Ця історія — про трьох братів, які вже понад десятиліття стоять на захисті України. Родина Пономарчуків із Великої Мечетні стала символом незламності. Старший Ігор (позивний «Нацик») вижив після важкого поранення. Середній Володимир («Студент») втратив ногу, але знову готується повернутися у стрій. Молодший Дмитро («Дим») і досі воює. Три долі, три історії і одна впевненість на трьох: «А хто, якщо не ми?» Журналістка Гард.City спілкувалася з воїнами.
Передмова від авторки
Такі зустрічі не випадкові. На акції «Не мовчи. Полон вбиває» дружина Ігоря, Анна, помітила мене й озвалася. Раніше ми вже перетинались, але не спілкувались близько. Цього разу домовилися про зустріч — і вона виявилася напрочуд глибокою: говорили про біль війни, радість перемог, патріотизм, людяність і силу жити далі.
Дмитро того дня від’їздив на передову, тому на зустріч прийшли Ігор, Володимир та дружина Ігоря Анна. Розмова була щирою, а кожне слово мало вагу. Переді мною були не просто воїни. Цю родину можна назвати символом незламності України.
Свідомо обраний шлях військових
Війна для Пономарчуків почалася задовго до 24 лютого 2022 року. Ігор та Володимир, а згодом і їхній молодший брат Дмитро, троє з шести синів багатодітної родини з Великої Мечетні Кривоозерського району, свідомо обрали шлях військових.
Колись давно старший брат дав молодшому обіцянку: бути поруч. Воювали разом і зараз братам вдалося зустрітися. Триматися одне одного стало правилом життя.
Ігор: не просто вижити, а жити далі
Ігор Пономарчук
Старший брат, Ігор Пономарчук, із перших днів війни у 2014 році став на захист Батьківщини. Його шлях був нелегким. Воював, потім поранення, шпиталь, довгий процес відновлення, але він не зламався: одужав, піднявся і продовжує жити.
Побратими Ігоря кличуть «Нацик» (позивний закріпився ще з часів Нацгвардії). Свою службу боєць почав у 2006 році. Строкова, перший контракт, цивільне життя: усе це було до 2014-го. Коли розпочалося вторгнення на Донбас, він без вагань пішов на фронт.
— Мені подобалась армія. У 14-му році пішов добровільно, бо не міг залишатися осторонь, — пригадує Ігор. — Я розумів, наскільки ворог підступний і що боротьба буде затяжною і тривалою. Про це знав не тільки я, про це говорили всі, хто відчув на собі тягар війни.
Його військовий шлях пролягав через Національну гвардію, 40-ву артилерійську бригаду, службу пліч-о-пліч із братом у 56-й бригаді, а згодом — у 57-й. У 2019 році під Донецьким аеропортом Ігор пережив один із найважчих моментів — потужний обстріл і наступ російської піхоти. А вже наступного року, 10 квітня 2020-го, під Авдіївкою снайперська куля змінила його життя.
Поранення було надзвичайно тяжким: постраждали печінка, хребет, кишківник, нирка. Лікарі буквально витягнули його з того світу. Ігор вистояв. А ще — просто у шпиталі одружився зі своєю Анною, яку колись вивіз із Донецька. «Анна — мій найцінніший військовий трофей», — каже він.
«Страшно не на фронті. Страшно — не повернутися до сім’ї»
Ігор каже, що дуже вдячний своїй дружині і ніжно пригортає її до себе:
— Я дуже-дуже сильно вдячний своїй жінці. Тоді, в шпиталі, я просив, щоб до мене нікого не пускали, щоб вона не бачила мене в такому стані. Але вона мене не послухала. Зайшла. Підтримала. І я взяв себе в руки. Як бачите — дожив до цього часу.
Коли запитую Ігоря про війну, він відповідає:
— Страшно не те, що йдеш у бій чи виконуєш накази командира. Страшно одне: чи повернешся до сім’ї. А коли вже там, на позиції, то воно якось уже, як удома.
