Вінграновський як міфотворець. Розмова по-сусідськи: інтерв'ю з «Буковинського журналу»

Незабаром, вже у листопаді 2025-го, в Первомайську втретє відбудеться Вінграновський Fest. Цьогоріч виповнюється 89 років з дня народження нашого видатного земляка. Цьогорічний фест буде камерним, проте саме зараз команда закладає фундамент для відзначення ювілею Вінграновського наступного року. А ми розповідаємо про те, де жив у Первомайську Микола Вінграновський та якою він був людиною. Розмову із Віктором Максименком, сусідом родини Вінграновських, записав Юрій Островершенко. Інтерв'ю було опубліковане у «Буковинському журналі» №2 (128) у 2023 році.

7 листопада — річниця з дня народження поета, письменника, кінорежисера, що народився у нашому місті в 1936 році. До цих дат відбудеться фестиваль, який триватиме з 3 по 7 листопада. А тим часом публікуємо спогади первомайця, який досі живе у хаті по сусідству з будинком, де колись жили Вінграновські. Дякуємо за інтерв'ю пану Юрію Островершенку: слово автору.

Здавалося б, про видатного Миколу Вінграновського в спогадах колег-письменників, родичів, знайомих описано всі основні моменти його життя і творчості. Та, як виявилось, не все… Завдяки одному моєму посту в фейсбуці, а саме: в групі «Птичка», відгукнувся чоловік, який в дитинстві жив через хату від Вінграновських та дружив з Миколою Вінграновським по-сусідськи щиро, незважаючи на 13-річну різницю у віці. Це Віктор Максименко. Тож почну з нашої переписки-знайомства.

Віктор Максименко (праворуч) та Юрій ОстровершенкоФото: Буковинський журнал

Передісторія: переписка у групі «Птичка»

Під фото, на якому Микола Вінграновський на березі водойми обіймає лоша, я зробив допис: «От вся Птичка реагує на Степановича з лошам)…Так, коней він обожнював! А ще… коли народився, то мешкав не на Богополі, а на Голті, а саме — на Птичці по вул. Луначарського, №1, винаймали житло у родини Коломійців, допоки хату через річку на Богополі не збудували».

Коментар від Віктора Максименка: «Я думаю, що хату на Богополі їхня родина не будувала. Старенька то була хата навіть на ті часи. Я жив по сусідству і знав всю родину. Але, можливо, я помиляюсь. Багато часу пройшло».

Я відписав, що, напевне, купили, побудували — малося на увазі, придбали. Попросив згадати щось цікаве, бо в Аліка, брата Миколи, розпитав мало що про ті часи. Віктор Максименко відповів: «Спогадів багато. Мої батьки проживали буквально поруч. Я і тепер живу в батьківській хаті. Їхня хата наразі пустує — ніхто не проживає. Ходили чутки, що зроблять в цій хаті музей, але нікому вочевидь це не потрібно. Якщо є бажання, то могли б поспілкуватися». До нашої переписки додався ще один коментар від Юлії Шокотко: «Маю гордість, мій дідусь був його вчителем. Вже мешкаючи в Києві, він, коли приїздив додому, із Богополю до Птички йшов босий, щоб його провідати».

Після заочного знайомства з паном Віктором ми зідзвонилися і побалакали з півтори години, домовившись про зустріч. За кілька днів ми зустрілись в Первомайському краєзнавчому музеї.

Зустріч у музеїФото: Буковинський журнал

Розмова з сусідом Вінграновського

Юрій Островершенко: Пане Вікторе, може пригадаєте, коли ви вперше в житті зустрілись із Вінграновським?

