«О п’ятій ранку ми почули вибухи: по Чугуївському аеропорту росіяни вдарили ракетами», — так розпочалася для Василя «Чайки» повномасштабна війна. Колишній працівник виконкому Первомайської міськради вже чотири роки боронить Україну. Нині він командир гармати 1-го артилерійського взводу 4-ї батареї 2-го дивізіону 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта.
Люди — головна сила «сороковки»
Гард.City продовжує серію матеріалів зі сходу, де журналістка зібрала історії військових 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта.
Про цю бригаду написано багато, але її сила — не лише в озброєнні. Головне в ній — люди, які щодня тримають оборону і знають справжню ціну державності.
Біля гармати
Бійців застаю на позиції. У них короткий перепочинок. Енергійні, зосереджені, сильні — справжній цвіт нації. Василя впізнаю не одразу, хоча в мирному житті ми не раз перетиналися. Засмаглий, підтягнутий, змужнілий. Усміхається широко і, ніби перед командиром, чітко звітує про себе та гармату.
Мені пощастило побачити новинку українського озброєння — причіпну артилерійську систему «Богдана» (2П22). Гроза для ворога, гордість для нашої артилерії. Саме з нею Василь і його підрозділ працюють сьогодні.
Про «Богдану»
Василь «Чайка»
— Василю, розкажіть, із якою гарматою ви працюєте?
— Це причіпна гармата «Богдана» (2П22) — українська розробка калібру 155 мм. Сучасна, точна й потужна. Нам їх передали на початку 2025 року, відтоді відпрацьовуємо алгоритми швидкого виходу, наведення й відходу.
Василь пояснює, що принципи роботи з новою системою схожі на попередні: лафет, порядок підготовки, коригування вогню. Але «Богдана» вимагає більшої злагодженості, дисципліни й чіткості.
Від хлопців дізнаюся, що це перша українська самохідна артилерійська установка, яка повністю сумісна зі стандартами НАТО. Її перші випробування проходили ще у 2018 році. А після початку повномасштабної війни «Богдана» стала одним із найуспішніших українських зразків озброєння.
Початок великої війни
Василь підписав контракт у 2019 році. Коли 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення, він уже служив у «сороковці».
— О п’ятій ранку відчули вибухи. По Чугуївському аеропорту вдарили ракетами — усе горіло. Ми були на полігоні, і сталося це дуже швидко, — згадує він. — Спочатку було нерозуміння ситуації, а потім завантажили боєкомплекти, сіли в техніку й поїхали на позиції. З того моменту бойові завдання — щодня.
— Що ви відчували тоді? — питаю.
— Страху як такого не було. Просто все сталося раптово, — відповідає Василь.
«Ми — не на нулі, але від нас залежить життя піхоти»
— Що роблять артилеристи на позиції?
— Стріляємо по ворогу, прикриваємо піхоту, нищимо техніку, гармати, відбиваємо штурми. Ми хоч і не на «нулі», але від точності нашої роботи залежить успіх операцій і життя наших побратимів.
Колектив як родина
Про побратимів Василь відгукується тепло;
— Дружні хлопці, всі розуміють, заради чого ми тут.
Коли «припікає», кожен знає, що робити: хтось лагодить техніку, хтось прикриває вогнем, інші — евакуюють поранених.
— По нас теж працювали — і РСЗВ, і артилерія, — каже командир. — Але ми відповідаємо точно. Головне — дисципліна і швидкість.
Втома, дім і повернення думками
Чотири роки війни — це великий термін.
— Буває, що здається — більше не можу, — зізнається Василь. — Але потім приходить усвідомлення: якщо не я, то хто?
Додому він їздить лише двічі на рік, по два тижні. За цей час старається встигнути все — побачити рідних, допомогти по господарству. Але, каже, повністю відволіктися від фронту неможливо:
— Дома краще, звісно, але хтось має захищати державу.
Мотивація, патріотизм і діти війни
Торкнулися ми й теми мотивації тих, хто у тилу.
— Потрібно з дитинства виховувати усвідомлення та любов до своєї держави, — переконаний Василь.
З прикрістю каже, що багато людей у тилу, і у його рідному Первомайську в тому числі, не відчувають, наскільки близько війна.
— Щоб люди були свідомими, патріотичними, щоб мали любов до України — над цим треба працювати щодня. І родина, і школа, і суспільство мають робити це разом, — говорить боєць.
Від виконкому — до гармати
До армії Василь працював у виконавчому комітеті Первомайської міської ради. Каже, що цивільний досвід допомагає і тут. Це уміння організовувати, відповідальність, комунікація з людьми. Але головне — рішення служити було цілком свідомим:
— Хотів стати військовослужбовцем, стати на захист держави, — каже він.
Мрія проста й велика — перемога
— Мрію, щоб ця війна закінчилася нашою перемогою. Щоб усі хлопці повернулися живими й здоровими, щоб настав мир і спокій, — каже Василь.
На запитання, чи вистачить сил, «Чайка» усміхається й каже:
— Думаю, вистачить. Будемо боротися — переможемо.
Від авторки
Ми ще довго гомоніли з хлопцями про життя-буття, про їхню роботу, родини, мрії. Попри втому, у їхніх словах звучала сила — впевнена й справжня. Вони говорили про майбутнє не як про щось далеке, а як про те, що просто треба вистояти й зробити.
Василь жартував, усміхався, показував, як працює гармата, і в кожному його русі відчувалася професійність і гідність. Поруч побратими, молоді й досвідчені, різні за віком, але єдині у меті.
Прощаючись, ми тиснемо руки міцно, по-чоловічому. І я ловлю себе на думці: ми у надійних руках. У руках тих, хто не просто тримає зброю, а щодня береже наш спокій, наше завтра, нашу Україну.