Життя військових — це окопи, бліндажі, тимчасові укриття, де можна трохи відпочити перед чергуванням. Бували й моменти, коли хтось не витримував напруги.
— Брат більше служив у піхоті, а я в артилерійській розвідці. Тож у мене таких випадків менше. Але був один хлопець, який просто зламався. Ми дали йому час побути вдома, прийти до тями. І він повернувся.
Зараз Ігор у короткій відпустці. Всього п'ятнадцять днів:
— Востаннє я був удома ще в листопаді минулого року. Вийшло так, що переводився з однієї частини в іншу, відпустка відкладалася й затягнулося. Тож дев’ять місяців я не бачив рідних.
Ігор говорить тихо, без пафосу, бо для нього війна — це не абстрактне слово, а щоденна страшна реальність, боротьба за Україну, свободу і родину.
—Війна — це біль. Це спроба знищення українського народу. Але водночас — це шанс показати, що ми єдині, — каже боєць.
Він упевнений: шанс зупинити агресію був ще у 2014-2015 роках. Тоді, за його словами, не вистачило рішучості вищого керівництва:
— Треба було кувати залізо, поки гаряче. Якби вигнали ворога тоді, сьогодні все могло би бути інакше.
24 лютого 2022 року Ігор зустрів удома. Спершу не вірив новинам, доки не побачив сам. Хотів відправити сім’ю в безпечне місце, але дружина навідріз відмовилася залишати його самого. Вона тут, з дітьми у Первомайську, чекала і чекає на чоловіка і вірить у Перемогу.
Дружина з Донецька: адаптація і біль
Анна Пономарчук
Аня пережила свій власний фронт і двічі — початок війни. Друзі їй кажуть: «Ти тікала від війни на Донеччині, а вона тебе тут наздогнала». Була в окупації, три місяці з дитиною просиділа в підвалі. Їсти готували потайки на буржуйках, ховаючись від обстрілів. Все це згадує, як страшний сон. А ще слова сина і досі бринять в голові: «Мамочко, я не хочу помирати від куль». У Донецьку Анна жила неподалік аеропорту. Згадує, як люди чеченської зовнішності заходили в їхнє село, як жінки їх гнали звідти, і як в помсту їх шквально обстрілювали.
— Ми натерпілися тоді усього, — розповідає Анна. — Був страх, був відчай, але надія не покидала. Коли вдалося виїхати з села, у нас у всіх переписали дані паспортів і уявіть, без нашої згоди мали відправляти на Ростов. Але, дякувати богові, ми туди не потрапили. А коли уже в 2015 році познайомилася з Ігорем (він був тоді на Донецькому напрямку), то і мови не могло бути про те, щоб залишатися в цьому краї. Знаєте, перші три місяці я боялася їхати до Первомайська. Була в стресі, адже знала, що нас, донецьких, тут не дуже люблять, але тепер Первомайськ для мене — рідне місто.
З часом жінка інтегрувалася в нову громаду, перейшла на українську мову та стала активною учасницею багатьох загальноміських подій. Нині бере участь в акціях підтримки військовополонених та їхніх родин, активно долучається до інших ініціатив і коли бачить несправедливість — завжди втручається. Їй близьке усе, що вміщується в поняття «людяність». Вона не розуміє, як то можна пройти повз військового і не подякувати йому за Україну, як то сьогодні можна не допомагати армії і як то бути розрізненими.
— Для того, щоб перемогти, ми маємо бути єдиними, — твердо переконана Анна. — Ми не маємо чубитися один із одним, а треба злагоджено вирішувати всі питання. Ну чому, для прикладу, не підійти і не сказати військовому просте: «Дякую». Це ж так просто. Я завжди підходжу і запитую, чи можна обійняти. Хтось погоджується, хтось ні, але в будь-якому випадку — це вияв нашої поваги людям, що боронять нас.
Анна не стримує емоцій. Вона щиро ділиться думками і твердо переконана, що людям треба доносити всю правду війни, бо для більшості в нашому краї війна десь там далеко.