Віктор Максименко: Найяскравіший спогад в десять років. Дуже запам’ятав, як він завітав до нас, хоча не знаю, з якої справи, але в мене був якраз день народження 21 січня 1959 року. Микола запитав: «Це ж скільки тобі років?» Я відповів, що сьогодні — десять! Він каже: «Зараз я за подарунком збігаю». Приходить і вручає мені червону книжечку віршів Володимира Маяковського з дарчим надписом: «Вікторові — на перший ювілей від Миколи Вінграновського». От уяви: я малий і Маяковський… Хоча читати я любив і зрадів подарунку, але ж в тому віці Маяковського не вкумекав, як не старався. Але книгу беріг. Так само, як і ще одну книжку. Якось дядько Степан — батько Вінграновського, попросив мене полізти на горище їхньої хати, а от за чим — вже не пригадую. Та що цікаво, там я побачив багато книжок, переважно це були підручники. Адже, окрім Миколи, до школи ходили його молодший брат Алік і сестра Геля. Я запитав у дядька Стьопи, чи можна вибрати щось почитати. На що він вигукнув: «Та бери там що хочеш!» Тож я знайшов собі книжечку, взяв непоказну в сіренькій палітурці, розгорнув і прочитав: Леся Українка. Згодом я роздивився, що вона була не сучасна, а 1925 року. На ній було багато печаток, напевне бібліотечних. Звідки вона взялася, не знаю, може в 30-х, коли фонди укрліту розсипали, то вціліла. Але що ще цікаво, у тій книжці був листок-бланк журналу ДНІПРО з негативною рецензією на вірші Миколи. Я запам’ятав підпис під текстом, що варто попрацювати та такі вірші не на часі, незрілі тощо — Платон Воронько.

Ю.О. Його ж і звинувачували у формалізмі та інших ізмах, демонстрації проводили від школи до хати…

В.М. Це все вигадки і міфи, бо якби щось подібне було, то я би чув і бачив, адже ми жили через хату. Батьки обговорювали б, сусіди цю тему не оминули б. Та й в школі всі б гуділи, я ж в тій самій 17-й школі вчився. Не вірю в це.

Ю.О. Ті книги у вас збереглися?

В.М. На жаль, ні. Мене до війська призвали, повернувся в 70-му році, то після ремонтів, перестановок десь вони зникли.

Ю.О. У вас різниця 13 років. Ви 1949 року народження, а Вінграновський 1936-го, а так заприятелювали?

В.М. Він компанійський був. Збирав нас, дітей, випрошував у батьків і водив у походи, на рибалку, навіть на Дроздовський острів плавали човнами — це вище за течією, там, де Кодима впадає в Південний Буг. Вчив нас, як правильно ставити намет — щоб вхід був за вітром розташований. Риболовля, як пам’ятаю, була не головною. Найцікавіше — це були розмови біля вогнища. Він читав вірші і нас припрошував своє щось розповісти чи прочитати вірша. Одного разу я зголосився прочитати вірша про кущ ожини, то почав хвалити мене. Але я одразу зізнався, що написав не я, а його товариш — поет Андрій Ярмульський. Просто мені сподобався той віршик і я його вивчив напам’ять. Отож ми сміялись усією ватагою, і він з нами.

Ю.О. Вікторе, а як ви звертались до Вінграновського зазвичай?

В.М. Знаєш, якось навіть не думав про це, певно, що Миколо, по-сусідськи. От різниця в віці у Вінграновського з письменником Натаном Рибаком теж 13 років. Рибак був 1913 р.н., а Вінграновський 1936-го. Якось я з ними на полювання ходив. Це було взимку 1964 року на Богополі. Я сидів у Вінграновських дома, чекав у кімнаті поруч, а вони на кухні розмовляли, пригощались, вставляючи міцне слівце на адресу Хрущова, бо добре пам’ятаю, що ця тема в них була головною. Я ще здивувався, що вони так про головного в країні говорили. Навесні того ж року його зняли, тому й запам’яталось. Надвечір знайшли мені лижі, на яких я ніколи ще не ходив, бо в мене їх не було. А ще дали мені рушницю-одностволку, в них були двостволки. Ми рушили вечірнім полем в бік Поронівки вполювати зайців чи вовків. Пройшли кілометрів зо п’ять аж до Ясинушки.

Пояснює що таке Ясинушка, письменник Олекса Різників. Любив Микола Степанович ті місця.

