Він десятиліттями працює з метричними книгами, розшифровує нерозбірливі почерки XVIII–XIX століть і відновлює родинні історії, які мали зникнути назавжди. Але для Сергія Опрі генеалогія — це не просто пошук імен. Це спосіб об’єднати людей, повернути їм відчуття коріння та відповідальності за власну історію.
«У кожної людини за спиною — не одне прізвище»
Журналістка поспілкувалася з дослідником і розпитала про його діяльність.
Журналістка Наталія Клименко та Сергій Опря
— Розкажіть про себе і свою родину.
— Я — Сергій Тимофійович Опря. По батьковій лінії — Опря і Сарданови, по маминій — Боєви й Трифанови. Чотири прізвища. І так у кожної людини — кілька родових ліній, просто не всі про це замислюються.
Від європейських королів до власного коріння
Сергій Опря прийшов у генеалогію не зі свого роду. Все почалося з книжок Моріса Дрюона «Прокляті королі» — зразкових генеалогічних схем європейських монархів.
— Я знав французьких і англійських королів, а своїх — ні. І це стало поштовхом. Спочатку — історія Русі, князівські династії. Це були ще 80–90-ті роки, без інтернету. Архіви, книги, поїздки храмами, виписування поховань у Києві, петербурзі, Ісаакіївському соборі.
З появою інтернету він зрозумів: час іти глибше — у власний рід.
Страх говорити як спадок репресій
Початок 90-х запам’ятався не лише першими родинними розмовами, а й страхом, який ще довго жив у людях.
— Я пам’ятаю, як у 1990 році родичка спитала: «А можна про це говорити?» Люди десятиліттями боялися навіть згадувати своїх предків. Це прямий наслідок репресій.
Болгарські корені й архівний прорив
Усі чотири родові гілки Сергія Опрі — болгарські. Тому логічним стало глибоке занурення в історію болгарського переселення та минуле Вільшанки.
Болгарські корені спонукали до вивчення ітсорії
Переломним став 2011 рік, коли в Одеському архіві відкрили фонд №37 — метричні книги, закриті понад 50 років. Разом з однокласницею Галиною Єнчевою він почав системну роботу.
— Описів не було, лише книги. По п’ять за раз, у кожній — десятки церков. Частину фондів згодом передали з Одеси до Кіровограда. І я зрозумів: головна складність — не прізвища, а постійні адміністративні зміни.
Сергій сам розробив схему адміністративного поділу російської імперії з 1752 року — по роках, губерніях і повітах. Сьогодні він точно знає, де і що шукати. Працюючи в МНС, Сергій домовився про можливість працювати в архівах по кілька днів поспіль.
— Я виписував усе: народження, шлюби, смерті, вік, походження — з Болгарії чи вже народжені тут.
Понад 120 прізвищ і тисячі доль
Сьогодні Сергій Опря дослідив понад 120 прізвищ Вільшанки — і це лише базовий рівень.
— Родини перепліталися, одружувалися, змінювали прізвища. Я створюю окремі сторінки для кожного роду. В окремі роки народжувалося по 300–400 дітей, а в 1847–1849 роках — до 800 смертей на рік через холеру й цингу. Усе це зафіксовано в метричних книгах.
Він також спростував міф про «чуму 1812 року» у Вільшанці — реальні дані свідчать, що смертність тоді була нижчою, ніж у наступні десятиліття.
Прізвища, які змінювалися разом з історією
— Найцікавіше — як змінювалися прізвища, — каже дослідник. — Драндалуш ставав Дрангалушем, Кульов — Кулєв, Димов — Дімов, Опров — Опрій — Опря. Це жива мова і жива історія адаптації.
«Я не хочу шукати замість людей»
Принципова позиція Сергія Опрі — не робити генеалогію «під ключ».
— Моя ціль — щоб люди знали свій рід і свої корені. Бо якщо я все знайду і просто віддам, це покладуть «під скатертину» й забудуть.
Він працює роками лише з тими, хто справді зацікавлений.
— З Людмилою Кульовою ми майже рік щовечора розбирали матеріали. Вона запалила багатьох. Потім були Самойлова Павліна, Тетяна Діордієва — дуже багато людей.
Діаспора, яка тягнеться до коріння
Сергій спілкується з болгарами по всьому світу — з Англії, Канади, США, Німеччини, Італії, Нової Зеландії, Малі.
— У них ностальгія. Вони далеко, але хочуть знати. А тут, поруч, іноді кажуть: «Та навіщо». Я відповідаю: прийди — я покажу, як шукати. Я хочу, щоб вони самі шукали.«Нашитє хора» і життя у Вільшанці.
У 2014 році Сергій Опря повернувся до Вільшанки назавжди — після смерті батьків і виходу на пенсію.
— Брати й сестри відписали на мене батьківську хату. І з 2014 року я тут.
Саме тут він став одним із засновників болгарського товариства «Нашитє хора» (офіційно з 2016 року, фактично з 2014-го) та Центру українсько-болгарської дружби (з 2015 року). Принциповим було одне — незалежність і робота для своєї громади.
— Ми не «дочірні». Ми — Вільшанка. Ми створили простір, де люди можуть реалізувати себе тут, не виїжджаючи за десятки кілометрів.
Пропозиції видати книгу були, але без реальної фінансової підтримки.
— Мені сказали: «Твоє прізвище буде — і все». А це роки роботи. Хтось робить бізнес, а я все життя сиджу в архівах.
Нині Сергій систематизує метричні книги Вільшанки — шлюби, народження, смерті. Це фундамент для майбутніх поколінь дослідників.
Післямова. Про коріння, пам’ять і відповідальність перед дітьми
Розмова з паном Сергієм Опрею стала особистою і для авторки цього матеріалу. Адже журналістка також має болгарське коріння. Питання, яке давно визрівало — а що я знаю про свій рід — тут отримало свій відгук.
Саме про це говорить пан Сергій, коли наголошує: він не хоче «шукати замість людей». Його мета — запалити цікавість, підштовхнути до діалогу з родичами, до архівів, до запитань, які роками залишалися невимовними. Бо лише тоді історія роду перестає бути папкою з датами і стає живою пам’яттю.
Пан Сергій пообіцяв посприяти: підказати, з чого почати, де шукати, які документи можуть стати першими нитками до власного генеалогічного древа. Але головне, за його словами, — не швидкий результат, а сам шлях.
Попереду — робота: зібрати родинні спогади, розпитати старших, зафіксувати імена й історії, щоб одного дня передати їх своїм дітям. Бо знання про свій рід — це не про минуле. Це про ідентичність, зв’язок поколінь і відповідальність зберегти пам’ять далі.
Вільшанка
І, можливо, саме з таких особистих кроків і починається велика спільна справа — повернення імен, коренів і гідності цілому краю.