— Мені близький біль інших людей, — продовжує вона, — бо я маю власний. Я знаю, що таке чекати чоловіка з війни. Тому не можу мовчати. Завжди кажу: росія — то ворог, і треба боротися за перемогу.
А перемога можлива лише за єдності. В цьому Анна переконана на сто відсотків. Тому готова очолювати, вести за собою, боротися, допомагати армії, тільки аби перемогти.
Володимир: з 18 років на передовій
Володимир Пономарчук
Володимир, середній брат із позивним «Студент», пішов на фронт ще у 18 років. Його надихали старший брат Ігор і дядько-воїн. У 2015 році він добровольцем вступив до армії й одразу потрапив на гарячі напрямки під Маріуполем. Згодом воював у складі 56-ї, а потім 93-ї бригади «Холодний Яр».
Повномасштабне вторгнення Володимир зустрів у лавах Збройних Сил. На той час він уже служив у 40-й окремій артилерійській бригаді імені Великого князя Вітовта, здобувши фах навідника-артилериста.
— Приблизно за тиждень перед широкомасштабним вторгненням ми виїхали виконувати завдання на Харків, тож зустріли ворога саме там. Безпосередньо моєю зоною відповідальності був район Північної Салтівки, — розповідає військовий. — Як зараз пам’ятаю: шістнадцятиповерхівка — і ми нагорі. На перших поверхах то ворог, то наші, але ми тоді вистояли.
Після важких оборонних боїв лютого-березня 2022 року «Студент» брав участь у першому Харківському контрнаступі наприкінці квітня й у травні. Тоді окупантів вдалося відкинути від найближчих околиць обласного центру. Згадує Володимир і Слобожанський наступ у вересні-жовтні 2022 року, коли українські захисники визволили практично всю територію Харківської області.
Він боєць уже з десятилітнім стажем, який зі «студента» виріс у справжнього командира. Не один раз вів бійців у бій, виводив з-під обстрілів, з оточення, уміло керував операціями. Та війна — річ дуже підступна. І хоч би ти яким професіоналом не був би, вона не щадить нікого.
Минулого року під Боровою Володимир підірвався на міні й втратив ногу. Ця історія не тільки про мужність, а й про самоконтроль у критичних ситуаціях.
Вперше наважився розповісти
Їх було четверо. Бій був важким, сил та ресурсів майже не залишалося. Двоє з побратимів не витримали — залишили позицію. І тоді вони з Анатолієм удвох тримали оборону.
— Нас накривала артилерія, працювали дрони, — пригадує Володимир. — Ми вже відходили, і ворожий дрон замінував дорогу. Протипіхотну міну, особливо під шаром листя, майже неможливо помітити. Я завжди йшов першим, коли заводив чи виводив людей. І тут — різкий вибух. Потемніння. Я підскочив, а ноги вже немає.
Він сам собі наклав турнікет, зробив укол знеболювального. Але треба було рухатися далі. Вони з Анатолієм продовжили шлях: один на двох ногах, інший — повзком. Це був шлях на виживання. Поранення, спрага, розряджений телефон. Раптом Володимир згадав: коли їхали, бачив пакети з водою. Відчував, що вони десь поруч. І дійсно — знайшов.
— Розумієте, скільки радості? Я на одній дозі знеболювального просто «долетів» до тої води. Лежав, пив і думав: живий!
Телефон ожив. З’явилася одна паличка зв’язку. Але до комбата чи начальника штабу додзвонитися не вдалося. Тоді він зателефонував побратиму:
— Є 300-й. Це я. Передай командиру.
Далі був ще довгий шлях. Вони пробиралися посадкою, коли раптом почули гул, немов мопед. Виявилося, що це квадроцикл. Хлопці з сусіднього підрозділу їхали евакуювати іншого бійця, але випадково натрапили на Володимира з Анатолієм. Так його вдалося вивезти.
У стабілізаційному пункті Володимир жартував, намагався триматися. Навіть закурив сигарету, коли лікарі боролися за його життя. Уже в Харкові йому ампутували частину ноги, стабілізували стан.
