Це особливо страшно, адже говорять це діти, а не дорослі.
Мій двоюрідний брат живе у Росії, і теж не проти поїхати в Україну «постріляти». Це ж виходить, що він хоче мене і моїх дітей постріляти.
Звісно, там досі є проукраїнські люди, та їх небагато. В нашій Красногорівці з таких хіба мої свекри. Інші чекають на Путіна. А це наші сусіди. Для мене ця тема найболючіша.
Позиція
Я знаю тільки одне — я українка і люблю Україну. І не має значення, що спілкуюсь російською. Я знаю українську і вільно нею володію. Коли я слухаю гімн, відчуваю його. Ще в Донецьку звертала увагу на те, що гімн співають, а діти соромляться його співати. Можливо, вони б і співали, але озираються на інших, ручки тягнуть до серця і опускають.
Тобто в них немає відчуття, що так, це гімн моєї країни і мені є чим пишатись.
Олена Комарова з дітьми
Що буде далі
Мені не можна здаватись — у мене діти. Я ними пишаюсь — вони відвідують гуртки, майже відмінниці. Маша співає — в неї прекрасний голос. Їй ще не було і року, як ми почули її мугикання. Вона ще не говорила, але в ноти потрапляла ідеально. З трьох років ходить на вокал. Якщо Соня співає так собі, але намагається, то Маша співає ідеально.
Можливо, в житті їм все це і не знадобиться. Але зараз танці для них — все. Я задоволена, бо це і емоційний розвиток, комунікабельність, здоров’я, хребет.
Мені подобаються тут вчителі, музична школа. А ще — хороших людей в місті багато, багато і поганих, та хороших більше. Коли почитаєш новини — війна, якийсь жах коїться. А зустрінеш хорошу людину — і виявляється та ні, все добре».