«В юності ми з Миколою Вінграновським іноді їздили в Ясинушку. Це на нашому рідному Богополі, такому трикутнику між Богом і Синюхою, де колись панувала Польща, а за Синюхою володарювали козаки, а за Богом була Туреччина. Де виникло прислів’я: «На три держави півень тут співав…» Тепер усі три частини об’єднані і зовуться Первомайськом.

А чарівна Ясинушка лежить у степу, лишень туди, далі, у бік Голованівська. Хтось із друзів садовив нас на мотоцикл і через півгодини ґрунтова сільська дорога приводила нас на берег Бога. Нас зустрічав чудовий зелений, гарненький байрак, що починався за сотню метрів од берега і впадав до нашої священної річки Бог. А навколо — степ і ниви, і небо — над нами. Ми розбивали намет на моріжку, ловили рибу, їли юшку та відпочивали.

І там, у яру-байраку, було гарненьке джерело. Його око ніколи не завмирало, воно пульсувало, билося, виривалося із нірки, а далі вода текла собі рівчачком, струмочком по байраку до річки Бог, метрів сто… Яка насолода була упасти на землю, припасти ротом до отого пульсуючого ока і губами пити і пити ту чудову свіженьку, оживлюючу водичку.

Вода у джерелі справді солодка, чиста-чистісінька, бо вона ще ні з чим не стикалася, не єдналася, а через 20-30 метрів у струмку уже ростуть билинки, плавають якісь жучки, он жабка стрибнула, скаламутила воду. А далі там упав листочок з дерева… А ген далі вже й Бог приймає у своє лоно цього струмочка. Тут вода уже не така чиста, бо ввібрала у себе із сотень кілометрів, із тисяч сіл, хуторів, містечок багато і джерельної води, і всіляких домішок… Чиста джерельність бореться зі сміттям аж до самого моря. Поки що перемагає джерельність, раз живуть у ріці риби… не гинуть. Я часто згадую оте джерельце у Ясинушці, оту чисту-чистесеньку воду… Чистісіньку… Чистюсінька».

Віктор Максименко (посередині) у колі письменників в 17-й школі; праворуч Мирослав Лазарук — головред Буковинського журналу, друг Вінграновського, приїздив, коли школі №17 присвоїли ім'я Вінграновського. 2012 рікФото: Із особистого архіву

Далі рушили ми вздовж лісосмуги вони по один бік, а я на тих лижах човгав іншим боком лісосмуги, — продовжує Віктор Максименко. — Хоч і місячно було, але ні зайців, ні вовків ми не помітили, тож ніхто не стріляв.

Ю.О. А патрона до одностволки вони хоч видали?

В.М. Аякже! Навіть на завершення полювання мені дозволили того патрона вистрілити… вгору.

Ю.О. Вікторе, ми випадково з колегами на старому голтянському цвинтарі натрапили на могилу Степана Миколаєвича Вінграновського, там сірий гранітний обеліск з датою народження і смерті (1898-1972), а ще ледь помітно на сірому текст… Я пофарбував крейдою і прочитав наступні рядки епітафії:

Віднині час віднині мить

Навіки у однім кольорі

І в головах тобі лежить

Наша любов в сльозі і горі

Думаю, це батькові написав Микола Вінграновський. Але ж чому дядько Степан похований на Голті, а не на Богополі?

В.М. Так, я пригадую, як Микола Степанович переймався цим, ходив у міськвиконком, щоб дозволили поховати батька саме там, адже цвинтар на той час був вже закритим для поховань. Дозвіл йому дали, але чому це було так принципово — не знаю, може, там хтось з рідні батька покоїться. Мати, Зіна Василівна, дуже гарна жінка була, не знаю, де вона похована.

Ю.О. Теж на Голті, на новому цвинтарі бачив могилу з прізвищем Вінгановська (без букви «р»). Треба дослідити. Наш музей взяв шефство над могилою батька, бо ніхто туди не приходить. Хоча, думаю, що родичів вистачає. Внук Андрій тут ніколи не буває, а він же Голова Фонду Миколи Вінграновського. Дивно...

