Її звати Олександра. Уже понад п’ять місяців вона шукає свого чоловіка, Владислава Євдокимова, солдата 123-ї бригади ТРО, який безвісти зник у лютому цього року. Її історія — не просто історія чекання. Це історія болю, боротьби і великої сили любові.
Фото: з особистого архіву
«Моє життя перетворилося на пекло»: зникнення солдата і перші дні пошуку
З Олександрою журналістка Гард.City познайомилася на акції «Полон вбиває. Не мовчи!», яка проходить у Первомайську кожні два тижні. Дівчина разом із подругами сортувала світлини військових. Як з’ясувалося, за таким сортуванням стоїть довга історія пошуків зниклих безвісти. Фотографії вони систематизують і передають у шпиталі, куди повертаються хлопці після полону.
Для Олександри це не просто світлини — це можливість почути хоч одну добру новину, знайти бодай один слід.
Її Владислав зник 17 лютого 2025 року між селами Кутьківка та Дворічне Куп'янського району. Пішов на завдання — і не повернувся. Він був разом з побратимом Олександром Слюсарем. Рухалися на точку евакуації.
— Куди вони поділися, ніхто не знає. Зникли, як голка в сіні, — каже Олександра, — їх немає ані серед полонених, ані в списках загиблих.
Ми домовилися з Олександрою про зустріч, аби детальніше поговорити про зникнення бійців. Наступного дня побачилися.
«Жити, аби шукати»: як дружина бореться за кожну звістку
У Олександри в руках цілий стос паперів. Це документи, які за п’ять місяців пошуків вона назбирала. Тут все військове життя її чоловіка: від початку служби до моменту його зникнення. Вона шукає його всюду, бо вірить — її Владислав живий.
— Востаннє ми спілкувалися з Владиславом, — пригадує Олександра, — 16 лютого 2025 року. Уже тоді я відчула щось недобре, але він казав, щоб не хвилювалася. На жаль, мої передчуття справдилися. 17 лютого він уже не вийшов на зв'язок. З того часу моє життя перетворилося на пекло.
Знає, що то — коли всі військові. Коли почалася повномасштабна, всі її рідні стали на захист Батьківщини: батько, який уже був військовим пенсіонером, мама, брат. Пішов захищати Україну і її чоловік, хоча мав статус обмежено придатного (з нирками проблеми).
— Сам ухвалив рішення, — пригадує Олександра, — поставив мене перед фактом. Казав: «Не можу стояти осторонь, піду з хлопцями». Пішов у 123 бригаду ТРО, командиром його був Ігор Гриб. Спочатку служив на Херсонщині, потім їх раптово, в жовтні 2024 року, кинули на Вугледар. Всі, напевне, пам’ятають ту історію на Донеччині, коли бійцям довелося іти на штурм Вугледару практично з голими руками, як трагічно загинув їхній командир і як наших хлопців намагалися звинуватити в дезертирстві, що, мовляв, вони відмовилися від штурму, коли вони поїхали на похорон до комбата. Це сумна історія, в якій, дуже сподіваюся, ще не поставлено крапку. Відразу після поховання комбата мій чоловік уже втретє потрапив до шпиталю. Підлікувавшись, він знову став у стрій. Цього разу їх прикомандирували до бригади, яка була на Харківському напрямку. Там вони пробули три місяці — і знову їх перекидають на інший, тепер уже Куп’янський напрямок.
Це був лютий 2025 року. Тоді ж відбулася остання розмова Олександри з її чоловіком. З того часу жодного дзвінка, жодної вісточки. І повна тиша від командування. На запитання Олександри — лише плутані відповіді і ніякої конкретики. Це стало для неї великим потрясінням. Кілька місяців Олександра не може прийти до тями: панічні атаки, параліч рук і ніг, швидка через день, але з часом Олександра зрозуміє, що треба жити і починати діяти.
— Я просто почала усвідомлювати, — розповідає Саша, — кому я буду потрібна в такому стані? Чи зможу бути корисною своїм дітям? Врешті-решт, що скаже мені мій Владислав, коли повернеться? Ми ж обоє з ним сильні, ми мусимо подолати всі негаразди, бо недаремно мій батько колись нас благословив на все життя бути разом.
