Її пісенна творчість зупинилася на довгі чотири роки. І лише тепер вона знову знайшла в собі сили, щоб відновитися і продовжити свій сценічний шлях. Журналістці Гард.City пощастило побувати на концерті Наталії Валевської, який вона присвятила своєму відродженню.
Зустріч, що стала символічною
Буває, життя зводить із людьми чи подіями, які несподівано лишають яскравий слід. Так для мене відбулося з концертом Наталки Валевської у Трускавці. Звичайна п’ятниця — і раптом чую: Валевська виступає. Колись, ще 15 років тому, вона вже зачаровувала Первомайськ. І я тоді була в залі.
Мокрий сніг і темрява без електрики не стали на заваді — я поспішила на концерт, щоб знову почути українську пісню й зустрітися зі спогадами. У залі того вечора було багато всього: і біль, і втіха, і світла українська музика, і правдива історія нашої країни. Особисті переживання співачки, згадки з дитинства, чотирирічна пауза, молитви, вдячність захисникам і захисницям — усе сплелося в один щирий простір.
Після концерту я попросила Наталю Валевську про інтерв’ю. Вона не відмовилася.
Пісня як точка відліку нового життя
— Чотири роки повномасштабного вторгнення. Якою була ваша творчість у цей час?
— Знаєте, коли вже почалося повномасштабне вторгнення, перший виступ у мене був у Хмельницькому. Я співала «Мир над Україною» для дітей-переселенців. Ми зробили їм свято дитинства — того, яке орки в них відібрали. І це було дуже важко. Мені не те що не співалося — у мене ніби закрився творчий потік. Щось у мені вмерло. Надсилали різні пісні, гарні, професійні, але всередині — нуль. Нічого не рухалось, не торкало. Аж раптом прийшла та пісня, яка ніби взяла мене за руку й підняла. Це був поштовх до життя. Я ожила. І тепер чекайте — у мене попереду п’ять прем’єр.
— Ви багато волонтерили. Як це вплинуло на вас?
— Я понад двадцять років волонтерю, але те, що було після 24 лютого, — це інше. Ми з моїми людьми включилися на максимум. Комунікації з міжнародними фондами, гуманітарні вантажі, переселенці, приймали всіх, хто їхав через Хмельницький, навіть Ігоря Кондратюка.
Я відчула, що вже не артистка. Волонтерка стала на перше місце, творчість — десь на десяте. Вона сама посунулась. Натхнення не було. Але сьогодні для мене свято. Народилася нова пісня, нова Валевська — 2.0. Знаєте, це як переродження.
— Ви дуже емоційно сказали зі сцени, що знову потрібні як артистка.
— Так. У мене сьогодні всередині така буря. Я стримую емоції зазвичай, але сьогодні — ні. Це відчуття, що я потрібна саме як співачка. Можна було співати старі пісні, як роблять мої старші колеги. Але я щаслива, що нове народжується. Бо в цих концертах я теж зцілююся разом із людьми. Потім можу тиждень ходити натхненна, щебетати, передавати світло іншим.
— Як витримуєте сьогоднішній темп життя?
— Не знаю. Це якийсь безперервний багатофункціональний рух: пісні, кліпи, автівки для військових, збори, але енергія приходить від людей. Концерт починається спокійно, а потім хвиля піднімається. Це щось позаземне. Це неможливо пояснити.
— Чому ви обрали саме Трускавець для ювілейного концерту?
— Бо це особливе місто. Тут люди з усіх куточків України. Тут прихисток, реабілітація, відновлення. І кожен приносить свою історію. Хтось коротко розповідає, що болить, хтось просто мовчить. А ти стоїш і відчуваєш, як ми підтримуємо одне одного без слів. От сьогодні хлопці подарували мені шеврони. Я ледве стримала сльози. А кілька концертів тому підійшов звільнений військовополонений. Це особливі хлопці. Особлива енергія. Я дякувала Богові, що вони повернулися. А сьогодні військовий, у цивільному, танцював на сцені. Каже: «Я у відпустці. Не очікував, що буде так». Хіба є для артистки щось більше?
Тепло з дитинства і віра в перемогу
— Наталю, у вашому концерті багато тепла й домашності. Це з дитинства?
— Ви знаєте, я завжди кажу, що те, якою я є зараз, — це не тільки сцена, а й моє дитинство. Я ж виросла на Хмельниччині. І досі пам’ятаю, як там валькувалися хати, як сапалися городи. Пам’ятаю мудрі бабусині поради. І оці традиції — вони й досі зі мною. Вони дають мені силу. Тому я, навіть коли співала сьогодні в Трускавці, опиралась на той фундамент: на своє дитинство, на бабусину мудрість, на нашу подільську землю. Там, де я вперше відчула, що пісня — це теж праця. І теж молитва.
— 25 років на сцені. Які висновки робите?
— Перестати сумніватися в собі. Прийняти, що я молодець, якщо люди це відчувають. Хоч я й після кожного концерту ставлю собі оцінки: «Ой, там могла краще заспівати», «Ой, ця нота не прозвучала». Погода впливає, здоров’я впливає, але я продовжую вчитися, ходжу на вокал. Хочу ставати кращою версією себе.
— Ви багато говорили про психологічну підтримку. Що вас рятує?
— Коли просадка, то я роблю паузу. Вимикаю новини, ставлю акафісти, запалюю лампади біля ікон. Молюся. Для мене це велика опора. А потім — хоп — три години поспала, і знову «тррррр», весь день у русі. Кажу щиро: дивіться в небо. Це працює. Обніміть дерево, намалюйте щось, випийте теплий чай і розмовляйте одна з одною. Жінкам це життєво треба. А ще у мене на Одещині є берізки. Я з ними говорю. Це моє оновлення.
— Ви говорили зі сцени про непохитну віру. В чому вона для вас?
— Вона в наших військових. Коли вони приїжджають із передка — такі втомлені, але такі світлі. Я біля них постою хвилинку — і все, я заряджена. Це віра в Україну. У перемогу. У нас.
— Наостанок хочу нагадати: ви багато років тому виступали в Первомайську.
— Ой, та це ж історія. Я ж костюм забула. П’ята ранку, паніка, але концерт був шикарний. Я місто пам’ятаю, людей пам’ятаю.
Фото: Наталія Клименко
— Дякую вам! Ваш концерт сьогодні для мене — це була і радість, і терапія.