В.М. А я пригадую Андрія ще немовлям в кінці літа чи на початку осені 1963 року. Зайшов до Вінграновського. Він бідкався, що з грішми сутужно й чекав на публікацію в центральній газеті «Известия». Казав, що там високі гонорари. Ще про щось розмовляли, а тут вийшла його дружина, така цікава, рудувата, трохи в ластовинні обличчя, а на руках — грудна дитина. Коли пішла, Микола мені сказав: а в неї батько — піп! Тоді це, мабуть, було екзотично. Оце думаю чому не сказав — батюшка (як в нас казали), чи священник.

Вінграновський з родичамиФото: Буковинський журнал

Ю.О. Але ж він дитя совка, як не крути, становлення світогляду відбувалось з віком. Бо Андрій Антонюк розповідав, як вони приїхали з Одеси, то зайшли до їхньої церкви на Богополі та й підспівували з церковним хором. Їхні мами в тій церкві співали. Щодо Одеси, то окрім зйомок фільмів Микола Вінграновський у «Куряжі» (готель-гуртожиток Одеської кіностудії на Французькому бульварі, ріг проспекту Гагаріна) був «поетом в законі». Збирав аншлаги серед кіношників, коли читав свої вірші з балкону двоповерхової історичної споруди, в народі — «Куряж».

Серед вдячної аудиторії кого там тільки не було, включаючи Володимира Висоцького. Розповідав мені директор музею кіностудії, режисер Вадим Костроменко, що коли приїздив Микола, то завжди влаштовував свято поезії. А якось, запитавши Бориса Нечерду про їхнє знайомство, той розповів наступну історію. «Я пішов на вокзал їх зустрічати, бо знайомі ми не були, а лише спілкувалися телефоном. Бачу на пероні серед натовпу двоє вирізняються — один з квіткою, а другий насуплений. Я й зрозумів, що це вони — Вінграновський і Стус. Гарна була зустріч, чудові виступи і ніч на морі з вином і десятком кавунів, які ми втрьох жбурляли на хвилі, щоб донесли їх до Туреччини поневоленим козакам… Імпровізував, фантазував Вінграновський далі: раптом з моря, з хвиль виникає тисяча яничар і насувається на наш берег… а тут їм навстріч тисяча наших дівчат, та як підхоплять їх — товчуть і товчуть… і затовкли красуні. Отакою була наша щира перша зустріч», — пригадав був Нечерда.

В.М. А ти знаєш, що Вінграновські мешкали не лише на Богополі, то просто був період, коли Микола вчився в школі. Пригадалось, що любив він ходити не вулицею, а іншою дорогою — через поле за пологовим будинком. В полі читав вголос свої вірші, співав на повну силу, йдучи. Місцеві казали, що далеко чути, коли Миколка зі школи йде.

Вид через річку на хату, в якій жили ВінграновськіФото: Буковинський журнал

Ю.О. Так. Сусіди казали, що родина Вінграновських мешкала спочатку на Голті, і після народження привезли його в будинок за адресою: вул. Луначарського №1 (тепер вул. академіка Амосова — прим. ред), де вони винаймали житло в родини Коломійців. Потім був богопільський період, а потім вони збудували хату в районі Птахокомбінату, майже на березі Бугу й озера-кар’єру затопленого, т.зв. Ломки, де видобували граніт. Їхня хата була по сусідству з будинком моєї першої вчительки, неподалік від школи №8. Отож Микола Степанович до тієї школи заходив зателефонувати в справах.

Хата на Амосова (колишня Луначарського), де народився ВінграновськийАвтор: Юрій Островершенко

В.М. Думаю, що зі скель він стрибав у тому кар’єрі, бо ми припливали човном з Богополя, щоб попірнати та в футбола пограти між вербами діда Гилька — сторічного дідугана з білою бородою в білих вічних споднях, який з ковінькою нас відганяв від свого городу або м’яча забирав.

