Вікторія Тимошенко стала до лав 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта ще у 2015 році. Починала як санітарна інструкторка, а сьогодні — старша лейтенантка у дивізіоні розвідки. Гард.City продовжує розповідати історії захисників та захисниць.
Вікторія була у відпустці, тож у журналістки і з’явився шанс зустрітися з нею. Інтерв’ю з Вікторією відбулося під час зустрічі зі слухачами Університету третього віку у Первомайську. Присутні ставили запитання, ділилися переживаннями й підтримкою. Наприкінці подякували за службу, вручили квіти й зробили спільне фото.
«Просто знала, що маю служити»
Вікторія виросла у звичайній українській родині. Навчалася в первомайській першій школі. Мама — медичний працівник, брат був військовим. Тож слово «служба» для неї ніколи не було чимось далеким чи абстрактним. З дитинства тягнуло або в поліцію, або в армію. Не через «форму» чи статус, а через внутрішнє відчуття обов’язку, що потрібно бути там, де важко, каже вона.
— Я була маленькою, тихою, — розповідає про себе Вікторія, — але всередині було переконання, що треба служити. Просто знала це, як знають, що буде весна після зими.
Спочатку здобула фах фармацевтки. Але коли в 2015 році формувалася 40 ОАБр, сумнівів не було: вона зібрала документи і пішла влаштовуватися. Планувала стати начальницею аптеки, але посада вже була зайнята. Тож Вікторія влаштувалася в медичний пункт санітарною інструкторкою.
Перші кроки в армії: від фармації до першої лінії
— Навички були, коледж дав базу. Але головне — готовність. Я знала, що хочу бути там, —розповідає Вікторія.
— Було страшно. Ми їхали трьома дівчатами. Але страх — це нормально. Головне — мати з ким його долати, — ділиться військовослужбовиця. — Ми надавали медичну допомогу нашим бійцям. Звісно, що тоді не так було важко, як під час повномасштабної, але все рівно від вчасно наданої медичної допомоги залежали життя.
Навчання під час війни: не зупинятися
У 2017 році вона вступає до Чорноморського національного університету імені Петра Могили у Миколаєві. Вчиться на реабілітолога. Вдень — служба, виїзди, тренування. Увечері — лекції, конспекти, сесії.
— Мені було важливо розуміти тіло, психіку, відновлення. Бо війна калічить не тільки фізично, — зізнається Вікторія.
Після отримання диплому Вікторія виборює омріяну офіцерську посаду. Сьогодні вона вже старша лейтенантка дивізіону розвідки. Її робота — люди. Їхній психологічний стан. Стійкість. Повернення до себе після втрат.
— Інколи людині просто треба допомогти повернутися до себе. Почути, зрозуміти, підтримати. Це теж фронт, — переконливо говорить офіцерка.
24 лютого 2022 року: ніч, яку вона пам’ятає до деталей
Повномасштабна війна застала бригаду в Чугуєві. Події тієї ночі із 23 на 24 лютого 2022 року Вікторія пам’ятає до секунди.
— Ми спали в казармі і раптом почули вибухи, — з хвилюванням пригадує Вікторія. — Спершу подумали, що тренування на полігоні. А потім затрясло будівлю. І вже все стало ясно. Страх тоді був великий, не передати словами. Але більше було страшно за своїх рідних. Як вони там? Дуже хотілося, щоб вони цього жаху не бачили й не чули.
Перші дві доби вони провели у лісі під постійними обстрілами. Потім було виснажливе переформатування підрозділів і перехід до тривалих бойових завдань.
Син — головна мотивація
Її сину нині сімнадцять. Він виріс із розумінням, що його мама весь час на війні. Що зустрічі — це не рутина, а подія.
— Він не пам’ятає мене «просто мамою». І це найтяжче, — каже Вікторія. — Я пішла служити, коли він пішов до першого класу. Він уже звик, бо постійно з татом, бабусею. Нині студент коледжу, навчається юридичній справі. Не виключно, що піде служити.
«Повернути всіх живими. А все інше — збудуємо»
— Жінки на війні, чи потрібні вони і яку роль виконують?
— Потрібні, — впевнено відповідає Вікторія, — і це не про навантаження, це про присутність, про увагу, про турботу, про порядок і про людське. Іноді хлопці кажуть: «Коли ти приїдеш? Бо з тобою якось легше». Це і є сенс. А ще буває просять приготувати домашнього борщу або пиріжків напекти. І я це роблю, бо розумію, що я для них уособлення дому.
— Я хочу, щоб закінчилася війна, — продовжує вона. — Щоб хлопці повернулися додому. Хочу, щоб усі, хто чекає, чоловіка, брата, сина — дочекалися. Щоб мій син жив у мирі І це для мене найважливіше. Це те, що болить щодня.
— Що найбільше цінуєте в людях?
— Що для вас дім?
— Там, де мої. Де не треба пояснювати — просто бути.
— Де любите відпочивати, коли з’являється час?
— Вдома, серед рідних. Іноді просто мовчати разом. Це теж відпочинок.
— Що підтримує вас на службі?
— Підрозділ. Коли знаєш, що поруч свої, тоді і триматися простіше.
— Що хотіли б, щоб люди в тилу розуміли про війну?
— Що вона триває щодня. Навіть коли в нас «тихо».
— Мова важлива?
— Так. Але на фронті це не те, що роз’єднує. Там всі свої.
— У чому, на вашу думку, справжня сила жінки?
— У здатності мовчки робити те, що потрібно. І робити це добре.
— Мрія після Перемоги?
— Повернути всіх живими. А все інше — збудуємо.
