Для нас, пересічних українських громадян, Микола Вінграновський — один із найвизначніших українських поетів і прозаїків ХХ століття. Для Ольги Коломієць, перш за все, рідна людина — дядько по маминій лінії, з яким завжди підтримувала теплі родинні стосунки. На наше прохання Ольга поділилася спогадами про Миколу Степановича. Яким був за характером, що любив, чому радів, що цінував у людях і кому завдячує своїм сильним характером.
Ольга Коломієць, племінниця Миколи Вінграновського
«Татко Микола був не таким, як усі: умів бачити щастя в простому»
— Ольго, які дитячі спогади про дядька найбільше врізалися у пам'ять?
— Татко Микола був не таким, як усі, умів тішитися і радіти будь-яким дрібницям, звертав увагу і помічав те, повз чого байдуже проходили інші. Він любив пору, коли квітують вишні і говорив: «Я приїду, коли садки будуть цвісти». Йому була притаманна така необхідна для творчої людини риса — спостережливість. Тішився і надихався природою, любив тварин. Ми з ним подорожували до Грушівки, на Мигійські пороги, в Кримку до сестри.
Умів бачити щастя в простому. Пам’ятаю, нам друзі дали два декоративні гарбузи, таракуцьки, їхали в Київ і одну привезли дядькові, так вона роками займала почесне місце в центрі стола на серветці. Любив спілкуватися з моїм дідусем по татовій лінії, який пройшов війну. Записував на диктофон, як дзюрчить віск, який розтоплював дід, а потім хвалився всім: «А ви чули, як дзюрчить віск, коли його варять?» У якомусь селі знайшов невеличкі жорна, якими зерно мололи на борошно, привіз їх додому, поклав на балконі, в своєму обладнаному кабінеті. На табуретці під рушничком вони завжди й стояли, складав на них рукописи.
— Ви його називали татом?
— Він завжди казав на мене донечка, а я на нього — тато. Мені подобалося, як його син Андрій говорив на нього тато, і я за ним повторювала. Бо ми на свого тата казали тоді папа.
— Які були його улюблені страви?
— Він не був вибагливим у їжі, надавав перевагу простій домашній кухні. Під час відвідин рідної сестри Гелі, моєї матері, любив їсти хліб, який вмочав у салат із помідор і цибульки з домашньою олією.
Коли важко хворів, я приїхала його провідати, це був травень, думала: що ж йому привезти? На ринку купила молозива, а він каже: «Як ти знала, що я хотів молозива?» Дуже любив айву, як вона пахне.
Був дружний з моїми сином, чоловіком. Вранці прокинемося на вихідні, кажу чоловікові: «Ну що, їдемо до Києва?» Нарву кропу з городу, зеленої цибулі, домашньої олії візьму, він дуже любив все домашнє, і гайда в гості до татка. Питав завжди: «Що ти мені привезла смачненького?
Коли татко був в Америці, то нам із сестрою привіз електронні маленькі годинники, тоді ні в кого таких не було. Ох і пишалися ми ними!
«Наш Микола ріс у важкі післявоєнні роки, коли одні черевики були на трьох»
— Від кого з предків Микола Вінграновський перейняв любов до літератури й кінематографа?
— Наші родичі кажуть, що не знають, у кого він такий талановитий вдався, бо ж ріс у важкі післявоєнні роки, коли одні черевики були на трьох. Але характером пішов у свою матір, Зінаїду Олексіївну, вона була вольовою жінкою, ухвалювала важливі рішення у родині. У школі був активним учасником театрального гуртка.
Бабуся розповідала такий випадок. Вони поїхали на прем’єру фільму «Повість полум'яних літ», де він грав Івана Орлюка, бабуся плакала, бо не могла зрозуміти, що це знято на плівку, думала, що він реально вживу був на екрані, тож неймовірно переживала. Про Довженка згадував із вдячністю, казав, що він його вчитель і надзвичайно велика людина. На зйомки фільму «Климко» в 1981 році брав мого брата, свого племінника.
— Якою мовою переважно спілкувався?
— Українською. Звертав увагу на наш суржик, казав мені: «Ну, де ти, Олю, взяла слова «осьдо», «ондо», бо сам добре володів українською мовою, яку безмежно любив.
