Грузинські танці, українські вишиванки, болгарська баниця, ромська музика та аромат вірменського шашлика — усе це наповнило Соборну площу Миколаєва яскравими барвами та ароматами. Після тривалої паузи, спричиненої війною, фестиваль «Дружба» знову зібрав на одній локації представників різних національностей. Разом вони нагадали: ми всі різні — але єдині. До святкування долучилися і представники Первомайщини. Що вразило найбільше — розповідає журналістка Гард.City, яка стала учасницею фестивалю.
Знайомство, що привело до «Дружби»
Кажуть, найміцніші зв’язки народжуються у спільних справах і щирому спілкуванні. Цієї осені на фестивалі «Чорноморський степ» ми познайомилися з головою Миколаївської ради національних товариств Лолітою Каймаразовою та заступником голови болгарського центру «Търновка» Владиславом Ганчо. Саме тоді й отримали запрошення на миколаївський фестиваль «Дружба».
Коли настав час — довго не вагалися. Зібралися дружньою компанією й вирушили на свято. Від Первомайщини на фестивалі виступали: ГО «Молодь Болгарії в Україні "Другари"» (голова Наталія Клименко), майстрині Анастасія Рябикіна та Неллі Константинова, хореографічний колектив «Мозаїка» (керівниця Інна Буфалова), вокалістка Валентина Корякіна та чеське товариство «Богемка» із однойменного села.
Для нас цей фестиваль став ковтком свіжого повітря. Ми поспілкувалися, поспівали, потанцювали, поділилися враженнями, досвідом — і спланували наступні кроки. А поки емоції ще свіжі — хочеться передати атмосферу події та голоси її учасників.
Культурне різноманіття на Соборній
Фестивального дня вулиця Соборна у Миколаєві вирувала від різнобарв’я костюмів, музики та танців. На головній сцені в Каштановому сквері виступали народні колективи, лунали пісні, вражали своєю енергетикою запальні танцювальні номери. А поруч — майстер-класи з ремесел, фотозона у національних костюмах, ярмарок страв різних народів. Вперше були представлені ресторани й кафе, що вийшли до гостей у традиційному вбранні. Словом, національні спільноти Миколаївщини демонстрували свій культурний колорит.
Лоліта Каймаразова
Лоліта Каймаразова, голова Ради національних товариств Миколаївської області, прокоментувала подію так:
— Фестиваль «Дружба» був заснований у 1995 році, і цьогоріч ми відзначаємо його 30-річчя. Навіть у найтяжчі часи ми не маємо права обірвати цю традицію. Так, багато спільнот виїхало, деякі організації розпалися, та все ж ми зібрали тих, хто залишився, хто береже свою культуру й готовий поділитися нею. Цього року вперше зробили фотозону з національними костюмами, майстер-класи з танців і ремесел, а також презентували національні ресторани та кухню. Але головне навіть не це. Головне, що наші громади неймовірно скучили за такими святами. Вони відгукнулися з величезним запалом, показали все, чим живуть. Це стало справжнім святом єдності, святом любові, у якому ми на мить повернули собі відчуття мирних часів.
Олена Буберенко
— Цей фестиваль — не просто мистецька подія. Це спосіб нагадати нам, що ми незламні й маємо берегти культурний код, навіть коли навколо триває війна, — говорить начальниця управління культури обласної адміністрації Олена Буберенко. — І саме зараз це дуже важливо. В той час, коли у нас ідуть воєнні дії на території, ми гуртуємося — і в цьому наша сила.
Болгарська культура — частина української єдності
Оскільки журналістка — сама представниця болгарської діаспори, то, звісно, не могла оминути цієї теми. Бо ж, власне, і їхали представляти болгарську культуру піввночі Миколаївщини. З Первомайська ми привезли болгарські письмеди, виноградне вино та вишнівку. Болгари з Тернівки напекли баницу. Тож біля нашого столику був невеличкий аншлаг. Звісно, більше ділилися емоціями і паралельно — збирали кошти на ЗСУ.
Анастасія Рябикіна
— Дуже важливо відчувати свою ідентичність, — ділиться Анастасія Рябикіна, болгарка із Первомайська. — Не цуратися свого коріння. І прекрасно, що є такі товариства, які це роблять. Ми раді, що є частинкою цього усього. Раді, що Україна свого часу прийняла дуже багато національностей, і сьогодні ми тут живемо й разом виборюємо перемогу для України.
