У листопадні дні золотої осені про нашого земляка — класика української літератури, шістдесятника, поета і прозаїка Миколу Вінграновського згадують його друзі, знайомі, місцеві літератори, шанувальники поетичного слова. Вшановує пам'ять про Миколу Вінграновського і родина Анатолія та Єлизавети Домбровських. Що саме пов’язує їх з всесвітньо відомим поетом, які цікаві факти нам вдалося дізнатися з вуст Анатолія Домбровського, про це далі у статті.
Анатолій та Єлизавета Домбровські
Анатолій Володимирович Домбровський народився в 1936 році на Богополі. Розповідає, що хоч у роки війни був ще дитиною, та добре пам’ятає страшний період окупації. Діти намагалися не потрапляти поліцаям на очі, бо відразу отримували нагайкою по спині. Згадує, як ловили 15-16-річних підлітків, що виходили кататися на лід, і відправляли до Німеччини. У школі №17 розташувалися німці, школярів розпустили по домівках. До навчання діти повернулися у вересні 1944 року, після звільнення Первомайська. Три роки Анатолій Домбровський провчився у початковій школі, а в 1947 році родина переїхала до Станіславської області (нині Івано-Франківська), де служив батько. Через 2 роки, в 1949 році, сім’я вимушена була повернутися через хворобу сина. Анатолій захворів на пневмонію, були вражені легені, тож лікарі порадили повернутися на південь країни. Приїхали до Первомайська. Рік школи Анатолій пропустив через хворобу, лікувався, замість шостого класу пішов до п’ятого школи №17.
Розповідає Анатолій Домбровський
«У 5-Б класі я й побачив вперше цього гарного хлопця — Миколу Вінграновського. Всього дітей було до 30, всі різного віку – від 1933 року народження до 1938. Через рік всі старші хлопці пішли працювати, а ми з Миколою залишилися. Мені було нудно сидіти самому, тож я пересів до Миколи на першу парту. Так і сиділи удвох. Згадую, що він був дружній і товариський, але серйозний і відповідальний. А я навпаки — непосидючій і спритний, за що мав незадовільну оцінку з поведінки. Він добре знав мову і літературу, а я — математику. Так і списували, я у нього — диктанти, а він у мене — задачі. Вчителька каже: «Домбровський, тобі одиниця, щоб не списував у Вінграновського».
Микола у нас оформлював стінгазети і писав до них вірші. Було напише стовпчик і просить, щоб я прочитав і оцінив. Я читаю, кажу, що і де мені не подобається, або яке б слово я замінив. І раптом бабах — і знову у мене одиниця з поведінки. А йому нічого.
Ми з ним не були відмінниками, вчилися посередньо, в основному, на четвірки, були звісно і трійки, і п’ятірки. Він був активним учасником художньої самодіяльності, грав у шкільному театральному гуртку, мав сталевий голос і проникливо виразно читав вірші.
7-й клас, Микола Вінграновський у верхньому ряду п'ятий зліва, Анатолій Домбровський перший зліва у нижньому ряду
Ми з хлопцями ганяли, як навіжені, а Микола або щось писав, або читав, не любив галасливих компаній. У нього не було одного пальця на руці, тож ми цікавилися, де він того пальця дів, але він не зізнавався.
Кілька разів був у нього вдома, приходив гратися, ми жили тоді на Грибоєдова, разом ходили на річку купатися.
Після семи класів я пішов учнем столяра на меблеву фабрику, бо вчитися більше не хотів, а Вінграновський навчався далі, закінчив 10 класів, здобув середню освіту.
Після трьох років праці на фабриці мене призвали до армії, служив у десантних військах, після повернення працював у міліції. Микола тоді навчався у Москві. Вперше після школи ми зустрілися з ним у міському парку, випили пива. Він мені тоді сказав: «Толя, ти так схожий на Леніна, от би ти гарно зіграв його роль». Посміялися, поспілкувалися.
Останній раз бачилися взимку 1995 року. Після зустрічі з дітьми та молоддю каже нам: «Їдемо у степ». Він дуже любив степ, але вже смеркало, ми його відмовили, тож поїхали до його брата Аліка. Сиділи за столом до пізньої ночі. З нами тоді ще був Олекса Різниченко. Микола був простий, відкритий, веселий. Розповідав про своє життя, про перебування в Америці. Подарував мені свою світлину з дарчим написом, на зворотному боці написано: «Микола Вінграновський, 95 рік, зима, гололід».
«Микола Вінграновський, 95 рік, зима, гололід»
Він привіз свій фільм, який мали показати наступного дня, але чомусь фільм не вийшло показати. З наших однокласників у живих залишилися лише четверо, доля двох, які виїхали до Ізраїлю, мені невідома».
Прославив і місто, й країну
Анатолій Володимирович віддав військовій службі 26 років. Свою дружину Єлизавету Денисівну називає бойовою подругою, познайомилися на танцях, а у травні наступного року відзначатимуть 60 років подружнього життя. Єлизавета Денисівна — член літературного об’єднання «Зажинок», присвятила Миколі Вінграновському кілька віршів, один із яких пропонуємо вашій увазі.
Миколі Степановичу Вінграновському
Богопільські світанки у полі
Зростили поета і сина,
Берег Бугу, калина, тополі —
Маленька його батьківщина.
Ясинушка, Мигійські пороги
Поезію в душу вливали,
Та куди б не повели дороги —
Додому завжди завертали.
Його іменем названа школа,
Прославив і місто, й країну,
Це поет — Вінграновський Микола,
Безсмертний мистець України.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
Вітаємо, ви дочитали до кінця матеріал Гард.City — незалежного первомайського інтернет-видання. Якщо вам сподобався цей текст, пропонуємо підтримати нас внеском. За ціною лише однієї чашки кави чи поїздки у таксі, ви підтримаєте роботу редакції та допоможете робити Первомайськ і район зрозумілішим для містян та привабливішим для гостей.