— Коли прокинувся після операції, перше, що подумав: живий. І ще пожартував із лікарями: ви мене часом на органи не везете?
Сьогодні Володимир говорить про це вперше. Про бій, поранення, про те, як виживав і жартував навіть у найтемніші моменти. Його історія — це не тільки біль і втрата, а й сила, стійкість і віра в життя. Після тривалої реабілітації Володимир встав на протез і довів: поранення не означає кінець життя. Сьогодні він знову сміється, жартує, бере участь у спортивних змаганнях, бігає, займається екстримом і навіть планує обігнати «тих, у кого дві ноги».
«Я збираюсь вертатися»
Брати Пономарчуки
Попри втрату ноги, Володимир не бачить себе осторонь війни. Фізичний стан для нього — не перешкода, скоріше виклик.
— Я прагну до того, щоб обіграти людей, у яких є дві ноги. І поки в мене це виходить. Я максимально беру участь у різних заходах: бігаю, розвиваюсь, катаюсь на серфі, стрибаю з багатоповерхівок на канатах із висоти 45 метрів. Я не стою на місці. І знаєте, у мене доволі непогано виходить. У деяких ситуаціях я навіть мобільніший, ніж ті, кого називають «повноцінними».
Але повернення до мирного життя виявилося непростим.
— Спочатку було дуже важко. Не через протез чи милиці. До того я швидко звик. Важко було через байдужість. Дуже мало людей могли десь поступитися, допомогти, просто поцікавитися, як ти. Я думаю, це не невихованість, а саме байдужість. І це боляче, коли у твоїй країні війна, а частина людей живе так, ніби нічого не відбувається.
Володимир нагадує: війна для України почалася не у 2022-му.
— Насправді вона триває з 2014 року. Тоді ворог відібрав частину наших областей, тоді вже загинуло багато людей. Тож для мене війна почалася не три роки тому — вона йде десять років.
Попри це, він знаходить сили рухатися далі, і робить це по-своєму.
— Днями я брав участь у забігу. Три кілометри на протезі. Ми стартували з братом і друзями з останніх позицій. Але я не міг дозволити собі залишитись десь позаду. Обігнав одних, других… Повертаюсь до брата й кажу: «Бачиш, ми вже не останні». І це така дрібниця, але вона для мене доказ, що я можу, що я повноцінний.
До речі, його син Олександр теж брав участь у забігу — наймолодший серед учасників. Для родини це було більше, ніж спортивна подія.
— Історія з забігом була про боротьбу з самим собою. Про те, щоб довести, що я можу рухатися не гірше, а інколи й краще за інших. Але це ще й про пам’ять. Ми повинні вшановувати тих, хто віддав життя. Це наш обов’язок. Не здаватись і рухатися далі.
Нині Володимир готується повернутися на службу. Його історія — це доказ того, що незламність не вимірюється фізичною силою. Вона в серці.
Дмитро: молодший брат
Дмитро ПономарчукФото: з родинного архіву
Дмитро, молодший із братів, позивний «Дим, воює поруч із братами.
На жаль, з Дмитром не вдалося зустрітися, але є шанс побачитися: вже запланована поїздка в район його служби, є погодження від військових.
Журналістка з братами Пономарчуками
Післямова: одна бригада — одна родина
Тепер усі троє братів служитимуть у складі однієї бригади — 40-ї. Як їм вдається тримати стрій? Відповідь проста: бо це їхня земля. «Якщо не ми, то хто?» — ця фраза проходить крізь історію родини Пономарчуків. Вони втратили здоров’я, зазнали болю, але не втратили віри. Брати переконані: головне, що може зупинити війну — це єдність українців.
— У перші дні повномасштабного вторгнення люди показали дивовижну згуртованість. На жаль, з часом кожен почав жити своїм життям. Але перемога можлива лише тоді, коли ми будемо одним цілим, — каже Ігор.
— Щоб отримати перемогу, всі чоловіки мають встати на захист країни. Якщо я можу служити без ноги, то чому хтось із двома не може? — підсумовує Володимир нашу зустріч.
