Життя — це шлях, що простягається через міста, країни й людські історії. Подорож із України до Швеції, яку нещодавно здійснила журналістка, стала не просто перетином кордонів, а дорогою крізь долі, втрати й незламну силу. Під час цієї мандрівки вона зустріла жінку, яка втратила дім і сина через війну, але зуміла зберегти гідність і тепло серця. Це не художній сюжет, а справжня історія однієї з багатьох українських матерів, для яких дорога в іншу країну стала порятунком і пошуком тиші після бурі.
Дві ночі і два дні — і ти на Скандинавському півострові
З України на Скандинавський півострів шлях. Десь трохи більше двох тисяч кілометрів, звісно, якщо брати за умовну точку відліку Первомайськ. Спочатку до Львова сімсот кілометрів, а це більше десяти годин. Затим з кордону до Польщі аж в самісінький її кінець, де місто Свіноуйсьце, а це 1100 кілометрів і майже дванадцять годин їзди. Затим ще 250 кілометрів поромом, або сім годин часу. В цілому виходить добиратися туди майже дві з половиною доби. Як кажуть: далеко їхати — не швидко доїхати. В дорозі завжди щось трапляється: нові знайомства, новий досвід та різні подорожні історії: і веселі, і не дуже. Найбільше спогадів по собі залишають історії людей, з якими знайомишся. Вони різні: десь з присмаком гіркоти і болю, десь кумедні, але всі життєві. В тому їхня цінність.
До речі, тут водійський екіпаж, на відміну від попереднього, чемний, ввічливий та доброзичливий. Хлопці не просто везуть, вони ще й допомагають долати стресові ситуації, що є в дорозі.
Історія матері
Опинившись в одному просторі, ми всі стали на певний час єдиним екіпажем. З кимось просто познайомилися, з кимось зійшлися ближче. Так от, про пані Любу. Вона якось відразу кинулася у вічі. Ми розговорилися. І ось я уже знаю, що Любов із Києва, де росіяни знищили у неї житло і забрали найдорожче — життя сина.
Володимир СербінФото: з родинного архіву
Його звали Володимир Сербін. Було йому сорок п’ять. Доброволець-стрілець на позивний Мамед, воював на Бахмутському напрямку. Пані Люба й досі не вірить, що немає її сина.
— Останні пів року, — розповідає Любов, — я змушена була доглядати сина у шпиталі. Він після поранення так і не зміг набратися сил. Не витримало серденько. Він весь час мені говорив про своїх побратимів, ніяк не міг усвідомити, що вони там, а він тут. «Як вони без мене? — весь час запитував мене. — Це ж несправедливо, що я не можу бути з ними поруч». Я намагалася його заспокоювати, але зробити з тим нічого не могла. Він настільки занурювався в своє військове життя, що звідти його повертати не було сил. Так і пішов засвіти, вболіваючи за побратимів.
Фото: з родинного архіву
Очі Любові наповнюються сльозами, голос помітно тремтить. Їй важко говорити, але вона говорить, бо і не говорити не може.
— Ви би бачили, — продовжує вона, — яким він красенем був. Спортсмен, не вживав алкоголю, не палив. Сам пішов добровольцем захищати країну. Скількох побратимів врятував, а сам не вберіг свого серденька. Ми жили з ним удвох, бо з дружиною вони розлучилися давно. Мріяв після Перемоги займатися розведенням собак. У нього були дві гарні породисті корсиканські вівчарки. Тепер мрії залишилися в минулому, як і життя. Мені боляче, що не змогла вберегти своєї дитини. Тепер лише біль, сум та розпач.
Фото: з родинного архіву
«Я обов’язково ще писатиму»: Любов збирає матеріали для майбутньої книги
Пані Люба поховала свого сина на Сумщині, де всі її рідні, і де поки ще є батьківська хата. Тепер у неї залишилися ордени, відзнаки та, звісно, пам'ять. Час від часу вона телефонує синовим побратимам, аби уточнити, з ким товаришував, яким був на бойових позиціях. Вона хоче знати все до дрібниць, бо збирається написати книгу про сина. Вона хоче, щоб це був його повний життєвий шлях: від дитинства до останніх моментів. Реалізувати свою мрію пані Люба збирається, коли біль трішки вгамується, а поки поспішає за кордон, щоб хоч якось утриматися фінансово. Після того, як росіяни спалили її житло, жити їй практично ніде. Звісно, що вона може бути поруч доньки й онуки, але жінка мріє про власний простір, де можна буде не лише жити, а й творити. Бо ж пані Люба ще й творча натура. Раніше писала поезії, видавалася, але рукописи згоріли.
— Я обов’язково ще писатиму, — з ноткою суму говорить жінка. — Але пізніше, коли наберуся сил та психологічно відновлюся. Обов’язково придбаю собі друкарську машинку — і буду писати, буду робити те, про що мріяла все своє життя.
Фото: з родинного архіву
Коли дорога завершується — починається новий шлях
Ми обмінялися контактами і домовилися, що комунікуватимемо, бо ж іноді подорожні знайомства — на все життя. Поки писався цей матеріал, пані Люба вже повернулася до України. Каже — не відчула душевного спокою в далекій Скандинавії, не знайшла тієї підтримки, якої потребувала її зранене серце. Мабуть, так мало бути.
— Днями мине сорок днів, як мій син відійшов у вічність, — говорить жінка, — зберу поминальний обід вдома, в Україні. А далі… А далі вже видно буде, що робити і куди йти.
