27 червня у Первомайську відбувся звітний концерт вокального народного ансамблю «Райдуга». Поки глядачі займали місця у залі, журналістка Гард.City заглянула за лаштунки — туди, де перед виступом народжується магія: репетиції, костюми, хвилювання і трохи передконцертної метушні. Саме тут відкривається справжнє обличчя колективу, який співає уже понад 40 років.
Закулісся «Райдуги»: там, де народжується магія пісні
До концерту ще пів години. І поки збираються глядачі, намагаюся потрапити за куліси. Уперше іду східцями, які зі сцени ведуть до зали репетицій. Учасниці колективу саме одягають костюми і чепуряться перед виходом. Це їхній простір. Тут у них проходять репетиції, тут вони діляться своїми життєвими секретами, адже вже стали справжньою родиною. Втручаюся у їхній простір — і починаємо розмову.
Лідія Карабуза
Ось керівниця колективу — Лідія Карабуза. Вона очолює ансамбль з квітня 1983 року. Колектив народився ще за часів повноцінного існування у Первомайську заводу «Фрегат». Відтоді минуло сорок два роки. Відбулися зміни, трансформації, здобули звання Народного, змінився репертуар, але сталими залишилася цінності, керівники та кількісний склад.
«Ми одразу стали «Райдугою», — каже Лідія Карабуза, — бо кожна з нас — колір, голос, настрій, емоція. Це як сім кольорів веселки. І цікаво, що число сім стало магічним для нас. Бо по-всякому бувало: склад учасниць змінювався, та завжди, немов за якимось містичним законом, нас знову ставало семеро. Було і 11, і 6, та все повертається до сімки».
А ще колективу пощастило мати звукорежисера — це Олексій Карабуза, який завжди поруч і знає, як має звучати ансамбль.
Люди, що творять історію
Людмила Боярко
«Райдуга» — не просто ансамбль. Це маленька спільнота, яка пережила чотири десятиліття, пандемію, втрати, війну. Серед учасниць — ті, хто співає від самого початку: Людмила Боярко та Галина Лозанюк. Вони найдовше в колективі. Кажуть, це їхнє життя. Пісня не просто підіймає настрій, тут вони отримують позитив, і які б життєві ситуації не були — в колективі знаходять підтримку і розраду.
Галина Лозанюк
Є в ансамблі і зовсім молоді голоси, які влилися в останні роки: Марія Суботінова та Софія Меланіч. Софійка із задоволенням приходить на концерти до «Райдуги» і пісня для неї — цілий всесвіт.
Софія Меланіч
Дехто прийшов до ансамблю через родину, як сестри Война, для яких спів став спадковим хобі.
Анна Война
«Це натхнення. У нас вся сім'я співоча, — розповідає Анна Война. — Спільне хобі нашої родини. Мама наша тут співала, тато теж співає, але лише вдома. Ми виросли на цих піснях, ми знаємо увесь репертуар, але перед концертом все одно завжди дуже хвилюємося. Дві генеральні репетиції на сцені, і кожного разу — інші емоції. Коли виходимо на сцену — душа розкривається. Особливо приємно, коли є глядачі, коли вони приймають пісню».
Марія Суботінова в центрі
«Після виступу — адреналін, справжній підйом духу. А перед концертом — безсонна ніч», — додає її молодша сестра Марія Суботінова, яка останньою прийшла в колектив. Дівчина зросла на піснях «Райдуги», тож все їй тут рідне та близьке.
Особливою є історія їхньої старшої сестри Анастасії Рекичанської, яка нині живе в Німеччині. Там вона не лише співає в хорі, а й активно виступає в українському ансамблі, пропагуючи українську культуру.
«Вона замовила для свого колективу червоні дерев'яні намиста — автентичні українські прикраси. Ми відправили їх їй Новою поштою, а згодом побачили відео їхнього виступу в цих прикрасах. Наші ноти вона також взяла з собою і тепер вводить їх у свій репертуар. Їхній керівник — професійний оперний співак — високо оцінив наш стиль, сказав, що звучимо дуже професійно. І це надихає», — розповідає Анна Война.
Тамара Білоусова
Історія кожної з учасниць — як окрема пісня. Тамара Білоусова згадує, як доля привела її до колективу через онучку, як раніше співала в іншому колективі і як тепер вона стала невід’ємною частинкою «Райдуги». А Ольга Бурдіна, переселенка з Донецької області, знайшла в колективі новий дім і нову душевну рівновагу.
Ольга Бурдіна
«Я співала хіба що в дитинстві, — щиро зізнається Ольга, — тепер тут знайшла свій спокій та нових друзів. Там, на Донеччині, залишилося наше минуле життя. Сьогодні ми тут і дякуємо нашим друзям, кумам, що допомогли тут облаштуватися».
Тема війни для всіх учасниць болюча. Їхні рідні служать у ЗСУ, тому в репертуарі з’явилося чимало патріотичних пісень, а російські пісні були остаточно вилучені з репертуару. «Душа не лежить», — зізнаються учасниці.
Натомість — українські пісні: прості й складні, емоційні й патріотичні. Вони серце програми, її суть. Відтепер російське не те що неприйнятно, вороже. Дівчата підтримують захисників України, керівниця Лідія Карабуза — одна із активних донаторок на ЗСУ.
«Не можу інакше, — говорить пані Лідія, — як то — не підтримати наших бійців? У нас тут відносно тихо. А вони ж на передовій. Ми сьогодні їм завдячуємо тим, що можемо тут співати і працювати. Вони наші захисники та янголи-охоронці».
Концерт — як сповідь
Наталія Клименко та Катерина Пасічник
Концерт вела Катерина Пасічник — колишня випускниця Лідії Михайлівни, тепер знана співачка, викладачка й під час повномасштабного вторгнення росії — дружина військовослужбовця.
«25 років тому я закінчила навчання у Лідії Михайлівни Карабузи, і з тих пір я не пориваю зв’язків: беру участь у концертах, веду їх. Цього року Лідія Михайлівна мене знову запросила. І щоразу я підсвідомо уже чекаю на це запрошення», — ділиться Катерина.
Навіть у темні часи українська душа співає
Здається, саме в цей вечір кожен у залі відчув: пісня — це більше, ніж просто звуки. Це історії. Це долі. Виступ колективу завершився оваціями, але найбільша нагорода — це не оплески, а живий зв'язок, який відчув кожен у залі.
«Райдуга» — це пісня, що звучить попри все. Це кольори надії в похмурі часи. І доказ того, що навіть у темні часи українська душа співає.