Міг багато говорити на будь-які теми, жартував, був цікавим співрозмовником, мав сильний голос. В людях цінував доброту й щирість.
Виступ Миколи Вінграновського на 41-й сесії ООН, 1986 рік
«Уважно — до кожного слова»
— Чи бачила ти, як він працював над своїми творами?
— Так. Ми ходили по квартирі тихенько, не гупали дверима, тому що він часто був зайнятий. Вони із дружиною Олександрою уважно ставилися до кожного слова, яке лягало на папір, дивилися у словники, чи є таке слово, відмінювали його, аж мені ставало цікаво, яким вийде той рядок у вірші. Дядько казав: «Мені потрібно, щоб слово вистрілило». Любив і поважав свою дружину. Татко говорив, що жінок буває багато, а дружина одна. У них були теплі довірливі стосунки, тьотя Леся (так ми її називали) дуже його любила і у всьому допомагала.
Микола Вінграновський із дружиною Олександрою Білинкевич-Вінграновською
Вона була родом з Коломиї, донька Івана Білинкевича, відомого франкознавця і краєзнавця — шляхетна й інтелігентна жінка. Після смерті Миколи Вінграновського написала цікаві гарні спогади про нього. Згадався випадок, коли дядько під час відпустки відпочивав у Первомайську і так йому добре тут було, що захотів і дружину на кілька днів забрати, а тьотя Леся працювала лікарем-кардіологом, до речі, була прекрасним фахівцем. Умовив мою маму, щоб вона зателефонувала і сказала, що Микола захворів. Дружина знала, що у нього хворе серце, зірвалася з роботи, добиралася до Первомайська, чим могла. Приїхала, а він зустрічає її і усміхається. Ми радіємо, що тьотя Леся приїхала, а вона образилась, каже: «Як ви могли, я ледь з глузду не з’їхала». Всім стало соромно, але в житті всілякі ситуації трапляються.
У Андрія, сина Миколи Вінграновського, 5 дітей, якби татко знав, який він багатий дідусь, неймовірно зрадів би.
На сесії ООН, 1986 рік
— Чи дарував вам свої книжки?
— Звісно, дарував нам свої збірки. Але особливо тішилися дитячими збірками. Любив дітей, взагалі його любові вистачало на всіх, і на Андрійка (так він називав сина), і на всіх племінників. Я його любила не тому, що він відомий поет, а тому що це моя рідна людина, мій рідний дядько. Не пам’ятаю, щоб вчила його вірші у дитинстві, бо тільки ближче до 20 років почала розуміти його поезію, цікавитися, сформувався певний світогляд, а от наші з сестрою Тетяною діти — вчили його поезію.
— Останнім часом у місті багато зроблено для увічнення пам'яті великого Вінграновського.
— Приємно, що в нашому місті є люди, які його пам’ятають, читають, люблять, його ім’ям названо вулицю, у музеї школи на Богополі зібрано матеріали про життя та творчість, планується відкриття музею-бібліотеки Вінграновського. Бо багато є відомих постатей, про яких забули.
Протягом двох десятиліть татко їздив у Яблунівку Білоцерківського району, на річку Рось, ставив там намет, писав свої твори. У нього навіть була корзина, у якій знаходилося все для поїздки: сніданок туриста, солоні горішки, шпроти, ніж, відкривачка.
У Яблунівці йому встановлено пам’ятник (це перший і єдиний наразі пам'ятник Миколі Вінграновському — автор). Щороку там організовуються літературні зустрічі, збираються його друзі, шанувальники. Ми теж були у Яблунівці. Їздили на вечір, присвячений 50-річному ювілею Миколи Вінграновського, що проходив у Будинку кіно в Києві. Захід відбувся вже після дня народження, бо у листопаді він у складі української делегації їздив на 41-шу сесію ООН. Шкода, що татко так рано від нас пішов, але він завжди житиме у нашому серці, а його слово завжди належатиме Україні і українському народу.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
Вітаємо, ви дочитали до кінця матеріал Гард.City — незалежного первомайського інтернет-видання. Якщо вам сподобався цей текст, пропонуємо підтримати нас внеском. За ціною лише однієї чашки кави чи поїздки у таксі, ви підтримаєте роботу редакції та допоможете робити Первомайськ і район зрозумілішим для містян та привабливішим для гостей.
