Ідея цього матеріалу народилася в рамках проєкту «Другари фест». Первомайчанка, вчителька Анастасія Рябикіна виступала на фестивалі з презентацією дослідження «Родинні світлини, що говорять». Як виявилося, 20% учасників дослідження з її класу мають болгарське походження. Тож журналістка Гард.City, яка сама має болгарське коріння, просто не могла пройти повз такої цікавої інформації і завітала до пані Анастасії, аби розпитати детальніше.
Анастасія Рябикіна та Наталія КлименкоФото: Наталія Клименко
Ім’я Анастасії Рябикіної доволі відоме у нашій громаді. Вона викладачка та берегиня української мови й літератури, громадська активістка, майстриня-вишивальниця й дослідниця родоводів. Одне зі своїх досліджень присвятила родинам учнів із класу, де є класною керівничкою. Ще на початку жовтня минулого року запропонувала десятикласникам та їхнім родинам взяти участь у проєкті «Родинні світлини, що говорять». Вийшло дослідження історії 28-ми родин. А все почалося зі світлини з власного архіву, яка закарбувала момент біографії її предків, до речі, болгар.
З Анастасією Василівною ми домовилися зустрітися у її кабінеті. Працює вона нині в ліцеї «Лідер», раніше — в управлінні освіти, курувала не один творчий проєкт, а нині виховує у своїх десятикласників любов до рідного та навчає їх критично мислити. У кабінеті відразу кидається в очі постійно діюча виставка, де старовинні речі та світлини, картини з петриківським розписом, учнівські колажі та квіти на підвіконні.
«Стало цікаво дослідити, хто на цьому фото, ким вони для мене є і якого року то світлина»
— Це все для виховання наших дітей, — каже пані Анастасія, — бо ж будь-яка дрібниця важлива. Ось ми разом висадили нарциси (до речі, вони ось-ось уже зацвітуть). А це на підвіконні чорнобривці, а ось картина з петриківським розписом, а тут котики і наші серденька.
— Я вам це говорю не для того, щоб похвастатися, — зауважує вчителька, — а тому, що все це важливе у вихованні. Я навчаю дітей критично мислити. Ось розглядали, чому на Ірму Вітовську й досі на Контрамарці не розібрані квитки? А це ж для міста яка подія! То тут є над чим розмірковувати і є над чим працювати. Та найбільше виховання відбувається в родинах. Напевне, тому і визрів проєкт «Родинні світлини, що говорять». Хоча першим поштовхом для дослідження стала фотокартка моїх предків. Мені стало цікаво дослідити, хто на цьому фото, ким вони для мене є і якого року то світлина. Далі запропонувала дітям стати учасниками цього проєкту, бо ж діти навіть не знають, що то за фотокартки, тим паче, хто на них закарбований. Написала батькам і попросила допомогти дітям знайти такі світлини і разом обговорити все. Це був початок жовтня минулого року, а уже в листопаді ми презентували цей проєкт. Вийшла така спільна плідна творча робота, яка розкрила нам багато граней.
Кожен учасник проєкту дослідив, хто для них є ті, хто на їхніх фото. І це неймовірно цінно, бо ж діти розмовляли зі своїми бабусями, дідусями чи батьками. Окремі фото несли інтимні моменти життя родин. Я була вражена тим, що з 28 учасників проєкту — 20% мали болгарські корені. Були представлені родини Драганових, Сарданових, Будурових, Суботінових, Константинових, Крейторових, Нєдєлкових. А ще мені цікаво було дослідити, яких фото більше: по батьковій чи по материнській лінії. Вийшло, що по материнській. Напевне, жінки більш сентиментальні. Цікавою стала інформація і щодо найдавніших фото. Ми побачили світлини від 1897-1898 років і до сучасності. Дослідили ми інформацію і за місцем народження прародичів. Та найважливіше і найцінніше — це те, що кожен зупинився, подивився, пригадав. Бо ж поки живе наша пам'ять — доти живемо й ми.
Слухаючи Анастасію Василівну, розуміла, яка глибинна робота була проведена і наскільки вона є цінною не лише для учасників проєкту, а й для загалу, особливо в наш неспокійний час. Продовжуючи розмову, прошу більше розповісти про свою родину, бо ж вона має болгарські корені по материнській та по батьківській лініях.
З архівів родини Рябикіних
— Ось те фото, — каже Анастасія, — за яким я досліджувала. Це моя прапрабабуся. Подивіться на її одяг. Я, до речі, коли вишивала своїм хлопцям вишиванки, намагалася розгледіти вишивку, що внизу на спідниці у прапрабабці, але так і не вдалося. А погляньте, яке на ній намисто, пояс… А дітки на фото, зверніть увагу, босі. Старший хлопчик — то старшенький Павло, а молодша дівчинка Олена, то моя прабабуся. Вона народилася в Кациці (село на Вільшанщині), якого уже немає. У мене і по батьковій, і по материнській лінії болгарські корені. Мої бабуся й дідусь по батьковій лінії та бабуся по маминій — з Вільшанки, а прародичі з Мазниці, Доброї, Малої Вільшанки. Мій батько Василь після навчання в Одеському технікумі переїхав до Первомайська. Спочатку працював у місцевому автопарку, а більшу частину трудової діяльності — на ПГЩК. Навчаючись в інституті холодильної промисловості, познайомився з моєю мамою, яка теж була студенткою цього закладу. А мамина мама, хоч сама із Вільшанки, але опинилася в Грузії, де познайомилася з моїм дідом Анатолієм Шевченком, який народився в Грузії. Свого батька він не знав, але цікаво, що прадід Шевченко потрапив до Грузії з Голованівського краю. Там своя окрема історія. Словом, моя мама народилася в Грузії, там ходила до школи, але на канікули обов’язково приїздила до бабусі у Вільшанку, де занурювалася в українсько-болгарський світ. Лише в 1968 році мамина родина повернулася в Україну. Мама вже в Україні закінчила школу, потім інститут, довгий час працювала інженером-мікробіологом на місцевому пивоварному заводі.
Анастасія Рябикіна на «Другари фест»
Ось така коротка історія родини Константинових Василя та Неллі та їхніх дітей. Родина добре пам’ятає традиції своїх предків, знає мову, а їхня донька Анастасія тепер займається дослідницькою роботою, залучаючи до неї широке коло. До речі, в студентські роки, під час практики, вона збирала болгарські пісні і досі зберігає унікальні аудіозаписи. Важливість такої роботи важко переоцінити, бо ж це свого роду машина часу, яка пов’язує нащадків із предками. Тож запрошую усіх, хто має досліджені родинні історії і готовий поділитися інформацією, звертатися до нас. Нам цікаво почути і написати про це.