А батько Олександри загинув під час повномасштабної війни — і це окрема історія, про яку Олександра поки не готова говорити. Однак настане час, переконана дівчина, що їй вистачить сил і вона розповість цю історію, сповнену трагізму й героїзму.
«Любов тримає мене на ногах»: підтримка, віра і відданість
А поки Олександра відновлюється, працює з психологами, психіатрами. Вона не соромиться говорити про це.
— Я ходжу босою під дощем, їжджу до річки, торкаюсь води, землі, щоб не втрачати зв’язок із життям. Психолог сказала: щоб вижити, треба відчувати себе живою. Ось я і вчуся жити заново, — ділиться жінка.
Окрім боротьби із власним станом, вона бореться за правду і справедливість. Долучилась до пошукових груп, спільнот дружин зниклих безвісти. Разом із іншими жінками пише звернення до влади, організовує акції, шукає бодай якусь інформацію про чоловіка.
— Командування мовчить. Офіційні розслідування — для галочки, — переконана Олександра. — Тому ми самі організовуємо себе, допомагаємо одна одній писати запити, листи до Офісу Президента, до Верховної Ради. Є випадки, коли хлопці повертаються з полону, ми сподіваємося, що і наші хлопці живі. Тому ми тримаємось, не здаємось.
Особливою підтримкою для Олександри стали інші жінки — дружини зниклих безвісти. Вони разом відвідують акції, разом збираються після мітингів і є підтримкою одна для одної:
— Ми, коли збираємось разом, не просто сидимо і плачемо. Ми згадуємо, доповнюємо одна одну деталями, складаємо повнішу картину того, що сталося. Це дуже допомагає не зламатися остаточно. А ще дуже важливо, не залишатися сам-на-сам із цим болем, важливо говорити та обмінюватися інформацією. Мене також підтримує моя донька, яка в свої п’ятнадцять знає, як запобігти нападам панічної атаки, моя молодша сестра, яка завжди поруч, мої друзі, які не покидають мене. І ще — дуже важливо заземлятися та відволікатися.
Олександра не приховує, як важко долати панічні напади, як непросто домовлятися із самою собою, але вона чітко розуміє, що іншого шляху у неї немає. Треба жити попри усі складнощі.
Фото: з особистого архіву Олександри
— Нам дуже потрібні розуміння та підтримка, — каже дівчина. — Нас не потрібно боятися, ми такі ж, як і всі, тільки травмовані. Так, буває, що ми замикаємося, не хочемо про щось говорити, але проходить якийсь час — і ми знову в ресурсі. Я вдячна своїм друзям, які мене не покидають ні на хвильку. А ще мене тримає моя любов до В’ячеслава та віра в те, що я його обов’язково знайду. Вдома я свій простір оточила його світлинами та прапорами. Мені здається, що так він поруч зі мною — і від того комфортніше почуваюся. Я навіть і думати не хочу про те, що його немає. Я знаю: він живий і я його обов’язково знайду.
Олександра зайняла принципову позицію і у волонтерстві. Неодноразово виїздила з гуманітарним вантажем до Херсонщини, бувала в гарячих точках, в місцях затоплення. Напевне, первомайці пам’ятають, як вона з однодумцями збирали допомогу херсонцям. Тоді кілька днів тривав великий збір біля АТБ. Вона — справжня патріотка України. Їй болить усе, що сьогодні відбувається на рідній землі.
— Знаєте, — зізнається Олександра, — я ніколи не приділяла уваги мовному питанню. Розмовляла і російською, і українською, а зараз це для мене принципово. Це ж надбання народу, це ДНК нації. Як по-іншому? І мене дивують ті, які кажуть «какая разніца».
Ми ще довго розмовляли з Олександрою про її сьогоднішнє життя, про життєві цінності, про службу, дім, про зникнення і пошуки чоловіка, про любов та віру. І вкотре переконуюся, що українські люди — дивовижні у своїй вірі та твердості, і саме це нас тримає і веде до Перемоги.
Звісно, що втрата зв'язку з чоловіком розділила життя Олександри на «до» і «після» і вона вже ніколи не зможе бути колишньою, але вона вперто йде вперед — для себе, для своїх рідних і заради чоловіка.
— Найстрашніше — забути та зламатися. Я буду боротися до останнього, я вірю, що його знайду, — каже Олександра.