Ю.О. Все так. Дід Гилько, легенда Ломки, — батько моєї першої вчительки. Мій сусіда Олександр Савченко розповідав, що хлопці просили Вінграновського, аби в того Гилька м’яча забрав, йому він віддавав. А знав він Миколу Степановича, коли той презентував свій фільм у клубі Птахокомбінату наприкінці 50-х. Сусіда жив навпроти клубу і вчився в кіномеханіка крутити кіно. Тож після перегляду фільму Вінграновський організував фуршет в кінобудці. Наступного ранку зайшов до школи і запитав, де юний кіношник, вчителька сказала: «Куняє на задній парті, мабуть прихворів…» А ви яким запам’ятали Вінграновського?

В.М. Він мені чимось актора Ланового нагадував… В цих артистів була вроджена шляхетність, як кажуть — порода. Але в стосунках він був щирий і доброзичливий. Коли я після 8-го класу зібрався до Львова в технікум вступати, то він мені записку написав на всяк випадок і наказав, щоб зайшов до його друга — директора краєзнавчого музею Богдана Гориня. В мене все вирішилось добре, але якось з хлопцями, гуляючи центром Львова, ми підійшли до музею. Я вирішив зайти до директора, так би мовити, передати вітання… Він прочитав записку, приязно поставився до мене, запитавши, ким доводиться мені Микола Вінграновський. Я відповів, що він просто мій сусіда. Згодом чув, що всіх братів Горинів заарештували…

2001 рік. Вінграновський і Різників, родичі та представники влади під час призвоєння звання Почесний громадянин містаФото: Буковинський журнал

Ще хочу про дядька Степана сказати, що він був знаний тесля. Робив добротні двері, вікна і човни. А ще пригадую, що його кликали свиней колоти, бо робив він це вправно своїм штиком з першого разу. Грошей не брав. У нас свиню колов, то з батьком під свіжину чарку випили. Ну, м’яса, мабуть, мати спакувала… Дружно жили.

Хата, яку збудували наприкінці 60-х на березі Голти, навпроти Богопільської хати — пров. Розвідників (тоді Кузнєцова), 5А Автор: Юрій Островершенко

Ю.О. Ще коронне запитання про міфічний палець Вінграна…

В.М. Я якось особливо на той палець уваги не звертав, говорили, що щось вибухнуло в руці, адже післявоєнні діти знаходили усілякі штуки небезпечні…

Ю.О. Степанович створив кілька міфів про свій палець. Дівчатам в школі казав, що сам відрубав, щоб математику не писати, комусь оповідав, що кінь відкусив. Але під час чергової зустрічі в міській бібліотеці на його честь Олекса Різників запитав у сестри Вінграновського Гелі Степанівни, що таки сталося з тим пальцем? Вона пояснила, що допомагав батькові і всунув пальця в січкарку. Повезли його швиденько до лікарню, але лікарі сказали, що рятувати немає що. Ось і вся історія.

В.М. Отакої! Але він сам легенда. Зараз та хата пустує поруч зі мною — живу в батьківській хаті, як з армії прийшов в 1970 році. Їхньої родини вже там не було, мабуть в 1969-му переїхали на Голту. Колись, за свого депутатства в міськраді, висував ідею викупити її для музею Вінграновського, може, там ще досі на горищі ті книжки залишились чи ще які артефакти. В тій хаті так ніхто до путя й не жив після Вінграновських.

Хата на Богополі, де Вінграноський виріс та ходив у школуАвтор: Юрій Островершенко

Ю.О. В школі ж його імені є музей його імені.

В.М. Та то не те… І школа не та, яка була за часів нашого навчання — зі шкільним садом і вчителями людяними та щирими. От приїздили письменники з нагоди присвоєння нашій школі імені Вінграновського та за часів царювання регіоналів їм втулили папірець для підписів про найменування куценької вулиці Каховської іменем Вінграновського. Я пояснив хлопцям, що це вони роблять так, аби не перейменовувати центральну вулицю Радянську. Побалакав з Мирославом Лазаруком, гадаю, він пам’ятає цю розмову. Письменники зрозуміли, в чому підвох, і відкликали свої підписи. Але з назвою вулиці Андрія Антонюка цей номер пройшов. Вінграновський і Антонюк — гордість України, а не школи чи вулиці. Може, після війни назвемо Первомайськ Вінграновськом чи Божим Полем.