Неллі Константинова
— Я вражена, — каже Неллі Константинова, — що стільки людей не цураються своєї ідентичності, а навпаки. А взагалі ми всі — українці, і це ми відчуваємо сьогодні в усьому світі.
Юлія Давиденко
— Дуже смачно, дуже атмосферно, — ділиться Юлія Давиденко із Первомайська, — вино, страви — все незвично і класно, але найголовніше — атмосфера. Різні національності, різні традиції, а разом ми всі — Україна. І в Миколаєві нам зовсім не страшно, бо ж ми українці.
Інна Буфалова
— Ми із задоволенням представили болгарський танець, — говорить керівниця хореографічного колективу «Мозаїка» Інна Буфалова. — Для нас це не лише черговий виступ — це, в першу чергу, саморозвиток та можливість окремим танцівницям доторкнутися до традицій своїх предків. Також великою честю було провести майстер-клас болгарського хоро. Саме цей танець наостанок продемонстрував єдність нашого народу в цей нелегкий час.
Євген Скарлат ліворуч
Євген Скарлат, тернівський болгарин, розповів, що в Тернівці жили його прадіди і нікуди не виїжджали.
— Мама пече баницю, робимо долму — голубці з кислою капустою та пшоном. Це наші страви, наша пам’ять. І навіть у час війни ми гуртуємось, святкуємо, як колись. Це додає сил, — ділиться Євген.
Андрій Тимченко, баяніст і співак, згадав:
— Я з дитинства на сцені. Виконував болгарські пісні, серед них і «Маляли». І знаєте, такі фестивалі потрібні. Бо життя має тривати. Зупинятися не можна.
Владислав Ганчо
— Ми не лише показуємо культуру, ми відроджуємося, переосмислюємо, відстоюємо свою ідентичність та демонструємо єдність, — підкреслив заступник голови болгарського центру «Търновка» Владислав Ганчо. До речі, пан Владислав сам до пізньої ночі випікав баницу на фестиваль.
Історії болю звучать поруч із піснями
Попри святкову атмосферу, учасники ділилися не лише культурою, а й власним досвідом життя під обстрілами, евакуації, роботи в умовах окупації. Бо війна триває, і ці історії — частина нашої спільної реальності. І випадкова зустріч з Іриною Бугайовою, переселенкою з Херсонщини, яка поділилася болючими спогадами, стала черговим свідченням злочинів проти українців. Пані Ірина працювала в тому самому херсонському будинку для дітей, яких переховували під час окупації.
Ірина Бугайова
— Ми жили у підвалах і церкві разом із дітьми, яких не могли залишити. Було страшно. На блокпостах перевіряли, принижували. Потім почалися обстріли. Коли одна з ракет влучила біля нашого будинку, зрозуміли: треба виїжджати. Тепер я в Миколаєві, працюю з дітьми з інвалідністю. І цей фестиваль для мене — ковток життя, — ділиться Ірина Бугайова.
Краєзнавиця й науковиця Ганна Бочева розповіла, як їхній музей у Миколаєві пережив обстріли:
— Наш музей чотири рази обстрілювали. Вікна, двері, експозиція — все знищене. Але ми відновлюємо. Повернули до життя відділи археології, природи, етнографії. І коли сьогодні сюди прийшли болгари, ми показали їм нашу «тернівську болгарку». Це теж боротьба. Ми не здаємося.
Людмила Димітрієва-Грубій
Людмила Димітрієва-Грубій теж має болгарські корені. Нині виготовляє ляльки-мотанки. Навчилася цьому, як побувала в перший рік війни за кордоном. Там із дівчатами і майстрували. Тепер на фестивалі ділиться своєю майстерністю та родовою історією.
— Моя мама — українка, а тато — чистокровний болгарин, — каже вона. — Перед війною йому було 92, і він багато розповідав про болгар і Тернівку. Бабуся навчила мене болгарської мови, тож я зберігаю її до сьогодні. Я підтримую традиції, готую болгарську баницю. У мене вдома є старовинна болгарська ступка, яка передається по жіночій лінії з покоління в покоління, евакуйована з Казахстану в 1941 році. Це частина нашої родинної пам’яті.
Коли говорить пісня
Олександр Сичов
Вдалося поспілкуватися і з вокалістами, зокрема, із солістом Миколаївської обласної філармонії Олександром Сичовим.
— Взагалі, це моє покликання, — розповідає він. — Я створюю нові пісні для дітей, юнацтва і дорослих. Миколаївська філармонія має багато майданчиків, де ми проводимо концерти, навіть у складних умовах, робимо благодійні виступи. А такі заходи, як сьогодні, об’єднують, розвивають і зберігають культурну спадщину усіх етнічних спільнот регіону. Коли сьогодні ми співали гімн українською разом із артистами театру, а в приспіві звучало: «Ми браття, ми сім’я, єдина сім’я», — це була відповідь на всі виклики.
Хоровий колектив «Зоряниця»
Діна Онищенко із народного хорового колективу «Зоряниця» (керівничка — Вікторія Максимчук), зауважує:
— Ми були запрошені, аби допомогти відкрити фестиваль, і для нас це велика честь. Подібні заходи сьогодні надзвичайно потрібні — навіть більше, ніж раніше. Вони гуртують націю, дають можливість пізнати культури, діаспори, побачити, наскільки ми різні й водночас сильні. Це відчуття єдності робить нас непереможними.
Різні культури — спільні цілі
Олена Гарт
Олена Гарт, голова чеського товариства «Богемка», розповіла:
— Наше культурне товариство було засноване ще у 2007 році, і з того часу воно процвітає, даруючи людям часточку чеської культури. На фестивалі «Дружба» ми постійні учасники, адже це чудова нагода зберігати й популяризувати ідентичність різних національних культур. Цьогоріч ми представили виставку, присвячену 120-й річниці нашого села Богемка, а також частували гостей традиційною чеською кухнею — зокрема, нашими бухтами (солодкі здобні булочки — ред.). Крім того, показали книжки та матеріали з історії та традицій громади.
Наталія Кутузакі
Наталія Кутузакі, очільниця гуртка «Мереживо Прибужжя», представляє свій гурток так:
— Ми займаємося народним мистецтвом — від вишивки до створення прикрас. На фестивалі я проводжу майстерклас із плетіння браслетів дружби з муліне. Це нескладно, тому долучитися можуть навіть діти від п’яти років. Так ми передаємо маленьким і дорослим красу нашого ремесла та вчимо творити своїми руками.
Мирослава Кулакова, представниця Одеського польського товариства, ділиться думками:
— Нашому товариству вже понад 35 років, і ми зберігаємо польську культуру, передусім — через пісню. Я сама полька, родом із Литви, і для мене це питання коріння, мого роду. Попри те, що довгий час я не говорила українською, зараз намагаюся — і для мене це важливо. Ми завжди брали участь у подібних заходах, і кожного разу вони дарують натхнення. Тут відчуваєш гордість за своє коріння і водночас — велику спільність з усіма іншими культурами. Атмосфера «Дружби» — неповторна.
Амест Гукасян
Про свою діаспору розповіла й Амест Гукасян, представниця вірменської громади Миколаївщини:
— Ми живемо в Україні вже понад тридцять років, і нас завжди приймали дружньо. Сьогодні наша громада частувала гостей толмою у виноградному листі, вірменською бринзою, овочами, запеченими на вогні. Було приємно бачити, як багато людей зупинялися, куштували й цікавилися нашими традиціями. Такі фестивалі надзвичайно важливі, особливо у часи випробувань. Ми, вірмени, християни з однієї з найдавніших націй, добре знаємо ціну миру. І сьогодні ми дякуємо українському народові, з яким живемо й працюємо пліч-о-пліч. Бажаємо, щоб над усіма нами знову було мирне небо, щоб національні спільноти могли й далі збагачувати одне одного культурою, дружбою й взаємоповагою.
По завершенні заходу усі його учасники отримали грамоти та фестивальні відзнаки. А найголовніше — всі спільноти збирали кошти для потреб ЗСУ. Лише нашій болгарській організації «Молодь Болгарії в Україні "Другари"» вдалося зібрати 3 300 грн, і ці кошти ми передаємо на потреби бійців Покровського напрямку.
